Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
04.11.2022

Огляд Рішення ЄСПЛ. Справа BIERSKI v. POLAND (заява № 46342/19)

Огляд Рішення ЄСПЛ з авторським перекладом підготував член команди Центру «Адвокат дитини», адвокат Сергій Телешев

ЄСПЛ: Відсутність законодавчого врегулювання питання контактування батьків з повністю недієздатними повнолітніми дітьми, так само як і відсутність можливості через компетентні державні органи або суд врегулювати це питання, є порушенням права на повагу до сімейного життя (статті 8 ЄКПЛ).

20 жовтня 2022 року ЄСПЛ виніс Рішення у справі BIERSKI v. POLAND (заява № 46342/19) за заявою щодо порушення права заявника на доступ до правосуддя та права на повагу до його сімейного життя у зв’язку з відмовою судів врегулювати його спілкування з недієздатним повнолітнім сином.

URL: https://bit.ly/3sVr4nT

Факти.

Судом встановлено, що у 1999 році у заявника з дружиною народився син, який страждає на синдром Дауна. У 2001 році заявник розлучився і їх син проживав зі своєю матір’ю. Згідно з твердженнями заявника, мати перешкоджала контактам заявника з сином, але, як видається, було вжито необхідних заходів, призначено опікуна, і заявник відновив контакти з сином, хоча і не так часто, як він того бажав.

25 жовтня 2017 року заявник звернувся до Вроцлавсько-Срудмеського районного суду з проханням врегулювати контакт з його сином шляхом застосування тимчасового заходу. Заявник стверджував, що його син досягне 18-річного віку 13 листопада 2017 року і що, таким чином, опікун, призначений для нього, більше не буде виконувати свої функції. Він також стверджував, що колишня дружина відмовила йому у відвідуванні сина у дати, “зазначені в рішенні щодо призначення опікуна”.

27 грудня 2017 року Вроцлавсько-Срудмеський районний суд задовольнив клопотання заявника та забезпечив контакт заявника з сином в порядку тимчасового заходу, який діятиме до закінчення провадження у справі. Суд постановив, що заявникові було дозволено бачитися з сином у першу та третю суботу кожного місяця з 10.00 до 17.00 у присутності призначеного судом опікуна. Заявник стверджував, що, незважаючи на вищезазначені домовленості, до вересня 2018 року він бачився з сином лише п’ять разів, тоді як повинен був бачитися з ним вісімнадцять разів. Це було пов’язано з діями колишньої дружини, спрямованими на перешкоджання його контактам з їхнім сином.

26 лютого 2018 року за заявою колишньої дружини заявника Вроцлавський воєводський суд визнав їх повнолітнього сина недієздатним. 24 травня 2018 року Вроцлавсько-Срудмеський районний суд призначив колишню дружину заявника опікуном їх сина, а 4 жовтня 2018 року цей же суд відхилив клопотання заявника про врегулювання контакту з сином та скасував своє рішення від 27 грудня 2017 року про врегулювання контакту за допомогою тимчасового заходу. Суд постановив, що заявник не мав права вимагати контакту зі своїм недієздатним повнолітнім сином. Він послався на постанову Верховного Суду Республіки Польща від 17 травня 2018 року, згідно з якою “батьки повнолітньої дитини, яка є повністю недієздатною через психічні розлади і якій призначено опікуна, не мають права звертатися до суду з проханням регулювати контакт з дитиною”. У всіх питаннях, що стосуються особистих або фінансових питань недієздатної особи, лише призначений судом опікун мав право просити суд у справах сім’ї вжити відповідних заходів. Жодна інша особа не могла подати таку заяву. Так само і суд не міг вжити відповідних заходів з власної ініціативи.

Заявник подав апеляційну скаргу з додатковою вимогою заслухати думку сина.

18 січня 2019 року Вроцлавський воєводський суд відхилив апеляційну скаргу заявника. Він погодився з фактами, встановленими судом першої інстанції, та прийняв його правове обґрунтування, постановивши, що заявник не мав права звертатися з клопотанням про врегулювання контакту зі своїм недієздатним повнолітнім сином. Що стосується заслуховування сина заявника, суд постановив, що згідно з відповідними положеннями Цивільно-процесуального кодексу Республіки Польща, суд міг заслуховувати неповнолітніх у справах такого роду, тоді як син заявника вже був повнолітнім. Більше того, як зазначено в матеріалах справи, син заявника не реагував на поставлені йому запитання, а спілкування між ним і невідомими йому людьми було неможливим. Суд також підтвердив, що в польській правовій системі не існує положення, яке б дозволяло регулювати контакт між батьками та їх повнолітньою дитиною, включаючи, зокрема, повнолітню дитину, яка є повністю недієздатною.

Все це призвело до того, що заявник не мав жодного контакту з сином протягом більше двох років.

Рішення.

ЄСПЛ одноголосним Рішенням постановив, що в цій ситуації мало місце порушення статті 8 Конвенції.

Правова позиція ЄСПЛ.

ЄСПЛ наголошує принцип, що відносини між батьками та повнолітніми дітьми не підпадають під сферу захисту статті 8, якщо “не буде доведено існування додаткових факторів залежності, окрім нормальних емоційних зв’язків”. Однак можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній “повазі” до сімейного життя. Ці зобов’язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до сімейного життя навіть у сфері відносин між фізичними особами, включаючи як створення нормативної бази судового та правоохоронного механізму захисту прав фізичних осіб, так і здійснення, за необхідності, конкретних кроків.

Так, ЄСПЛ послідовно дотримується думки, що стаття 8 передбачає право батьків на вжиття заходів з метою їхнього возз’єднання з дитиною, а також обов’язок національних органів влади вживати таких заходів. Це стосується не тільки справ, що стосуються примусового взяття дітей на державне піклування та здійснення заходів з догляду, а і справ приватного характеру.

Тим не менш, зобов’язання національних органів влади вживати заходів для сприяння контактам батьків з дітьми після розлучення не є, однак, абсолютним. Ключовим фактором є те, чи вжили ці органи влади всіх необхідних заходів для сприяння контакту, як того можна обґрунтовано вимагати в особливих обставинах кожної справи. Іншими важливими факторами у провадженнях щодо дітей є те, що час набуває особливого значення, оскільки завжди існує небезпека того, що будь-яка процесуальна затримка призведе до фактичного вирішення питання перед судом.

ЄСПЛ визнав очевидним, що між заявником та його сином існували “додаткові фактори залежності”, оскільки заявник був однією з близьких осіб, які могли спілкуватися з сином і, хоча син заявника вже не був неповнолітнім у відповідний час, між заявником та його сином існувало “сімейне життя” у розумінні статті 8 Конвенції, а отже, стаття 8 застосовна до цієї справи.

У цій справі, як вбачається з рішень національних судів та постанови Верховного Суду від 17 травня 2018 року, заявник не мав права порушувати провадження щодо визначення порядку спілкування зі своїм повністю недієздатним повнолітнім сином.

Таким чином, заявнику не було куди звернутися для забезпечення права на спілкування з сином, оскільки не існувало жодної нормативно-правової бази для захисту його сімейних прав.

ЄСПЛ зазначає, що немає жодних ознак того, що обмеження, про яке йдеться, переслідувало будь-яку законну мету або могло вважатися “необхідним у демократичному суспільстві”, так само як і не бачить, які конкуруючі інтереси були присутні у справі, що розглядається. Заявник, як біологічний батько, який має встановлені стосунки зі своїм сином, очевидно, був зацікавлений у продовженні цих стосунків після того, як син досягне повноліття, і ніщо не вказує на те, що це не було б на користь сина.

Суд встановив, що заявник не намагався контактувати зі своїм сином всупереч його волі з огляду на те, що, стан здоров’я сина заявника, очевидно, не дозволяв йому висловлювати власну волю та те, що, заявник не домагався примусового контакту зі своїм сином. Натомість заявник домагався судового розгляду, який би визначив обсяг і частоту контактів між ними. Звичайно, суд, покликаний прийняти рішення з цього питання, повинен був би зважити інтереси заявника та інтереси його сина, якщо вони суперечили б один одному, або якщо виявилося б, що син не бажає контактувати зі своїм батьком. Проте, згідно з національним законодавством, національні суди взагалі не розглядали клопотання заявника.

Отже, Суд прийшов до висновку, що у вищезазначений період органи влади не виконали свого позитивного зобов’язання щодо вжиття заходів, спрямованих на відновлення контакту між заявником та його сином. Навіть з урахуванням свободи розсуду держави, ЄСПЛ вважає, що відсутність будь-якої нормативної бази для захисту права заявника на сімейне життя в ситуації, коли його повнолітній син є повністю недієздатним, становить порушення статті 8 Конвенції.