Основним інструментом захисту і доведення факту дискримінації, зокрема у сфері трудових правовідносин, є суд, а обов’язок доказування залишається за постраждалим

Огляд постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2023 року у справі № 755/7916/19

Короткий зміст позовних вимог:

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київського обласного центру зайнятості, Державної служби зайнятості (Центральний апарат) про встановлення фактів дискримінації у сфері праці за ознакою інвалідності та стягнення завданої майнової та моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є особою з інвалідністю першої групи по зору та з березня 2015 року працювала у Київському обласному центрі зайнятості на посаді провідного юрисконсульта.

Вказувала на те, що внаслідок дій та бездіяльності Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості, який є правонаступником Державної служби зайнятості (Центральний апарат), на її робочому місці відбулась її дискримінація як особи з інвалідністю, внаслідок чого порушено положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Конвенції про права осіб з інвалідністю, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Зазначала, що фактами дискримінації щодо неї, які мали місце, є:

•  у порівнянні з іншими, встановлення меншого рівня винагороди за працю рівної цінності (порушення пункту «b» частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю);

•  не пристосування робочого місця особі з інвалідністю (порушення пункту «і» частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю;

• позбавлення можливості реалізувати трудові права порівняно з іншими (порушення пункту «с» частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю).

Так, порушення пункту «b» частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю відбувалось шляхом зменшення заробітної плати, позбавлення премії.

Вказувала на те, що згідно з наказом Київського обласного цента зайнятості від 18 травня 2018 року № 232-к за системне порушення трудової дисципліни до неї застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани, а також її позбавлено місячної премії за травень 2018 року. Підставами для застосування до неї дисциплінарного стягнення стали службові записки начальника юридично-договірного відділу та акти відсутності на робочому місці.

Зазначала, що вона була відсутня на робочому місці із поважних причин, оскільки перебувала у лікаря. При цьому вона неодноразово повідомляла роботодавця про те, що згідно з рекомендаціями МСЕК від 25 липня 2017 року № 31/15 їй рекомендований ненормований робочий день, з неповним обсягом роботи, проте наказ про відповідний графік робочого дня не видавався та роботодавець безпідставно позбавив її премії за травень 2018 року, що є дискримінацією у порівнянні з іншими робітниками відповідача.

Порушення пункту «і» частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю полягає у не пристосуванні робочого місця особі з інвалідністю, а саме: не підключення інтернету та комп’ютерних програм для незрячих людей, які дозволяють розпізнавати тексти печатних документів, озвучувати тексти документів та інформації в електронному вигляді. Відповідачем проігноровано вимоги індивідуальної програми реабілітації від 24 травня 2018 року № 655.

Порушення пункту «с» частини першої статті 24 Конвенції про права осіб з інвалідністю щодо можливості реалізувати трудові права порівняно з іншими, полягає у необґрунтованому звільненні.

Вказувала, що внаслідок дискримінаційних дій, вона була звільнена з роботи 27 серпня 2018 року та вважала, що має право на отримання компенсації завданої їй майнової шкоди за період з 01 травня по 30 квітня 2019 року, яка розрахована, виходячи із розміру середньомісячного заробітку, та становить 75 711,04 грн.

Також вказувала на те, що внаслідок дискримінаційних дій їй завдана моральна шкода, яку оцінює у 100 000,00 грн.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати факт дискримінації у сфері праці за ознакою її інвалідності з боку Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості, солідарно стягнути з Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості (Центральний апарат) на її користь завдану майнову шкоду у розмірі 75 711,04 грн та моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2019 року допущено процесуальне правонаступництво відповідача у справі - Державну службу зайнятості (Центральний апарат) на його правонаступника - Державний центр зайнятості.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції:

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2021 року - залишено без змін.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем не було наведено фактичних даних, які підтверджують, що дискримінація мала місце, а відповідачем суду надано належні та допустимі докази, які свідчать про те, що ними не порушені трудові права позивача як особи з інвалідністю, що працює у них, а тому дійшов висновку про відсутність підстав до задоволення вимоги позивача про встановлення фактів дискримінації у сфері праці за ознакою інвалідності.

При цьому суди попередніх інстанцій виходили із того, що серед фактів дискримінації позивач зазначає непристосоване робоче місце, відповідно до її потреб, цькування з боку керівництва та працівників Київського обласного центру зайнятості на ґрунті того, що позивач є особою з інвалідністю.

Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено, які саме дії або бездіяльність з боку Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості стосовно ОСОБА_1 призвели до спричинення останній майнової та моральної шкоди, не підтверджено протиправну поведінку (дії чи бездіяльність) відповідачів як суб’єктів публічно-правових відносин, враховуючи їх правовий статус та межі повноважень, визначених спеціальним законодавством, яке регулює їх діяльність.

Позиція Верховного Суду: 

Поняття дискримінації міститься у пункті другому статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Так, під дискримінацією слід розуміти ситуацію, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами та свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статтею 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначено, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії з зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.

Особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності людей з інвалідністю в Україні», з метою реалізації творчих і виробничих здібностей людей з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону праці», підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» робоче місце особи з інвалідністю - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях.

Тобто це звичайне робоче місце, яке нічим не відрізняється від робочого місця працівника, який виконує роботи на аналогічній ділянці.

Спеціальне робоче місце особи з інвалідністю - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо. Тобто, це робоче місце, спеціально адаптоване під особу з інвалідністю за допомогою спеціального технічного обладнання, пристосувань і пристроїв.

Необхідність працевлаштування особи з інвалідністю на спеціалізоване робоче місце встановлюється висновками та індивідуальною програмою реабілітації особи з інвалідністю, що складаються МСЕК.

Якщо в документах МСЕК не зазначається необхідність створення спеціалізованого робочого місця для особи з інвалідністю, то вона може бути працевлаштована на звичайне робоче місце.

Обов’язок власника встановити на прохання працівника-інваліда неповний робочий день або неповний робочий тиждень, створити пільгові умови праці передбачений у статті 172 КЗпП України, а також випливає з частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», якщо індивідуальною програмою реабілітації інваліда передбачена необхідність надання йому відповідних пільгових умов.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 при прийнятті на роботу надала Київському обласному центру зайнятості довідку до акту МСЕК (дата огляду 12 липня 2013 року, огляд повторний), за висновком МСЕК про умови та характер праці: може бути пристосована до роботи у відповідно створених умовах, згідно з набутої професії. Потребує сторонньої допомоги.

Робоче місце ОСОБА_1 визначено Київським обласним центром зайнятості з урахуванням наданої індивідуальної програми реабілітації інваліда від 09 липня 2013 року як звичайне, оскільки в документах МСЕК не було вимоги створення спеціального робочого місця. ОСОБА_1 виділено окремий кабінет на першому поверсі, облаштований меблями, засобами зв'язку, комп’ютерною технікою, програмою для озвучування інформації.

Нова Індивідуальна програма реабілітації інваліда ОСОБА_1 № 665 від 24 травня 2018 року, складена вдруге, з зазначенням посади – юрист, в графі «трудова реабілітація» вказано - може бути пристосована до роботи у відповідно створених умовах згідно з набутою професією. Аналогічне зазначено і в ІПР інваліда ОСОБА_1 № 944 від 09 липня 2013 року, яка надавалася позивачем при її працевлаштуванні до Київського обласного центру зайнятості.

Актом Головного управління Держпраці в Київській області від 29 листопада 2017 року № 10-225/1254 встановлено, що ОСОБА_1 призначено на посаду провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського обласного центру зайнятості 16 березня 2015 року згідно з наказом № 117-к від 12 березня 2015 року. З посадовою Інструкцією провідного юрисконсульта юридичного відділу Київського обласного центру зайнятості гр. ОСОБА_1 ознайомлена 16 березня 2015 року під підпис. В індивідуальній програмі реабілітації № 944 та в довідці до акта огляду МСЕК № 810650, які були представлені Київському обласному центру зайнятості, ОСОБА_1 у графі висновок про умови та характер праці зазначено: може бути пристосована до роботи у відповідно створених умовах згідно з набутою професією, потребує сторонньої допомоги.

В Індивідуальній програмі реабілітації інваліда № 944 та в довідці до акта огляду МСЕК № 810650 не зазначено про необхідність створення роботодавцем для ОСОБА_1 спеціального робочого місця, тому порушення чинного законодавства Київським обласним центром зайнятості при проведенні перевірки не виявлено.

Згідно зі статтею 172 КЗпП України особі з інвалідністю за бажанням або за вимогами індивідуальної програми реабілітації можуть встановлюватися режим роботи на умовах неповного робочого дня (неповного робочого тижня) та пільгові умови праці. У разі, якщо у рекомендаціях МСЕК зазначено, що особа з інвалідністю може працювати за своєю посадою на умовах скороченого робочого дня, роботодавець на прохання працівника зобов’язаний встановити йому неповний робочий час на основі статті 172 КЗпП України. Для цього працівник подає заяву про встановлення неповного робочого часу, а роботодавець видає відповідний наказ.

Листом Київського обласного центру зайнятості від 23 серпня 2017 року № 2367/09/9-17 Київський обласний центр зайнятості не заперечує щодо розгляду можливості переведення ОСОБА_1 на умови гнучкого графіка роботи з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу згідно зі статтею 56 КЗпП України, разом з тим заява про переведення на робочий графік з відповідною оплатою згідно зі статтею 56 КЗпП України позивачем не подавалась.

Згідно з чинним законодавством України основним інструментом захисту і доведення факту дискримінації, зокрема у сфері трудових правовідносин, залишається суд, а обов’язок доказування залишається за постраждалим.

Висновок:

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання факту дискримінації у сфері праці за ознакою її інвалідності з боку Київського обласного центру зайнятості та Державної служби зайнятості, оскільки позивач не довела фактів дискримінації у сфері праці щодо неї за ознакою інвалідності, та, відповідно, підстав для стягнення з відповідачів на її користь майнової та моральної шкоди.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Джерело: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 липня 2023 року у справі № 755/7916/19 - http://tinyurl.com/ytsf5nf4.