Неукладений договір не може бути визнаний недійсним, а вимога про визнання його недійсним є неналежним способом захисту
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2026 року у справі № 641/1628/21
Короткий зміст позовних вимог:
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що 30 вересня 2018 року між нею та ОСОБА_2 , нібито був укладений договір позики у простій письмовій формі, згідно з яким позичальник зобов`язується виплатити позикодавцю грошові кошти в сумі 15 000 000 грн не пізніше 30 грудня 2020 року включно при умові поновлення товариством з обмеженою відповідальністю «СНЕЙК» (далі - ТОВ «СНЕЙК») будівельних робіт з будівництва багатоповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та здачі його в експлуатацію. Позичальник зобов`язується виплатити (повернути) позикодавцю грошові кошти в сумі 15 000 000 грн не пізніше 16 квітня 2020 року. Позичальник надає позикодавцю в заставу частину частки у розмірі 51 % у статутному капіталі ТОВ «СНЕЙК».
Позивачка зазначає, що грошові кошти від позикодавця до позичальника не передавались, оскільки таких грошових коштів у позикодавця не було ні фактично, ні в якості задекларованого доходу в податкових органах.
Позикодавець увів позичальника в оману, грошові кошти не передавав, а договір позики від 30 вересня 2018 року між сторонами укладений не був.
ОСОБА_1 вказує, що у дійсності грошові кошти у вказаній сумі були потрібні їй для будівництва багатоповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , однак фактично вона за власні кошти за рахунок власних багаторічних заощаджень та інших джерел здійснює будівництво цього житлового будинку.
Вважає договір позики від 30 вересня 2018 року фіктивним, оскільки у дійсності передача грошових коштів від позикодавця до позичальника не відбулась.
Під час формування 28 серпня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору застави відповідач просив вказати договір позики від 30 вересня 2018 року, який потім нібито належним чином буде оформлений.
Відповідач посилався на те, що договір позики та договір застави потрібні йому для можливого декларування корпоративних прав і пред`явлення третім особам доказів нібито наявності грошових коштів у великій сумі та наявності забезпечення цих грошових коштів заставою. Вказані факти та документи, зі слів відповідача, були потрібні нібито для спілкування з іншими особами, можливо з банківськими установами, кредитними спілками з метою демонстрування власної заможності та бізнесової ваги.
Відповідач обіцяв, що після демонстрації третім особам він складе та нотаріально посвідчить договір про припинення застави, а з приводу договору позики зазначав про його відсутність як документу, відсутність у нього і його сім`ї доходів, які б підтверджували наявність цих грошових коштів, що унеможливлює пред`явлення будь-яких вимог до позивачки.
Проте, всупереч домовленостям, відповідач так і не склав документу щодо припинення договору застави та не склав будь-якої зустрічної розписки щодо скасування неіснуючого боргу за договором позики від 30 вересня 2018 року.
Вказані обставини, на думку позивачки, порушують її права, оскільки у неї не існує боргу за договором позики від 30 вересня 2018 року.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір позики від 30 вересня 2018 року між нею і ОСОБА_2 .
Короткий зміст оскаржених судових рішень:
Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 01 жовтня 2024 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачка звернулася до суду з вимогою про визнання недійсним договору позики, посилаючись на те, що договір позики від 30 вересня 2018 року сторонами не укладався, тобто цього договору не існує, а відповідно грошові кошти на виконання договору вона від відповідача не отримувала.
За цих обставин суди вважали, що ОСОБА_1 обрала неправильний спосіб захисту прав, які вважає порушеними, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги:
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Розумовський О. С., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухваливши нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, постановах Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 662/1944/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 148/2484/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що такий спосіб захисту як визнання правочину неукладеним не є способом захисту прав та інтересів, встановлених законом.
Вважає, що ефективним способом захисту прав, які вона порушеними, є саме визнання правочину недійсним та викладення відповідного висновку про неукладеність оспорюваного договору у мотивувальній частині рішення суду.
Позиція Верховного Суду:
ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом про визнання недійсним договору позики від 30 вересня 2018 року, посилалась на те що вказаний правочин між сторонами не був укладений і грошові кошти від відповідача за цим договором вона не отримувала.
При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.
Правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п`ята, шоста статті 203 ЦК України).
Верховний Суд враховує, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц). Велика Палата Верховного Суду у цій постанові також констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Неукладений договір не може бути визнаний недійсним (постанова Верховного Суду від 29 травня 2024 року у справі № 334/5347/22).
У розглядуваній справі договір позики від 30 вересня 2018 року (або його копію) не було надано судам ні сторонами, ні нотаріусом, у якого суд першої інстанції витребував відповідні докази.
Крім того, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, відмовляючи у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на корпоративні права, Східний апеляційний господарський суд у постанові від 13 грудня 2021 року (справа № 922/3666/20) врахував, що позивачем не надано будь-яких документів на підтвердження наявності правочину від 30 вересня 2018 року, а зазначення у договорі застави про договір позики від 30 вересня 2018 року не є беззаперечним свідченням існування такого правочину.
З огляду на сукупність обставин встановлених у розглядуваній справі та процесуальну поведінку сторін щодо надання доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з неправильно обраним ОСОБА_1 способом захисту прав, які на її думку порушені.
З урахуванням встановлених обставин, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, постановах Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 662/1944/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 148/2484/16, на які в касаційній скарзі посилається заявниця.
В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржені судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.