Незаконне позбавлення права власності на земельні ділянки в окупованому Криму
Справа Bazhenov and Others v. russia and Ukraine
Заява № 20092/18
У справі Bazhenov and Others v. russia and Ukraine (заяви № 20092/18 та одинадцять інших заяв рішення від 16 липня 2026 року), Європейський суд з прав людини розглядав питання законності позбавлення заявників права власності на земельні ділянки, розташовані в місті Севастополі на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим.
Земельні ділянки були передані у приватну власність рішеннями українських органів влади до початку окупації Криму. Після встановлення російською федерацією фактичного контролю над півостровом російські органи та створені ними «суди» переглянули правомірність набуття заявниками земельних ділянок, скасували їхні права та витребували землю у так звану публічну власність російської федерації.
Формально російські органи посилалися на те, що спірні ділянки належали до земель лісового фонду і нібито не могли бути передані у приватну власність відповідно до законодавства України. Водночас безпосередньою правовою підставою для скасування прав заявників стали положення російського цивільного законодавства, застосовані на окупованій території.
Європейський суд розглянув справу насамперед у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує захист права власності, статті 6 § 1 Конвенції щодо права на розгляд справи судом, встановленим законом, а також норм міжнародного гуманітарного права, що визначають правовий режим окупованої території. Суд установив порушення російською федерацією статті 1 Першого протоколу у зв’язку з незаконним позбавленням заявників земельних ділянок і грошових коштів, а також статті 6 § 1 Конвенції, оскільки створені росією «суди» в окупованому Криму не можуть вважатися судами, встановленими законом.
Ключове значення рішення полягає в тому, що ЄСПЛ не визнав російське законодавство, застосоване на окупованій території Криму, належною правовою підставою для зміни або припинення прав на українську землю. Суд фактично підтвердив, що окупація та незаконна анексія не надають російській федерації суверенних прав щодо території Криму, а створені нею органи не набувають повноважень переглядати рішення законних органів державної влади України у сфері розпорядження землею.
Факти справи
У 2009–2010 роках Севастопольська міська державна адміністрація та Севастопольська міська рада ухвалили низку рішень про передачу земельних ділянок у приватну власність для будівництва індивідуальних дач.
Частина ділянок передавалася громадянам, об’єднаним у дачні кооперативи, зокрема «Селена», «Благополучний» і «Терра-Юг». Інші земельні ділянки були передані окремим громадянам.
Перший і третій заявники набули відповідні земельні ділянки безпосередньо на підставі рішень українських органів влади. Інші заявники придбали землю у приватних осіб, яким вона раніше була передана у власність або які також придбали її на підставі цивільно-правових договорів.
У 2010–2014 роках українські органи проводили перевірки законності відведення відповідних земель. Українські адміністративні суди зрештою підтвердили правомірність рішень Севастопольської міської державної адміністрації, а кримінальні провадження були закриті у зв’язку з відсутністю ознак кримінального правопорушення (§ 5).
Після початку окупації частина заявників зареєструвала свої права у створених російською федерацією реєстрах. Деякі з них спочатку мали документи, видані відповідно до українського законодавства, а згодом перереєстрували права за російськими правилами. Перший і другий заявники зареєстрували свої права лише відповідно до російського законодавства (§ 7).
У 2015–2017 роках так званий «уряд Севастополя», «департамент майнових і земельних відносин Севастополя» та російські прокурори звернулися до створених російською федерацією «судів» з позовами про скасування прав заявників.
Органи російські стверджували, що земельні ділянки нібито належали до земель лісового фонду, які відповідно до статті 84 Земельного кодексу України не могли передаватися у приватну власність. На цій підставі вони вимагали визнати недійсними всі наступні права та витребувати землю у власність російської федерації.
«Балаклавський районний суд міста Севастополя» задовольнив такі позови, скасував права заявників і постановив передати земельні ділянки у так звану державну власність без будь-якої компенсації (§§ 8–11).
Після скасування права другої заявниці вона звернулася з позовом до третьої заявниці, яка раніше продала їй земельну ділянку. Застосувавши статтю 461 Цивільного кодексу російської федерації, «суд» зобов’язав третю заявницю повернути отримані за ділянку кошти, сплатити проценти та судові витрати. У результаті третя заявниця залишилася і без землі, і без коштів, одержаних від її продажу (§§ 12–13).
Заявники скаржилися до ЄСПЛ на незаконне та непропорційне позбавлення власності. Вони також зазначали, що створені окупаційною владою «суди» не були судами, встановленими законом, та не мали права переглядати рішення українських органів влади.
Юрисдикція росії щодо Криму
Європейський суд насамперед зазначив, що факти, які стали підставою для заявлених порушень Конвенції, мали місце до 16 вересня 2022 року — дати, коли російська федерація припинила бути стороною Конвенції. Тому Суд підтвердив свою компетенцію розглядати заяви в частині скарг, поданих проти російської федерації (§ 33).
Посилаючись на висновки Великої палати у справі Ukraine v. russia (re Crimea), Суд нагадав, що з 27 лютого 2014 року російська федерація здійснює щодо території Криму екстериторіальну юрисдикцію у формі ефективного контролю над територією. Відтак скарги заявників, пов’язані зі скасуванням їхніх прав на земельні ділянки російськими органами та створеними росією «судами», належали до юрисдикції російської федерації у розумінні статті 1 Конвенції (§§ 34–35; див. Ukraine v. russia (re Crimea) §§ 946 і 1016–22).
Водночас Суд не вирішував питання про те, чи перебували відповідні скарги також у межах юрисдикції України. Така оцінка не була необхідною, оскільки заявники відмовилися від подальшого розгляду скарг проти України, а відповідні частини заяв були вилучені з реєстру справ (§ 36).
Скарги проти України
Перший, третій і четвертий заявники первинно також висували скарги проти України. Вони стверджували, що українська держава не виконала позитивних зобов’язань щодо захисту їхньої власності, зокрема не забезпечила збереження документації про відведення землі та не вжила достатніх дипломатичних, економічних чи судових заходів.
Надалі заявники прямо відмовилися від претензій до України. У зв’язку із цим ЄСПЛ вилучив відповідні частини заяв із реєстру справ відповідно до статті 37 § 1 Конвенції (§§ 38–43).
Тому Суд не встановлював, чи могли відповідні події одночасно перебувати в межах юрисдикції України, та не оцінював обсяг позитивних зобов’язань України щодо захисту майна на тимчасово окупованій території.
Вилучення скарг проти України не означає, що Суд поклав на Україну відповідальність за втрату заявниками земельних ділянок. Навпаки, безпосередня відповідальність за оскаржувані рішення була покладена на російську федерацію, як державу, що здійснює ефективний контроль над Кримом.
Наявність «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу
Перш ніж оцінювати законність позбавлення земельних ділянок, Суд встановлював, чи мали заявники «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу.
ЄСПЛ нагадав, що поняття майна має автономне значення. Воно не обмежується формально зареєстрованим правом власності. Майном можуть бути як наявні активи, так і достатньо встановлені вимоги або законні очікування щодо реалізації майнового права (§§ 55–56).
Право, набуте на підставі рішення українського органу
Перший заявник отримав земельну ділянку на підставі рішення Севастопольської міської державної адміністрації, однак до окупації не завершив державну реєстрацію права відповідно до статті 125 Земельного кодексу України.
Незважаючи на це, Суд визнав, що рішення українського органу про передачу йому земельної ділянки могло створити щонайменше законне очікування отримати відповідну землю.
Додатково російські органи самі розглядали заявника як власника, коли зверталися до «суду» з вимогою скасувати його право. Тому його майновий інтерес підлягав захисту відповідно до статті 1 Першого протоколу (§§ 58–59).
Цей висновок має важливе практичне значення. Відсутність завершеної реєстрації не завжди виключає конвенційний захист, якщо особа має конкретний правовий акт українського органу влади, який створив достатньо визначений майновий інтерес.
Майно, придбане виключно за російським законодавством після окупації
Іншу позицію Суд зайняв щодо другої заявниці. Вона придбала земельну ділянку у 2015 році та зареєструвала її відповідно до російського законодавства, тобто після початку окупації.
Така операція суперечила законодавству України, зокрема положенням Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Відповідно до нього набуття та припинення права власності на нерухомість у Криму має здійснюватися за межами окупованої території та за українським законодавством.
Суд зазначив, що масове застосування російського права на території окупованого Криму суперечило Конвенції, витлумаченій у світлі міжнародного гуманітарного права. російське законодавство, застосоване на окупованій території внаслідок незаконної анексії, не може вважатися «законом» у конвенційному розумінні.
Тому договір і реєстрація, засновані лише на такому законодавстві, не створили для заявниці законного очікування, яке могло б визнаватися «майном» відповідно до статті 1 Першого протоколу (§§ 60–64).
Водночас Суд окремо зазначив, що цей висновок не перешкоджає заявниці звертатися з вимогами відповідно до українського законодавства або до органів, які можуть бути в майбутньому створені для вирішення подібних спорів (§ 64).
Отже, рішення проводить принципове розмежування:
1. права та інтереси, що виникли відповідно до законодавства України до окупації, можуть становити майно, захищене Конвенцією;
2. права, створені виключно актами окупаційної адміністрації та російським законодавством після окупації, не обов’язково визнаватимуться майном у розумінні Конвенції.
Принцип невизнання незаконної анексії
Одним із ключових елементів рішення є застосування міжнародно-правового принципу невизнання ситуації, створеної внаслідок серйозного порушення міжнародного права.
Суд послався на статтю 41 Проєкту статей Комісії міжнародного права про відповідальність держав. Відповідно до цієї норми держави не повинні визнавати законною ситуацію, яка виникла внаслідок серйозного порушення імперативної норми міжнародного права, а також не повинні надавати допомогу в підтриманні такої ситуації (§ 26).
Незаконна анексія Криму не може створювати для росії правових наслідків, властивих законному здійсненню територіального суверенітету. Зокрема, росія не набуває повноважень:
- змінювати правовий режим української землі як власної території;
- застосовувати російське земельне та цивільне законодавство замість українського;
- переглядати рішення українських органів влади;
- визнавати землі України державною власністю російської федерації;
- конфісковувати або «повертати» земельні ділянки до російського державного фонду.
Визнання таких наслідків означало б опосередковане визнання законності зміни статусу Криму та правомірності поширення російського суверенітету на територію України.
Саме тому Суд відмовився надавати правовий захист інтересу, який виник виключно на підставі російського законодавства, запровадженого після окупації.
«Намібійський виняток»
Суд також розглянув можливість застосування так званого «намібійського винятку».
Відповідно до Консультативного висновку Міжнародного суду ООН у справі Намібії, загальна недійсність актів незаконного режиму не повинна автоматично поширюватися на всі акти цивільного характеру, ігнорування яких могло б завдати шкоди населенню окупованої території. Як приклади наводяться реєстрація народження, смерті або шлюбу.
Такий підхід спрямований не на легітимацію незаконного режиму, а на захист повсякденних прав та інтересів населення.
У справі Bazhenov and Others ЄСПЛ відмовився поширювати цей виняток на придбання земельної ділянки за російським законодавством після окупації (§ 63).
Суд підкреслив, що «намібійський виняток» має тлумачитися вузько. Він не може бути використаний для визнання правових наслідків системного запровадження законодавства держави-окупанта або для легітимації перерозподілу нерухомого майна на окупованій території.
ЄСПЛ відмежував ситуацію в Криму від практики щодо північної частини Кіпру, де Суд у певних справах визнавав окремі акти невизнаних органів з метою уникнення правового вакууму та захисту мешканців.
У Криму, на думку Суду, існує інша правова реальність. російська федерація не обмежилася забезпеченням повсякденного життя населення, а здійснила повномасштабне поширення власного законодавства на окуповану територію, що було безпосередньо пов’язано із заявленою анексією.
Тому реєстрація земельних прав за російськими правилами не може автоматично отримувати конвенційний захист під виглядом необхідності охорони інтересів місцевих жителів.
Законодавство держави-окупанта не є «законом» у розумінні Конвенції
ЄСПЛ застосував висновки Великої палати у справі Ukraine v. russia (re Crimea).
У цій справі Суд уже встановив, що повне і загальне поширення законодавства російської федерації на територію Криму суперечить Конвенції, витлумаченій у світлі міжнародного гуманітарного права.
Відповідно, російське законодавство, застосоване в Криму після окупації, не може вважатися «законом» для цілей Конвенції, а адміністративна чи судова практика, яка ґрунтується на ньому, не може вважатися законною (§§ 78–79).
У справі заявників російські «суди» формально згадували окремі положення українського земельного законодавства. Вони стверджували, що Севастопольська міська державна адміністрація та міська рада нібито незаконно передали у приватну власність землі лісового фонду.
Однак фактичне скасування прав здійснювалося на підставі статей 301 і 302 Цивільного кодексу російської федерації.
ЄСПЛ дійшов висновку, що посилання на українські норми було лише приводом для подальшого анулювання прав відповідно до російського законодавства (§ 82).
Окупаційні «суди» не застосовували українське право як право законного територіального суверена. Вони вибірково посилалися на нього, щоб обґрунтувати вилучення земель на користь російської федерації.
Більше того, вони проігнорували навіть акти, ухвалені самою окупаційною адміністрацією, які формально передбачали збереження прав на нерухоме майно, набуте до 18 березня 2014 року.
Така правозастосовна практика засвідчувала не перевірку законності приватизації, а цілеспрямований механізм перегляду та скасування українських правовстановлюючих документів.
Чи могла росія переглядати рішення українських органів влади
Рішення містить принципово важливий висновок щодо відсутності у російської федерації правових повноважень переглядати рішення українських органів про розпорядження землею.
Українські органи раніше перевіряли законність відведення більшості спірних ділянок. Українські адміністративні суди підтвердили правомірність відповідних рішень, а кримінальні провадження були закриті (§ 84).
Органи росії фактично повторно розглянули питання, яке вже було вирішене компетентними органами держави — територіального суверена.
Водночас ЄСПЛ не звів свою оцінку лише до того, чи правильно українські органи застосували Земельний кодекс України. Суд підкреслив: навіть незалежно від можливої законності чи незаконності первинного відведення землі росія як держава-окупант не могла конфісковувати приватну власність.
Таким чином, окупаційна держава не може використовувати можливі порушення законодавства окупованої держави як підставу для привласнення її земель або майна її громадян.
Перегляд рішень українських органів у цій справі був не здійсненням правосуддя, а елементом утвердження російського контролю та перерозподілу власності на окупованій території.
Стаття 46 Гаазького регламенту: абсолютна заборона конфіскації приватної власності
Центральне значення для вирішення справи мала стаття 46 Положення про закони і звичаї сухопутної війни, доданого до IV Гаазької конвенції 1907 року.
Вона передбачає, що приватна власність повинна поважатися і не може бути конфіскована.
Європейський суд зазначив, що заборона конфіскації приватної власності є безумовною. Вона не передбачає винятків ані з мотивів військової необхідності, ані з будь-яких інших підстав (§ 85).
Тому питання, чи відповідало первинне виділення землі українському законодавству, не було вирішальним для оцінки дій росії.
Навіть якщо припустити наявність певних порушень під час передачі земельних ділянок, держава-окупант не отримувала права:
- конфіскувати ці ділянки;
- передати їх у власність держави-окупанта;
- позбавити власників майна без компенсації;
- застосувати власні цивільно-правові механізми витребування майна.
російська федерація також не довела, що позбавлення заявників землі було пов’язане з потребами окупаційної армії або з імперативною військовою необхідністю.
Однак навіть таке обґрунтування не дозволило б виправдати конфіскацію приватної власності у розумінні статті 46 Гаазького регламенту.
У цьому аспекті ЄСПЛ послався також на Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 19 липня 2024 року щодо окупованої палестинської території, в якому було підтверджено безумовний характер заборони конфіскації приватного майна.
Обов’язок зберігати законодавство окупованої держави
Відповідно до статті 43 Гаазького регламенту держава-окупант повинна, наскільки це можливо, поважати законодавство, яке діяло на території до окупації.
Аналогічна логіка міститься у статті 64 IV Женевської конвенції, яка дозволяє державі-окупанту запроваджувати окремі норми лише у випадках, коли це необхідно для виконання її обов’язків за Конвенцією, підтримання порядку, забезпечення функціонування адміністрації або безпеки окупаційних сил.
російська федерація натомість не зберегла український правопорядок, а повністю замінила його власним законодавством.
Таке поширення російського права не було обмежене необхідністю підтримання громадського порядку чи забезпечення прав населення. Воно випливало з претензії росії на нібито приєднання Криму до її території.
У сфері земельних відносин це призвело до:
● запровадження російських реєстрів;
● повторної реєстрації прав;
● перегляду українських правовстановлюючих документів;
● витребування землі на користь російської федерації;
● обмеження права українських громадян володіти земельними ділянками;
● масштабної «націоналізації» публічного та приватного майна.
Тому Суд визнав, що рішення щодо земель заявників не відповідали нормам міжнародного гуманітарного права.
Масштабна експропріація земель у Криму
ЄСПЛ розглядав справи заявників не як ізольовані земельні спори.
Суд врахував міжнародні матеріали, які свідчили про масштабну практику експропріації майна після окупації Криму.
За інформацією Управління Верховного комісара ООН з прав людини, станом на вересень 2017 року переліки так званого націоналізованого майна включали 4 618 об’єктів публічної та приватної нерухомості.
ОБСЄ також повідомляла про тисячі випадків вилучення державного і приватного майна, зокрема майна внутрішньо переміщених осіб та інших законних власників.
У матеріалах Кримської платформи зазначалося, що лише протягом 2014–2017 років на території Криму та Севастополя було конфісковано щонайменше 3 800 земельних ділянок.
Суд пов’язав індивідуальні справи заявників із раніше встановленою у справі Ukraine v. russia (re Crimea)адміністративною практикою широкомасштабної експропріації та «націоналізації» майна без компенсації (§ 79).
Отже, справа Bazhenov and Others є індивідуалізованим продовженням міждержавної справи щодо Криму. Вона демонструє, як встановлена Великою палатою системна практика реалізовувалася щодо конкретних власників земельних ділянок.
Оцінка Суду за статтею 1 Першого протоколу
Суд кваліфікував оскаржувані дії як позбавлення власності, що підпадає під другу норму статті 1 Першого протоколу (§ 80).
Першою та обов’язковою умовою допустимості будь-якого позбавлення майна є законність. Втручання повинно мати доступну, передбачувану та сумісну з верховенством права правову підставу (§§ 76–77).
У цій справі такої правової підстави не існувало.
Законодавство російське не могло вважатися «законом» на території окупованого Криму, а створені росією «суди» не мали повноважень припиняти права, набуті за українським законодавством.
Крім того, рішення про вилучення земель суперечили міжнародному гуманітарному праву, зокрема абсолютній забороні конфіскації приватної власності.
ЄСПЛ встановив, що рішення російських «судів»:
● не мали належної правової підстави;
● не відповідали вимозі законності;
● були засновані на праві, незаконно поширеному на окуповану територію;
● суперечили статті 46 Гаазького регламенту;
● не могли бути виправдані військовою необхідністю;
● призвели до позбавлення власності без компенсації.
Оскільки втручання не відповідало першій умові — законності, Суд не вважав за необхідне окремо аналізувати наявність легітимної мети та пропорційність (§ 86).
ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу щодо першого, четвертого та п’ятого заявників у зв’язку з позбавленням земельних ділянок, а щодо третьої заявниці — у зв’язку з позбавленням коштів, отриманих від продажу землі.
Триваюче позбавлення власності
Зазвичай скасування права власності або вилучення майна є одноразовим актом. Строк звернення до ЄСПЛ у такому разі обчислюється від моменту остаточного рішення.
Однак Суд зазначив, що інший підхід застосовується, коли позбавлення власності ґрунтується на формальному акті, який є юридично недійсним (§ 68).
Оскільки рішення російських «судів» не мали законної правової основи, вони не могли припинити права заявників.
Тому перший, четвертий і п’ятий заявники, які добровільно не відчужували свої земельні ділянки, продовжують вважатися їхніми законними власниками (§ 88).
Втручання російської федерації утворює триваючу ситуацію позбавлення власності.
Цей висновок має надзвичайно важливе значення для власників майна в Криму, оскільки він може впливати на оцінку строків звернення та спростовує твердження, що незаконне рішення окупаційного «суду» остаточно припинило право власності.
Водночас застосування концепції триваючого порушення залежить від конкретних обставин справи. Особа повинна довести, що вона не відчужувала майно добровільно, а акт, яким її позбавили права, був недійсним.
російські «суди» не є судами, встановленими законом
Заявники також скаржилися, що їхні справи не були розглянуті судом, встановленим законом.
ЄСПЛ застосував висновки у справі Ukraine v. russia (re Crimea), відповідно до яких «суди», створені та організовані російською федерацією на окупованій території Криму, функціонують усупереч Конвенції, витлумаченій у світлі міжнародного гуманітарного права.
Такі органи не можуть вважатися судами, встановленими законом, у розумінні статті 6 § 1 Конвенції (§§ 95–99).
Цей висновок пов’язаний не лише з процедурою призначення суддів або внутрішньою організацією відповідних органів. Йдеться про фундаментальну відсутність законної підстави для створення та функціонування російської судової системи на території України.
російські «суди» не мали територіальної та предметної юрисдикції переглядати:
● рішення українських органів влади;
● права, набуті за законодавством України;
● питання законності розпорядження українськими державними та комунальними землями;
● правовідносини, що виникли до окупації.
Оскільки ці органи не були судами, встановленими законом, ЄСПЛ не аналізував окремо скарги щодо оцінки доказів, застосування позовної давності або дотримання принципу остаточності судових рішень.
Суд встановив порушення статті 6 § 1 Конвенції щодо першого, другого, третього та п’ятого заявників.
Справедлива сатисфакція
ЄСПЛ визнав, що відновлення проваджень у російських «судах» або фактична реституція майна є практично неможливими.
Суд також врахував запроваджені росією обмеження, які перешкоджають громадянам України володіти земельними ділянками в Криму (§ 114).
Через суттєві розбіжності в оцінках вартості земельних ділянок, тривалий характер порушення та складність точного визначення збитків Суд присудив заявникам сукупні суми матеріальної та моральної шкоди на засадах справедливості.
Четвертому заявнику було присуджено 30 000 євро, п’ятому — 10 000 євро, першому — 8 000 євро.
Другій заявниці було присуджено 3 000 євро моральної шкоди у зв’язку з порушенням статті 6 Конвенції, а третій заявниці — 4 000 євро у зв’язку з порушеннями статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.
Розмір присуджених сум не дорівнював повній ринковій вартості земель. Суд виходив із неможливості точно розрахувати збитки та застосував оцінку на засадах справедливості.
Значення рішення
Рішення Bazhenov and Others v. russia and Ukraine розвиває правові висновки Великої палати у справі Ukraine v. russia (re Crimea) та переносить їх із рівня встановлення системної адміністративної практики на рівень індивідуальних майнових спорів.
По-перше, Суд підтвердив, що Крим залишається територією України, яка перебуває під ефективним контролем російської федерації. росія відповідає за порушення прав людини на цій території як держава, що здійснює фактичний контроль, а не як законний суверен.
По-друге, незаконна анексія не створює для росії правомірних повноважень розпоряджатися українською землею. російські органи не можуть переглядати акти українських органів влади та перетворювати приватні земельні ділянки на власність російської федерації.
По-третє, російське законодавство, повністю поширене на окупований Крим, не є «законом» у розумінні Конвенції. Відповідно, рішення про позбавлення власності, ухвалені на його підставі, не відповідають вимозі законності.
По-четверте, конфіскація приватної власності на окупованій території суперечить статті 46 Гаазького регламенту. Ця заборона є безумовною та не допускає посилання на військову необхідність або інші мотиви.
По-п’яте, Суд підтвердив обов’язок невизнання правових наслідків незаконної анексії. Права на нерухомість, створені виключно російським законодавством після окупації, можуть не визнаватися «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу.
По-шосте, «намібійський виняток» не може використовуватися для легітимації масового перерозподілу землі та нерухомості на окупованій території. Він стосується лише обмеженого кола актів, необхідних для захисту населення від правового вакууму.
По-сьоме, недійсні рішення окупаційних органів не припиняють права законних власників. Позбавлення майна внаслідок таких рішень може становити триваюче порушення.
По-восьме, російські «суди» в Криму не є судами, встановленими законом. Їхні рішення не можуть розглядатися як законні акти правосуддя щодо прав на українську землю.
Значення для України та власників майна в Криму
Для української правозастосовної практики рішення підтверджує пріоритет українських правовстановлюючих документів щодо майна в Криму.
Українські суди та адміністративні органи мають виходити з того, що рішення російських «судів» про припинення, скасування або перереєстрацію права власності не породжують правових наслідків в українському правопорядку.
Власники, які були позбавлені земельних ділянок за рішеннями окупаційних органів, не втрачають автоматично свого права відповідно до законодавства України.
Для підтвердження та захисту майнових вимог особливе значення матимуть:
● рішення українських органів про передачу земельної ділянки;
● державні акти та свідоцтва про право власності;
● договори, укладені відповідно до законодавства України;
● відомості українських державних реєстрів;
● судові рішення, ухвалені до окупації;
● технічна та землевпорядна документація;
● докази фактичного володіння та користування;
● рішення окупаційних органів про вилучення або «націоналізацію» майна;
● документи щодо вартості землі та розміру завданих збитків.
Водночас рішення демонструє ризики для осіб, які після окупації придбали нерухомість виключно за російським законодавством. Такі операції можуть не створювати захищеного Конвенцією майнового інтересу, особливо якщо вони суперечать законодавству України.
Це не означає, що всі акти, вчинені в умовах окупації, повинні однаково ігноруватися. Оцінка має враховувати мету акта, його характер, зв’язок із повсякденними потребами населення та принцип невизнання незаконної анексії. Однак операції, пов’язані з перерозподілом земель і легітимацією російського суверенітету, підлягатимуть особливо суворій оцінці.
Рішення також може використовуватися під час:
● документування майнових втрат, спричинених окупацією;
● формування доказової бази для майбутніх компенсаційних механізмів;
● розгляду заяв до Реєстру збитків, завданих агресією російської федерації проти України, у разі поширення відповідних категорій на майно в Криму;
● кримінальних проваджень щодо незаконного заволодіння та знищення майна;
● розслідування можливих воєнних злочинів;
● майбутніх реституційних процедур після деокупації;
● вирішення спорів щодо дійсності правочинів, учинених під час окупації.
Отже, справа Bazhenov and Others v. russia and Ukraine закріплює принцип, за яким окупація не створює права власності для держави-окупанта. росія не може законно набувати українські землі шляхом одностороннього поширення свого законодавства, створення власних органів влади та ухвалення рішень про «повернення» приватних ділянок у державну власність.
Земля, незаконно вилучена окупаційними органами, не стає російською землею. Рішення російських «судів» не усувають первинного українського правового титулу, а позбавлення власника можливості користуватися майном становить триваюче порушення, за яке відповідальність несе російська федерація.
Огляд підготовлено за повним текстом рішення Bazhenov and Others v. russia and Ukraine.