Однією з базових гарантій права на працю є своєчасна та повна виплата заробітної плати. У практиці досить поширеними є випадки повної або часткової невиплати належних сум, як під час трудових відносин, так і при звільненні.
    Ключове процесуальне питання в таких спорах це момент початку перебігу строку звернення до суду. Судова практика послідовно виходить із того, що невиплата або неповна виплата заробітної плати (грошового забезпечення) має триваючий характер, а отже строк звернення до суду починає свій перебіг не з моменту першого порушення, а з моменту припинення такого порушення або коли особі стало відомо про остаточний розмір нарахувань.
    Розглядаючи поняття триваючого правопорушення у теорії права, то триваючим визнається правопорушення, яке пов’язане з невиконанням встановленого обов’язку; зберігається у часі; припиняється лише в момент фактичного виконання обов’язку.
     У випадку із заробітною платою обов’язок роботодавця має періодичний і безперервний характер, а його невиконання триває доти, доки працівникові не буде проведено повний розрахунок.
    Принципове значення для формування єдиної практики має позиція Конституційного Суду України. У Рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 Суд врахував свою попередню правову позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, відповідно до якої вказав: «Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку».
    У Рішенні № 1-р/2025 Конституційний Суд України прямо зазначив, що ця правова позиція є застосовною mutatis mutandis і в інших правовідносинах, пов’язаних із виплатою винагороди за працю.
   Отже, Суд сформулював важливий висновок, який полягає у тому, що порушення зобов’язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати означає не завершене правопорушення, а таке, що триває.
    Разом з тим, практичний наслідок такої кваліфікації полягає у визначенні початку перебігу процесуальних строків. Якщо правопорушення є триваючим, то строк звернення до суду не може обчислюватися з моменту першої невиплати, особа об’єктивно не може визначити остаточний обсяг своїх вимог до моменту припинення порушення і перебіг строку починається з дня фактичного розрахунку або з дня, коли особі стало відомо про остаточний розмір проведених нарахувань.
      Відтак, і у спорах щодо грошового забезпечення військовослужбовців або інших осіб публічної служби суди застосовують аналогічний підхід. Якщо виплати здійснюються неповністю або з порушенням, таке порушення має триваючий характер, а строк звернення до адміністративного суду починає перебіг із моменту, коли особа отримала інформацію про остаточні нарахування.
     Така, кваліфікація невиплати як триваючого правопорушення забезпечує реальну можливість захисту права навіть за тривалих затримок, неможливість штучного обмеження доступу до суду через формальне тлумачення строків та узгодженість із принципом справедливості і ефективного судового захисту.
     Отже, невиплата або неповна виплата заробітної плати (грошового забезпечення) є триваючим правопорушенням. Правопорушення припиняється лише з моменту фактичного повного розрахунку. Перебіг строку звернення до суду починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про остаточний обсяг належних їй виплат. Такий підхід чітко підтверджений правовою позицією Конституційного Суду України та активно застосовується судами.
     Таким чином, концепція триваючого правопорушення у спорах про оплату праці є важливим інструментом забезпечення ефективного судового захисту та реалізації конституційного права на винагороду за працю.