Ольга Сєришева — адвокат,

член Комітету з сімейного права НААУ

Один із батьків ухиляється від виконання батьківських обов'язків, зокрема не сплачує аліменти та не виховує дитину. Другий з батьків звертається до державних органів і служб із проханням вплинути на того, хто самоусунувся, щоб він або вона почали дбати про дитину. Але працівники цих органів і служб допомагають далеко не завжди. В моєму досвіді траплялося так, що вони виконували швидше формальні дії, що не дали результатів і не захистили інтереси дитини.

Що це? Халатність? Непрофесіоналізм? Недосконалість законодавства? Розберімося.

Останнім часом я часто чую: “Треба народжувати дитину для себе і бути матір’ю-одиначкою”. Жінки жалкують, що не мають цього статусу, бо є батьки, які не беруть ніякої участі у вихованні дітей, а статус «батько» мають.

Поки що до мене з такими питаннями зверталися лише матері. Але, очевидно, є й батьки, яким потрібна підтримка держави у захисті прав дитини та притягненні матерів за невиконання своїх батьківських обов’язків. Тож я хоч і розглядаю в статті приклади з практики, де йдеться про матерів, але пропоную тримати в голові думку, що така ж ситуація може спіткати й батьків.

Мовою реальних історій

У різних містах України живуть дві різні родини. Одна сім’я – мати й неповнолітній син, друга – мати та два малолітні сини. І в обох цих родинах є два спільних моменти.

Перший момент – батьки зняли з себе відповідальність і не виконують батьківських обов’язків стосовно своїх дітей.

Другий спільний момент – матері хочуть справедливості, щоб батьки виконували свої обов’язки і забезпечували дітям належне життя й виховання.

У процесі відновлення справедливості, матері натикаються на пасивну позицію державних органів, а часом навіть на тотальний непрофесіоналізм. Відповідно справа про притягнення батьків до відповідальності гальмується й розтягуються на роки.

Відповідно до вимог ст. 3 Конвенції про права дитини “…в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини”.

Розгляньмо один із кейсів детальніше.

У 2007 році було ухвалене, а в 2011 змінене рішення, відповідно до якого батько повинен щомісяця сплачувати аліменти в розмірі 300 грн. Таку невелику суму батько “спромігся” заборгувати.

Жінка звернулася:

• до виконавця про перерахунок розміру заборгованості, накладення всіх обмежень на боржника та штрафних санкцій;

• до суду з позовом про зміну розміру аліментів та стягнення пені по заборгованості;

• у поліцію про відкриття кримінального провадження;

• в службу у справах дітей щодо невиконання батьківських обов’язків.

Виконавець заяву прийняв, перерахував розмір заборгованості, наклав обмеження та штрафні санкції.

Звернення жінки до поліції не принесло результатів. Поліція, ігноруючи ст. 214 КПК України, не внесла відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань (надалі — ЄРДР), а перенаправила заяву на розгляд до дільничного інспектора. В результаті мати змушена була звернутися до суду для оскарження відмови та внесення відомостей до ЄРДР.

Навіть після внесення відомостей до ЄДРД, розслідування не розпочате. І не розпочнеться до тих пір поки мати самостійно не почне «оббивати» пороги відділку поліції. Не дивним буде той факт, якщо мати не контролюватиме процес розслідування, то через 2 – 3 місяці кримінальне провадження буде закрите і справа буде «похоронена» в архівах поліції. В своїй практиці я чула від працівників поліції такий вислів: «Батько ж платить, підозру йому не підпишуть». І не важливо, що батько платить нерегулярно, платить суму, яку йому забажається і в той час має заборгованість 50 000 – 100 000, 00 гривень.

І цей приклад у моїй практиці, на жаль, типовий. Щоб притягнути батька до кримінальної відповідальності за ухилення від виконання своїх обов’язків, матері змушені боротися не тільки з батьком, а й із недоліками в роботі держорганів і установ.

Схожі історії призводять до додаткового завантаження судів. Звернення до суду з подібними заявами забирає час у суду та заявника.

Вимоги статті 152 Сімейного кодексу України чітко передбачають, що:

“Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом”.

Як діють державні органи та служби?

Зверніть увагу на цю відповідь: “Громадянин зобов’язався прибути до Служби у справах дітей та сім’ї Виконавчого комітету міської ради наступного дня, однак не з’явився, причин неявки не повідомив, на телефонні дзвінки не відповідає, тому на адресу його проживання було направлено запрошення рекомендованим листом”.

А також на цей уривок: “З громадянином було проведено профілактичну бесіду під час якої останній пояснив, що від спілкування він не відмовляється, всіляко за Вас турбується і готовий всіляко підтримувати та надавати допомогу будь – якого характеру”.

Це приклади реальних відповідей служби у справах дітей та поліції. У першому випадку – після неодноразового звернення матері, що батько не виконує своїх обов’язків. Другу відповідь надала поліція на заяву дитини про неналежне виконання батьком своїх обов’язків. Тобто де-факто документи є, але реальної допомоги і захисту інтересів дитини немає.

І результату теж немає. Бо батько після профілактичних бесід своєї поведінки не змінив – з дитиною не спілкується і заборгованість за аліментами не сплачує.

Зі свого досвіду можу зробити висновки, що держава повноцінно “вмикається” у процес здебільшого, коли дитина взагалі залишається без батьківського піклування. Відповідні органи вилучають дитину, займаються її влаштуванням, позбавляють батьків їхніх прав. Держава виконує роль караючого органу.

На мою думку, в державі не вистачає важелів, що будуть забезпечувати принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. І цими важелями є самі державні органи та установи, на яких покладені функції захисту прав дітей.

Що може змінити ситуацію?

Насправді, в законодавстві України є багато гарно прописаних норм, що передбачають захист прав та якнайкращих інтересів дитини. Тож проблема полягає не лише в нормах закону, а й в інших аспектах.

Перший аспект – заходи, яких має вжити той чи інший державний орган, окреслені не дуже чітко й конкретно. Тобто, є загальна вимога захистити інтереси дитини, а ось якими конкретно мають бути дії – не передбачено.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 585 «Про забезпечення соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах», ухиляння батьків, осіб, які їх замінюють, від виконання своїх обов’язків є складною життєвою обставиною, в якій перебуває дитина. Тож після виявлення фактів, що батьки ухиляються від виконання своїх обов'язків, служби розглядають питання про визнання дитини такою, що потрапила у складні життєві обставини. І, відповідно, ухвалюють наказ про взяття/не взяття на облік дитини, а далі розробляють індивідуальний план роботи.

Така процедура здебільшого застосовується тоді, коли ситуація є критичною і дитину необхідно відібрати від батьків. А ось у випадку, коли один із батьків ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, а інший – може і готовий їх виконувати, конкретних дій не передбачено.

Другий аспект — далеко не завжди працівники державних установ діють відповідно до законодавства. Здебільшого, через низький рівень підготовки кадрів.

Мені неодноразово доводилося роз’яснювати виконавцю як діяти в тій чи іншій ситуації. Спеціаліст служби має досконало знати алгоритм дій. А поліція, повинна виконувати вимоги ч.1 ст.214 ЦПК України. Дізнавач повинен здійснювати досудове розслідування та приймати рішення за результатами розслідування.

Третій аспект – батько, який не виконує своїх обов’язків щодо дитини знає, що йому «нічого не буде». Саме це і є основною проблемою. Держава повинна стати на захист найкращих інтересів дитини, контролювати, виконувати покладені на них завдання та вчасно реагувати на неналежне ставлення батьків до своїх обов’язків. (накласти штраф, застосувати громадські роботи, арештувати, обмежити волю, тд.)

Конкретика на законодавчому рівні, контроль та належне реагування з боку держави, якісна підготовка фахівців державних органів і служб, що захищають інтереси дітей, допоможуть змінити ситуацію. І той чи та з батьків, з ким на утриманні перебуває дитина, ніколи не залишиться зі своїми проблемами сам на сам.