Обмеження відеозйомки журналістами публічних заходів: практичне значення рішення ЄСПЛ у справі Bondar v. Ukraine для органів державної влади та місцевого самоврядування
18 червня 2026 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі Bondar v. Ukraine, яким визнав заяву журналіста неприйнятною. Незважаючи на відсутність встановленого порушення статті 10 European Convention on Human Rights, це рішення має важливе значення для практики забезпечення відкритості діяльності органів публічної влади та визначення меж реалізації свободи збирання інформації.
Суть рішення. Обставини справи стосувалися недопуску журналіста до відеозйомки зборів суддів, на яких обирався голова суду. Організатори зборів дозволили представникам засобів масової інформації бути присутніми, вести письмові нотатки, здійснювати аудіозапис та фотографування, однак відмовили у проведенні відеозйомки. Журналіст вважав таке обмеження порушенням права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.
ЄСПЛ насамперед відмежував цю ситуацію від справ щодо доступу до публічної інформації. Суд зазначив, що майбутній перебіг засідання не є “готовою та наявною інформацією”, тому критерії, сформульовані у справі Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary, безпосередньо не застосовуються.
Водночас, Суд визнав, що справа стосується більш широкого аспекту статті 10 Конвенції — права журналіста збирати інформацію як невід’ємної складової професійної діяльності. Таким чином, Суд підтвердив, що діяльність журналіста зі збору інформації щодо функціонування судової влади перебуває під захистом статті 10 Конвенції.
Разом із тим ЄСПЛ не встановив порушення права заявника. Основним аргументом стало те, що журналіст не довів, чому саме відеозапис був необхідним для виконання його професійних обов’язків. Суд звернув увагу, що йому були доступні альтернативні способи збору інформації — особиста присутність, аудіозапис, фотографування та ведення нотаток. За таких умов заборона саме відеозйомки не означала повного позбавлення можливості здійснювати журналістську діяльність.
Крім цього, ЄСПЛ відзначив, що національні суди належним чином дослідили доводи заявника, надали мотивовані рішення та здійснили пропорційне балансування між інтересами відкритості діяльності суду та порядком проведення зборів.
Таке рішення формує кілька важливих правових підходів.
По-перше, Суд підтвердив, що право на збір інформації є складовою свободи вираження поглядів, однак це право не є абсолютним.
По-друге, ЄСПЛ фактично визнав, що орган публічної влади може встановлювати окремі правила щодо способів фіксації інформації, якщо такі обмеження є законними, мають легітимну мету та не позбавляють журналіста можливості отримати інформацію в цілому.
По-третє, Суд наголосив на принципі пропорційності. Якщо журналістові залишаються ефективні альтернативні способи збору інформації, то обмеження одного із способів (наприклад, відеозйомки) саме по собі не свідчить про порушення статті 10 Конвенції.
По-четверте, рішення підкреслює значення відповідальної журналістики. Захист статті 10 поширюється не лише на кінцевий журналістський матеріал, а й на професійну поведінку журналіста під час взаємодії з органами влади.
Для органів державної влади це рішення може бути використане як орієнтир при організації відкритих засідань, конкурсних комісій, дисциплінарних проваджень, громадських слухань та інших публічних заходів.
Практично це означає, що державні органи можуть:
- встановлювати правила акредитації представників ЗМІ;
- визначати порядок проведення фото-, аудіо- та відеофіксації;
- обмежувати окремі способи фіксації інформації, якщо це необхідно для забезпечення належної організації роботи органу;
- одночасно забезпечувати журналістам реальну можливість отримати інформацію іншими способами.
При цьому будь-які обмеження повинні бути завчасно визначені, однаково застосовуватися до всіх журналістів, бути обґрунтованими та не створювати прихованих перешкод для доступу до суспільно важливої інформації.
Для органів місцевого самоврядування рішення також має значний практичний потенціал. Під час проведення сесій місцевих рад, засідань виконавчих комітетів, конкурсних комісій або громадських слухань можуть затверджуватися локальні порядки роботи із засобами масової інформації.
Наприклад, орган місцевого самоврядування може:
- визначити місця для роботи журналістів;
- встановити технічні вимоги до використання відеокамер;
- передбачити попередню акредитацію на окремі заходи;
- обмежити відеозйомку окремих процедурних моментів, якщо це об’єктивно необхідно для забезпечення нормального проведення засідання.
Однак такі правила не можуть фактично виключати журналістів із процесу отримання інформації або перешкоджати здійсненню ними професійної діяльності.
Таким чином, рішення ЄСПЛ у справі Bondar v. Ukraine не надає органам влади права довільно забороняти відеозйомку. Натомість воно встановлює збалансований підхід між принципом відкритості діяльності публічної влади та необхідністю забезпечення належної організації роботи відповідного органу.
Для органів державної влади та місцевого самоврявання це рішення є орієнтиром щодо законного врегулювання порядку роботи журналістів без порушення гарантій статті 10 Конвенції. Будь-які обмеження способів збирання інформації мають відповідати принципам законності, легітимної мети, необхідності та пропорційності, а журналісти повинні зберігати реальну можливість виконувати свою функцію як «суспільних сторожових псів» (public watchdogs).
Водночас, ЄСПЛ наголосив, що у разі оскарження обмежень саме журналіст має обґрунтувати, чому використання конкретного способу збирання інформації — зокрема відеозйомки — було необхідним для виконання його професійного завдання. Якщо існували альтернативні засоби отримання та фіксації інформації (аудіозапис, фотографування, ведення нотаток, особиста присутність), журналіст повинен довести, чому вони не забезпечували належного висвітлення події.
Отже, значення рішення полягає не у визнанні допустимості заборони відеозйомки як такої, а у підтвердженні того, що правомірність відповідних обмежень оцінюється з урахуванням конкретних обставин справи, наявності альтернативних способів отримання інформації, обґрунтованості дій органу публічної влади та здатності журналіста довести необхідність саме того способу збору інформації, який було обмежено.
Повний текст рішення у справі Bondar v. Ukraine: https://hudoc.echr.coe.int/eng