Незаконне виселення особи, яка є орендарем житлового приміщення, та проблематика відшкодування моральної шкоди
Матеріал підготувала Наталія Дядик, адвокат
Новини та події
14.11.2022

Адвокат Наталія Дядик підготувала для Вищої школи адвокатури НААУ експертний матеріал на тему: «Незаконне виселення особи, яка є орендарем житлового приміщення та проблематика відшкодування моральної шкоди».

Майже кожен пересічний громадянин України хоча б раз у житті винаймав житлове приміщення. Хоча правова природа такої оренди досить чітко врегульована чинним законодавством, однак кількість проблем у повсякденному житті на ринку оренди не зменшується. Одним із проблемних є питання виселення особи, яка є орендарем такого приміщення.

У цій статті ми розглянемо лише вузький напрям сфери, а саме незаконне виселення особи, яка є орендарем житлового приміщення, та проблематика відшкодування моральної шкоди. З початком агресивної війни росії проти України багато громадян зіткнулися із ситуаціями незаконного виселення, розірвання договорів в односторонньому порядку, вилучення майна в орендованих житлових приміщеннях, а захист порушених прав на житло здійснювався в найкращому випадку шляхом перемовин між сторонами, у гіршому – орендар залишається без житла, іноді й без речей.

Маючи на консультаціях клієнтів з аналогічними ситуаціями, можу надати їх коментарі, які базувалися на небажанні звертатися до правоохоронних органів та до суду з огляду на їх неефективність, довготривалість процесів і нерелевантність у співвідношенні витрачених зусиль і коштів до отриманого від таких дій результату.

Розглянемо детальніше правову базу регулювання цього питання та відповідної судової практики.

Правове регулювання договорів оренди житлових приміщень умовно складається з двох частин: загальної та спеціальної. Загальна частина включає в себе базові положення законодавства, які регулюють цю сферу правовідносин, у тому числі положення глави 52 розділу 2 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), яка має назву “Поняття та умови договору”.

Загальне положення договору, визначене в ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 2 ст. 638 ЦК України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

До спеціальної частини законодавства, яке регулює правовідносини у сфері оренди житлових приміщень, можна віднести глави 58 та 59 ЦК України.

Частина 1 ст. 810 ЦК України визначає, що за договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Наймодавець набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401 — 406 ЦК України.

У частині 1 ст. 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині 1 ст. 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Визначення договору найму (оренди), що надається ст. 759 ЦК України, дозволяє виділити основні характерні риси, які дозволяють розглядати такий договір як самостійний тип цивільно-правових договорів: за договором найму наймодавець здійснює передання майна наймачеві у користування. При цьому слід зазначити, що наймачеві також, передається і право володіння орендованим майном. Тобто він отримує можливість не тільки вилучати корисні властивості майна, але і мати його, бути його титульним (правомірним) володільцем. Наділення наймача статусом титульного володільця дозволяє надавати йому можливість використовувати речово-правові засоби захисту свого права від посягання третіх осіб, у тому числі вимагати повернення майна з чужого незаконного володіння, вимагати усунення перешкод, не пов'язаних з позбавленням володіння тощо. Така можливість надається наймачеві як володільцю майна главою 29 ЦК України.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:

  • право користування (сервітут);
  • інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно. Саме тому зберегти баланс між правами власника та орендаря означає уникнути порушення прав обох сторін, саме тому договір оренди, укладений між сторонами, має бути максимально чітким і відповідати вимогам законодавства. Підтвердженням цьому є положення ч. 1 ст. 203 ЦК України, у якій закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави й суспільства, його моральним засадам, та ч. 3 ст. 509 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Отже, об’єм правомочностей орендаря визначений законодавством чітко і є достатнім для захисту порушених прав у досудовому та судовому порядку.

Звертаючи увагу на об’єктний склад ч. 1 ст. 759 ЦК України, поглибимось у визначення поняття «житло», «житлове приміщення» з урахуванням норм національного та міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Термін «житло» в тлумаченні Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) означає насамперед місце, де особа є «вдома», цей висновок напрошується в результаті аналізу семантичного значення цього терміна офіційними мовами Конвенції. Для порівняння, у ст. 379 ЦК України зазначено, що «житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Інше визначення «житла» наведено у ч. 2 ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), за яким «під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового перебування в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення» набагато краще відповідає конвенційному розумінню «житла».

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Такий висновок зробив ЄСПЛ у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України».

Оскільки право на житло є конституційним правом людини, позбавлення цього права, у тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону. Позбавлення особи житла повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Право на недоторканність житла є одним із базових і важливих прав людини, яке закріплене у ст. 30 Конституції України. Будь-яка держава, гарантуючи додержання того чи іншого права, повинна створити механізм його захисту, який включає, у тому числі, кримінально-правові засоби. Так, у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) передбачається відповідальність за порушення недоторканності житла, тобто незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян відповідно до ст. 162 КК України. Житло, яке перебуває у фактичному володінні особи, вважається в розумінні ст. 162 КК України його житлом, і таке житло є недоторканним. Ці конституційні норми, що охороняють права і свободи людини, знайшли закріплення в КПК України як засади кримінального судочинства (статті 7, 13 КПК України), за якими не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Крім того, ч. 1 ст. 233 КПК України передбачено, що ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених ч. 3 цієї статті.

Якщо договір найму житла розривається, основним наслідком цього є обов'язок наймача та осіб, які проживають разом з ним, звільнити житло, оскільки у них зникає правова підстава користування житлом. У разі невиконання такого обов'язку в добровільному порядку зазначені особи підлягають виселенню на підставі рішення суду. При цьому не має значення, чи є у наймача та осіб, що проживають разом з ним, інше житло, чи ні. Розірвання договору найму житла є підставою позбавлення житла. Стаття 826 ЦК передбачає один з правових наслідків розірвання договору найму житла. Таким наслідком є виселення з житла наймача та інших осіб, які проживали у помешканні, на підставі рішення суду без надання їм іншого житла. Необхідність постанови рішення суду про виселення зумовлене конституційною вимогою, що міститься в ст. 47 Конституції України та ст. 311 ЦК України.

Таким чином, з’ясували, що на законодавчому рівні захист права на недоторканність житла врегульовано, а от наскільки це ефективні механізми в кримінальному провадженні — окрема тема для розмови.

Основні права та свободи людини, серед яких право на недоторканність житла, закріплені та гарантуються не лише в національному законодавстві, а й на міжнародному рівні. Однією з основних міжнародних гарантій цих прав є Конвенція, у ст. 8 якої передбачається просторовий аспект права на приватне життя – право на повагу до житла.

Відповідно до Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” Конвенція та практика ЄСПЛ визнаються в України джерелом права, що вимагає вироблення підходів їх урахування як у теорії права, так і в судовій практиці.

За змістом рішень ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі незалежно від його правового режиму є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 428/3476/17.

Держава має створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Ця норма передбачена ст. 47 Конституції України.

Згідно зі ст. 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена Резолюцією 217 А (Ш) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, «…ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла… Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Таке саме положення міститься у ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набув чинності для України 23 березня 1976 року.

ЄСПЛ у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Виселення громадян без надання іншого житлового приміщення можливе з підстав, передбачених ст. 116 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), а саме: якщо член сім’ї систематично руйнує чи псує житлове приміщення, або використовує його не за призначенням, або систематичним порушенням правил спільного проживання робить неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися марними, його можна виселити без надання іншого приміщення для проживання.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 УРСР виселення із житла може здійснюватися лише на підставі судового рішення, за винятком добровільного виселення.

Прикладом “втручання” у право на повагу до житла з практики ЄСПЛ можна виділити виселення з житла (Orlić проти Хорватії, § 56). Суд постановляв рішення щодо низки спорів стосовно виселення наймачів (див. посилання, цитовані у справі Ivanova і Cherkezov проти Болгарії, § 52) позасудове провадження із виселення наймача, котре не надає належних процесуальних гарантій, спричинить порушення Конвенції, навіть якщо цей захід переслідував законну мету гарантувати застосування житлового права (McCann проти Сполученого Королівства, § 55). Завершення договору найму без жодної можливості визначення пропорційності цього заходу незалежним судом було визнано порушенням ст. 8 (Kay і Інші проти Сполученого Королівства, § 74).

Суд підкреслює, що вираз «відповідно до закону» у п. 2 ст. 8 Конвенції значною мірою покладає на національне законодавство і державу обов’язок дотримання матеріальних і процесуальних норм (з відповідними виправленнями, «Елсі та інші проти Туреччини», Заяви № 23145/93 і 25091/94, п. 697).

Національне законодавство передбачає, що згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України. Дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо слідувати закону, то неналежне виконання договору — це його невиконання або виконання з порушенням умов згідно ч. 1 ст. 610 ЦК України.

Стаття 611 ЦК України передбачає, що у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

2) зміна умов зобов’язання;

3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Таким чином, питання розірвання договору найму (оренди) житлового приміщення та звільнення приміщення (добровільного виселення) досить чітко регламентовано законодавством, дії, здійснені всупереч чинному законодавству, особливо щодо виселення орендаря, є порушенням національних та міжнародних норм права. Який спосіб захисту передбачено національним законодавством у такому випадку?

За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, у тому числі моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди служить виключно меті захисту особистих немайнових прав, які є абсолютними, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою.

Верховний Суд України у постанові Пленуму № 4 від 31.03.1995 вказав, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим права фізичної або юридичної особи, а також шкода завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується за наявності деліктних правовідносин, які включають протиправні дії, вину, причинний зв`язок та наявність шкоди.

Розглянемо декілька прикладів з вітчизняної судової практики. У справі № 761/31436/16-ц рішенням Шевченківський районний суд м. Києва від 15.02.2017, яке було залишено апеляційною інстанцією в силі, позов задоволено частково шляхом стягнення застави та відмовлено у стягненні моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами було укладено договір оренди квартири, згідно з умовами якого відповідач зобов'язався надати в оренду вказану квартиру, а позивач — оплачувати вартість оренди (8 500 грн) відповідно до умов договору та внести заставну суму в розмірі 400 доларів США, строк оренди — з 20.07.2015 по 20.07.2016. Позивач виконувала взяті на себе зобов'язання, разом з тим відповідач без поважних причин виселив останню з орендованої квартири, оскільки позивач не погодилася на безпідставне підвищення орендної плати. Після того, як позивач залишила орендовану квартиру, відповідач відмовився повертати останній орендну плату за наступний місяць та 400 доларів США залогової суми. Оскільки відповідач свої зобов'язання за договором не виконав, кошти не повернув, позивач звернулася до суду із вказаним позовом за захистом свого порушеного права.

Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, зазначає, що відповідач безпідставно підвищив розмір орендної плати та надалі виселив позивача з орендованої квартири, а тому позивач не проживав в орендованій квартирі останній місяць.

На підтвердження вказаних обставин позивач надав акт про непроживання та відсутність особистих речей від 14.07.2016, підписаний 2 сусідами позивача та складений про те, що позивач фактично не проживає в орендованій квартирі, а також заяву про кримінальне правопорушення від 07.07.2016.

Згідно з вимогами статей 57 — 60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

У судовому рішенні зазначено, що Суд критично ставиться до наданих доказів, вважає їх такими, що не відповідають вимогам статей 57 — 60 ЦПК України, оскільки вказаний акт і заява про кримінальне правопорушення не підтверджують тієї обставини, що відповідач виселив позивача з орендованої квартири.

Щодо моральної шкоди суд зазначив, що її розмір визначається в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, стану здоров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, істотності вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступеня зниження престижу, ділової репутації.

До істотних обставин, що підлягають з'ясуванню судом і доведенню сторонами у такому спорі, є наявність всіх сукупних елементів складу цивільного правопорушення; при цьому позивач зобов'язаний довести протиправність поведінки відповідача, розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.

Суд дійшов висновку, що позивачем не надано в розумінні ст. 60 ЦПК України доказів, які б підтверджували ту обставину, що відповідач незаконно виселив позивача з орендованої квартири, як не доведено і того, що у зв'язку з виселенням позивачу було завдано будь-якої шкоди, не обґрунтовано і розмір моральної та матеріальної шкоди.

Як зазначив Верховний Суд у постанові 24 березня 2020 року у справі № 818/607/17, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін і встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Законодавством України визнана необхідність компенсації моральної шкоди, однак відсутня регламентована процедура визначення та розрахунку величини моральних страждань. Оскільки такі оціночні поняття, як "справедливість" та "розумність", в одній справі у матеріальному еквіваленті виражаються в компенсації моральної шкоди в розмірі 2000 грн, а в іншій — 20000 грн, у багатьох випадках суд відмовляє в такому відшкодуванні, що зі свого боку породжує суб’єктивні фактори сприйняття справи та упередженість до суду, та необ’єктивній оцінці, що значним чином віддаляє українську судову систему від рівня довіри, до якої прагне український законодавець. Це підтверджується результатами проведеного опитування у 2021 році за Програмою USAID «Нове правосуддя» та даними соціологічного дослідження щодо ставлення українців до судів, яке у 2020 році провів Центр Разумкова на замовлення Офісу Ради Європи в Україні.

Знайти судову практику за позовами щодо незаконного виселення орендаря з найманого приміщення майже неможливо, і це не тому, що в Україні відсутні такі випадки, а тому, що з кожним подібним справі № 761/31436/16-ц судовим рішенням пересічні громадяни не звертаються до суду за захистом порушеного права, оскільки ця процедура не тільки є надто довгою, а й часто малоефективно.

Розглянемо практику ЄСПЛ за ст. 8 Конвенції та компенсацію моральної шкоди.

Візьмемо за приклад справу «Саган проти України» (Заява № 60010/08), у якій заявниця скаржилася за ст. 8 Конвенції на виселення її сім’ї, незаконне проникнення до першої квартири та знищення її майна, а також за п. 1 ст. 6 Конвенції на порушення її права на справедливий судовий розгляд в рамах ініційованого цивільного провадження. За результатами розгляду суд прийняв за доцільне присудити заявниці 4500 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

У справі «Гюльмамєдова проти Азербайджану» (заява № 38798/07) суд присудив заявнику 4800 євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може нараховуватися на цю суму. Суд у цій справі наголосив на тому, що «право вимоги» може сприйматися як «володіння», про яке йдеться у ст. 1 Першого протоколу, якщо належним чином встановлено, що воно повинно бути обов'язковим до виконання (аналогічне рішення у справі «Стран Грік Рефайнеріз та Стратіс Андреадіс проти Греції (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)», від 9 грудня 1994 року, Серія А, № 301-В). Суд встановив, що вимога щодо квартири, що ґрунтується на ордері на житлове приміщення, сприймається як «володіння», яке підпадає під ст. 1 Першого протоколу (див. також рішення у справі «Акімова проти Азербайджану» (Akimova v. Azerbaijan) (заява № 19853/03), якій суд постановив сплатити заявникові 5000 євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками.

У справі «Глоба проти України» (заява № 15729/07) заявник мав захищене законом право вселитися та проживати у квартирі. Проте він так і не зміг вселитися в квартиру або ввезти туди свої особисті речі, оскільки її мешканці зробили її своїм житлом (див. пункт 17 вище). За результатами розгляду суд постановив сплатити заявникові 5000 євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками.

У справі «Джафаров проти Азербайджану» (Jafarov v. Azerbaijan) (заява № 17276/07) заявник мав право оренди на свою квартиру відповідно до ордера на заселення, який було видано органом місцевої влади. У розумінні ЄСПЛ це було володіння «майном», відтак чинності набуло рішення щодо примусового виселення ВПО, що зайняли його квартиру. За результатами розгляду суд постановив сплатити заявникові 4800 євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками.

За коротким аналізом однотипних порушень прослідковується суттєва різниця в підході до відшкодування моральної шкоди та розрахунку її розміру у національній судовій системі та практиці ЄСПЛ. У той час як ЄСПЛ за аналогічних порушень постановляє відшкодування моральної шкоди в розмірі 4500 — 5000 євро, національні суди здебільшого відмовляють в її задоволенні, посилаючись на її недоведеність, і це маючи на увазі, що право на житло є одним із базових прав людини.

Здебільшого, звертаючись до суду, позивачі не обгрунтовують розрахунок відшкодування моральної шкоди. Цьому є свої причини та обгрунтування, законодавством України встановлена необхідність компенсації моральної шкоди, однак відсутня регламентована процедура визначення та розрахунку її величини. Так само як відсутній єдиний підхід до якісних характеристик моральних страждань і до їх кількісної оцінки.

Фахівцями Асоціації психологів України за плідної співпраці з Вакуленко О. Л., Мельник М. Т., Проскурня А. С. розроблено діагностичну методику «Методика визначення глибини моральних страждань та фінансового еквіваленту компенсації завданої шкоди індивіду та групі» (далі – Методика), яка має на меті встановити наявність моральних страждань внаслідок неправомірних дій, а також визначити інтенсивність деструктивного впливу психотравматизації на провідні сфери життєдіяльності людини. Це дає змогу отримати психологічні коефіцієнти, що є кількісними показниками вираженості моральної шкоди, завданої особистості.

Фахівцями Асоціації психологів України на основі психологічних концепцій «моральних переживань» та визначення поняття «моральна шкода», закріпленого в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995, розроблено теоретико-методологічну модель методики визначення глибини моральних страждань.

Теоретико-методологічна модель методики визначення глибини моральних страждань полягає в тому, що психологічна ситуація породжує тривогу, страх, паніку, відчуття безпомічності та горя, злість, розпач тощо, що зі свого боку впливає на сфери життєдіяльності людини: професійну, сімейну, соціальну, політичну, духовну, економічну та міжособистісної взаємодії.

У Методиці запропоновано визначення фінансового еквіваленту компенсації моральних страждань за такими розрахунками:

M=mzp*d*((pts+ex)/2)*t,

де:

М – розмір відшкодування моральних збитків, завданих особі;

Mzp – мінімальна заробітна плата на час дослідження або середнє арифметичне від суми мінімальної заробітної плати за час, що минув;

D – коефіцієнт патернів психологічного дискомфорту;

Pts – коефіцієнт суб’єктивної оцінки психологічної травматичності події;

Ex – коефіцієнт оцінки травматичності події фахівцем;

T – часовий коефіцієнт.

Слід зазначити, що автор наголошує, що за сукупним результатом орієнтовний розмір компенсації є умовним грошовим еквівалентом спричинених потерпілій особі моральних страждань.

Однак доки на законодавчому рівні не закріплено методики визначення глибини моральних страждань, які правові механізми ми можемо використовувати для захисту порушеного права та розрахунку відшкодування моральної шкоди?

Приписами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Також згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 цього Кодексу. На підставі положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, можна підсумувати, що доведення існування обставин незаконного виселення з орендованого приміщення та заподіяння моральної шкоди потерпілому в результаті таких дій складається з таких елементів доказування: є наявність всіх сукупних елементів складу цивільного правопорушення; при цьому позивач зобов'язаний довести протиправність поведінки відповідача, розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.

Одним із дієвих елементів доказування є проведення психологічної експертизи моральної шкоди. Психологічне дослідження проводиться у зв’язку з необхідністю висвітлення психологічних аспектів справи з метою об’єктивного та всебічного вирішення питання про моральну шкоду у суді.

Зміст поставлених перед психологом питань обумовив використання психологічних методик, спрямованих на обстеження індивідуально-психологічних властивостей людини (характеру та рівня протікання психічних процесів, особистісних властивостей) та емоційних проявів під впливом певних життєвих подій, а також методик, що дозволяють структурувати особливості психологічних аспектів з урахуванням конкретних обставин у справі з метою подання їх у кількісних показниках.

При експериментально-психологічному дослідженні встановлено, що темп протікання психічних процесів достатній, високий, явищ підвищеної психічної виснажливості в процесі дослідження не встановлено. Довільна увага без порушень: достатня за об'ємом та концентрацією, стійка, добре розподіляється та переключається. Продуктивність мнестичної діяльності в межах норми. Мислення нормальне за темпом, логічне, цілеспрямоване, з орієнтацією на суттєві ознаки інформації, з продукцією адекватних асоціативних образів. Рівень процесів узагальнення та абстрагування високий.

Норми права не містять жодних конкретних рекомендацій з розрахунку розміру моральної шкоди в грошовому виразі. Незважаючи на це, суддя зобов'язаний в рішенні про стягнення моральної шкоди вказувати мотиви, що обґрунтовують розмір стягненої суми моральної шкоди. У таких випадках для встановлення факту завдання моральної шкоди та визначення розміру грошової компенсації призначається психологічна експертиза.

У рамах проведення психологічної експертизи фахівці:

  • встановлюють факт завдання моральної шкоди та страждань;
  • встановлюють обсяг негативних наслідків і глибину переживань, які виникли після певної події або ж дій третіх осіб;
  • визначають розмір завданої моральної шкоди.

Процесуальні кодекси допускають здійснення доказування у тому числі й з використанням висновку експерта. Зі свого боку п. 6.6. розділу IV Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень (затверджена наказом Мін’юсту № 53/5 від 08.10.1998) допускається проведення психологічної експертизи, на вирішення якої можливо поставити такі питання:

  • чи спричинені особі (прізвище, ім’я та по батькові) страждання (моральна шкода) за умов ситуації (зазначаються умови ситуації), що досліджуються у справі;
  • якщо особі (прізвище, ім’я та по батькові) завдані страждання (моральна шкода), який можливий розмір становить грошова компенсація за завдані страждання (моральну шкоду)?

З огляду на вищевикладене, на думку автора, звертаючись за проведенням психологічного дослідження з визначення розміру моральної шкоди, спричиненої незаконним виселенням, на вирішення спеціаліста-психолога слід поставити такі питання:

  1. Чи була ситуація, що пов`язана з виселенням ОСОБИ з житлового приміщення за адресою_____ психотравмуючою для неї? Які інтенсивність та тривалість психотравмуючого впливу зазначеної ситуації?
  2. Якщо ця ситуація була психотравмуючою, то чи нанесена ОСОБІ внаслідок зазначеного моральна шкода з психологічного погляду?
  3. Якщо так, то який можливий розмір відшкодування нанесеної ОСОБІ моральної шкоди, на думку психолога?

Слід звернути увагу, що проведення психологічної експертизи не гарантує, що суд стягне суму компенсації за завдану моральну шкоду саме у тому розмірі, який визначив експерт. Разом з тим, на переконання автора, наявність відповідного експертного висновку збільшує шанс на задоволення більш-менш адекватного розміру відшкодування моральної шкоди.

Завершуючи статтю аналізом вищевикладеного, можна зробити висновки, що доки у національній судовій системі не буде існувати судової практики з відшкодування моральної шкоди, з належною компенсацією, громадяни й надалі не будуть звертатися за захистом порушеного права до суду, що залишить проблему для врегулювання «методом сили», що, як результат, укорінює шахрайські схеми та поглиблює відсутність правової свідомості громадян із цього питання.

Необхідність закріплення на законодавчому рівні механізмів захисту порушення права на житло є очевидними, так само як необхідно юридичне регламентування процедури визначення та розрахунку величини моральних страждань, єдиного підходу до якісних характеристик моральних страждань і до їх кількісної оцінки. Саме тому, запропонована Фахівцями Асоціації психологів України за плідної співпраці з кандидатом психологічних наук Вакуленко О. Л., Мельник М. Т., Проскурня А. С. методика визначення глибини моральних страждань та фінансового еквіваленту компенсації завданої шкоди індивіду та групі може бути розглянута законодавцем як стандарт і необхідність закріплення такої методики в Реєстрі методик проведення судових експертиз є важливим елементом стандартизації та регламентації розрахунків у судових спорах, де однією з позовних вимог є стягнення моральної шкоди.

Джерела:

  1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_911#Text
  2. https://newjustice.org.ua/uk/novini/rezultati-natsionalnih-opituvan-naselennya-ta-pravnikiv-yaki-ye-uchasnikami-sudovih-provadzhen-shhodo-doviri-do-sudovoyi-gilki-vladi-suddivskoyi-nezalezhnosti-j-pidzvitnosti-sprijnyattya-koruptsiyi-ta/
  3. Огляд рішень ЄСПЛ щодо права на житло, 2018.
  4. Посібник «Захист внутрішньо переміщених осіб відповідно до Європейської конвенції з прав людини та інших стандартів ради Європи» Доктор Костас Параскева, 2017.
  5. Посібник «Вдосконалення національного законодавства України стосовно захисту прав людини внутрішньо переміщених осіб», 2016.
  6. Огляд практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду у справах щодо виселення та вселення.
  7. Довідник із застосування статті 8 Європейської конвенції
    з прав людини — Право на повагу до приватного і сімейного життя.
  8. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя, науково-методичний посібник для суддів, Фулей Т. І., 2015.
  9. Про судову практику у спорах про злочини проти власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 10 від 06.11.2009.
  10. Методика визначення глибини моральних страждань та фінансового еквіваленту компенсації завданої шкоди індивіду та групі — Вакуленко О. Л., Мельник М. Т., Проскурня А. С.