Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
11.06.2020

Найкращі інтереси дитини: актуальні питання судової практики

Лариса Гретченко, адвокат, медіатор, заступник Голови Комітету з сімейного права НААУ, член Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, лектор Вищої школи адвокатури НААУ (за матеріалом Методичних рекомендацій «Найкращі інтереси дитини у цивільному провадженні», підготовлених Комітетом з сімейного права НААУ, 2020 р.) Дитинству все казковим видається – Не збіднюйте ж душі його красу! (І. […]

Лариса Гретченко, адвокат, медіатор,
заступник Голови Комітету з сімейного права НААУ,
член Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ,
лектор Вищої школи адвокатури НААУ

(за матеріалом Методичних рекомендацій «Найкращі інтереси дитини у цивільному провадженні», підготовлених Комітетом з сімейного права НААУ, 2020 р.)

Дитинству все казковим видається –
Не збіднюйте ж душі його красу!
(І. Низовий)

Сучасний підхід до вирішення сімейних спорів за участі дитини динамічно змінюється. Усе частіше для всіх дій чи рішень щодо дітей він стає зорієнтованим на «забезпечення найкращих інтересів дитини» (замість широко розповсюджених «презумпції на користь матері» чи «рівності прав та обов’язків батьків стосовно дитини»). Указане питання нині є досить актуальним, оскільки третина цивільних справ виникає саме з сімейних правовідносин, що безпосередньо чи потенційно стосуються інтересів дітей.
Запропонована публікація поєднує основоположні засади концепції забезпечення «найкращих інтересів дитини» за міжнародним правом та національним законодавством із підходом до їхнього відтворення крізь призму національної судової практики.

У чому полягає концепція забезпечення «найкращих інтересів дитини» за міжнародним правом та національним законодавством?

20 листопада 1959 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй було проголошено Декларацію прав дитини для забезпечення дітям щасливого дитинства.  Указана Декларація стала першим міжнародно-правовим документом, яким проголошено принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини і яка враховує те, що дитина внаслідок її фізичної й розумової незрілості потребує спеціальної охорони та піклування, зокрема належного правового захисту до й після народження. Із метою поліпшення умов життя дітей та продовження міжнародного співробітництва в цій сфері охоплені Декларацією основоположні засади захисту прав неповнолітніх були вдосконалені та закріплені в Конвенції про права дитини, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1989 року та ратифіковано Україною 27.02.1991 року.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, чи здійснюються вони державними, приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, має бути наданий такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя (ураховуючи при цьому права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, що відповідають за неї за законом), і для цього використовують всі відповідні законодавчі й адміністративні заходи.
Крім того, забезпеченню інтересів дитини стосуються й інші статті Конвенції, як-от: стаття 9 (розлучення з батьками); стаття 10 (возз’єднання сім’ї); статті 18 (батьківські обов’язки); стаття 20 (позбавлення сімейного оточення та альтернативний догляд); стаття 21 (усиновлення); пункт с) стаття 37 (відокремлення від дорослих у випадку позбавлення волі); пункт 2 b) статті 40 (процесуальні гарантії, уключаючи присутність батьків у суді за кримінальним провадженням стосовно дитини, яка, як уважається, порушила кримінальне законодавство).

Окрім Конвенції про права дитини 1989 року, принцип забезпечення «найкращих інтересів дитини» також закріплений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року; Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міжнародного усиновлення 1993 року; Конвенції про юрисдикцію, застосовне право, визнання, виконання та співробітництво стосовно батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року й низці інших.

Комітетом ООН із прав дитини принцип «найкращих інтересів дитини» був докладно потлумачений у Зауваженні загального порядку № 14 (2013) «Про право дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів». Зокрема, Комітет акцентує увагу на тому, що призначенням концепції найкращих інтересів дитини є забезпечення повномасштабної та ефективної реалізації всіх прав, проголошених у Конвенції, усебічний розвиток дитини (п. 4 ), оцінка найкращих інтересів дитини в кожному окремому випадку при дотриманні балансу «усіх елементів, необхідних для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної дитини або групи дітей» (п. 46). Визначення того, яке саме рішення буде прийнято в «найкращих інтересах дитини», має починатися з оцінки конкретних обставин, що роблять дитину унікальною. Це означає врахування судом одних та ігнорування інших елементів, а також впливає на те, яким чином вони будуть ураховані один щодо одного (п. 49).

Комітетом визнано за необхідне скласти невичерпний, непідпорядкований перелік елементів, які можна розглядати при проведенні оцінки найкращих інтересів дитини будь-якою особою, відповідальною за прийняття рішень (п. 50). Крім того, у питаннях визначення й оцінки найкращих інтересів дитини має бути враховано багато різних важливих факторів й аспектів.
На декларативному рівні при здійсненні судочинства беруть до уваги найкращі інтереси дитини відповідно до Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, які прийняті Комітетом міністрів Ради Європи 17.11.2010 р. в якості практичного інструменту для держав-членів у процесі адаптації їх судових і позасудових систем до конкретних прав, інтересів і потреб дітей. В основу Керівних принципів покладено ті, що закріплені в міжнародних документах, а також норми прецедентного права Європейського суду з прав людини.

Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р. (набула чинності в Україні 01.04.2007 р.) була ратифікована Законом України від 03.08.2006 р. № 69-V із заявою до статті 1 такого змісту: «Відповідно до пункту 4 статті 1 Конвенції Україна заявляє, що дія цієї Конвенції поширюється на розгляд судами справ, що стосуються: усиновлення дитини; установлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім’ї (у тому числі, її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном)». Предметом цієї Конвенції є забезпечення найвищих інтересів дітей, підтримка їхніх прав, надання дітям також процесуальних прав, а також сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб, або через органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються (п. 2 ст. 1).

Статтею 9 Конституції України імперативно закріплено, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства нашої держави. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906- IV закріплює принцип сумлінного дотримання Україною чинних міжнародних договорів відповідно до норм міжнародного права (ст. 15 Закону). У статті 19 цього Закону визначено дію міжнародних договорів на території України. Також зазначено, що, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то все одно застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно з ч. 3 ст. 51 Конституції України, сім’я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України (згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України). Також регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (ч. 7, ч.8 ст. 7 Сімейного кодексу України).
Згідно із ч. 2 та ч. 4 ст. 155 СК батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, установленої законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами родини, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто чи сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав чи їхнього поновлення, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення навіть усупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Законом України від 26.01.2016 № 936-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення соціального захисту дітей та підтримки сімей з дітьми» було внесені зміни до Закону України «Про охорону дитинства», зокрема введені поняття та визначення: «забезпечення найкращих інтересів дитини» з урахуванням загальноприйнятих міжнародних норм.
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», «забезпечення найкращих інтересів дитини» передбачає дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров’я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності, та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня розвитку, що може її висловити.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення й несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім’ї разом із батьками або в сім’ї одного з них та на піклування батьків. Батько й мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Як принцип «найкращих інтересів дитини» відтворений  у національній судовій практиці?

У спорах про визначення місця проживання дитини

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.10.2018 року у справі №402/428/16-ц (провадження №14-327цс18) відступила від попередньої практики Верховного Суду України, у якій тривалий час домінувала правова позиція щодо визначення місця проживання дитини з матір’ю, обґрунтована з посиланням на принцип 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 р. Зокрема в постанові було зазначено, що визначення місця проживання дитини повинні розглядатися з урахуванням принципу найкращого забезпечення інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року.

Обґрунтовуючи правову позицію, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вказана Декларація прав дитини від 20.11.1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону від 29.06.2004 р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв’язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов’язковість Верховною Радою України й не є частиною національного законодавства України. Останнє не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. У статті 141 СК України встановлено, що мати й батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п’ятою статті 157 цього Кодексу.

Під забороною розлучення дитини зі своєю матір’ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їхнє спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20.11.1989 року.
Першочергова увага має приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3 Конвенції про права дитини), і такий підхід цілком узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме ці норми зобов’язані враховувати всі суди України, розглядаючи справи, що стосуються прав дітей. (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/77361954).

У постанові від 18.03.2019 р. у справі № 215/4452/16-ц (провадження № 61-1145св19) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, залишаючи без змін постанову апеляційного суду, прямо зазначив, що презумпція на користь матері у справах щодо дітей, яку покладено в основу негативного для батька дитини рішення місцевого суду, не підтверджується на рівні ООН, що випливає з Декларації або прецедентної практики ЄСПЛ, а також не відповідає позиції Ради Європи та більшості держав – членів Ради Європи.

При цьому ВС/КЦС посилається, зокрема, на рішення ЄСПЛ у справі «М. С. проти України» від 11.07.2017 року (заява № 2091/13), де Суд наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі й у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, які стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язку із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Верховним Судом за змістом постанови від 18.03.2019 р. констатовано правильність висновку апеляційного суду, що проживання сина з батьком буде відповідати найкращому забезпеченню інтересів дитини, що є пріоритетним при вирішенні цієї справи, зауважуючи на неподання відповідачем суду переконливих доказів на предмет того, що проживання сина разом із матір’ю буде найкраще відповідати інтересам дитини (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80521632).

У постанові від 06.06.2019 р. у справі № 495/2106/17 (провадження № 61-592 св. 19) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що дитина має жити з одним з батьків, який створив для неї більш сприятливі умови, виходячи з системного тлумачення статей 3, 9 та 18 Конвенції про права дитини, частин другої та третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», із яких випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини суди мають ураховувати передусім інтереси дитини.

Водночас рішення мотивовано Верховним Судом із посиланням на приписи ст.ст. 150, 155, 160-161, 171 СК України, практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, дотримуючись якої особлива увага має бути спрямована на найважливіші інтереси дитини, що за своєю важливістю та природою мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, п. 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини в кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, п. 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
У вказаній справі питання про заслуховування думки дитини також було предметом оцінки апеляційного суду, з ініціативи якого було прийнято рішення про виклик у судове засідання малолітнього для з`ясування його думки щодо визначення місця проживання з одним із батьків.

Верховним Судом підтримано правильність висновків апеляційного суду, який за результатами психологічних досліджень та спостережень під час психокорекційної роботи з дитиною, практичним психологом і за встановленою однаковою прихильність дитини до обох батьків, з урахуванням обставин справи та пояснень малолітнього сина (у судових засіданнях обох інстанцій), для забезпечення прав та інтересів дитини, дійшов висновку, що хлопчик має проживати разом із матір`ю, бо вона створила для цього більш сприятливі умови (у квартирі, у якій мешкає мати, є окрема облаштована кімната для сина, де він буде проживати сам (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82264465).

У справі про визначення способу участі у вихованні дитини  того з батьків, хто проживає окремо від неї Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 01.04.2020 р. у справі № 165/2839/17 наголошено на пріоритеті інтересів дитини та рівних правах батьків щодо спілкування з нею.

Задовольнивши частково касаційну скаргу Верховний Суд виходив з наступного:

Згідно зі ст. 7 СК України жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки в сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 3 зазначеної Конвенції, у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, має бути такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, ураховуючи при цьому права й обов’язки її батьків. Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

У системному тлумаченні положень ст. 18, ч.4, ч. 5 ст. 19, ч. 1 ст. 158, ч. 2 ст. 159 Сімейного кодексу України ВС/КЦС дійшов висновку, що будь-хто з батьків може звернутися до органу опіки та піклування для визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо. У разі наявності спору про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, наприклад, якщо орган опіки та піклування не визначив способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею, не виключено вирішення такого спору в судовому порядку незалежно від того, хто з батьків звертається з позовом (той, хто проживає з дитиною, чи той, хто проживає окремо) і визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї, що є ефективним способом захисту та не суперечить закону (повний текст: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88707341).

У справі про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) відступила від попередньої практики Верховного Суду України щодо пріоритетності в цій категорії справ дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини, натомість зауваживши, що положення про рівність прав й обов’язків батьків у вихованні дитини не може бути потлумачено на шкоду інтересам дитини. Крім того, у постанові вчергове закцентовано увагу на важливості принципу забезпечення найкращих інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року та усталеної практики ЄСПЛ. Ухвалюючи рішення в указаній категорії справ суди мають насамперед охороняти права та інтереси дитини, визначивши, що найкраще відповідає її інтересам (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75266002).

У постанові від 03.07.2019 р. у справі № 643/1090/17 (провадження № 61-28548св18) Верховний Суд роз’яснив, коли дозволяється виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків та погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням установлених обставин і вимог закону, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки невказування позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України, виключає можливість установити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.
Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна, мета та період поїздки.

Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та ненадання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та не прогнозованості (повний текст: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82798144).

Забезпечення найкращих інтересів дитини виступає пріоритетним принципом і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19) про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди.

Примітно, що поряд з усталеним системним аналізом норм міжнародного та національного законодавства, практики ЄСПЛ, Великою Палатою Верховного Суду констатовано допущене судами порушення вимог закону, які не з`ясували й не зазначили думку дитини стосовно обставин, що безпосередньо стосуються її життя, адже на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції дитина перебувала у віці, що дозволяє сформулювати власні погляди; не встановили, чи прижилася дитина в новому середовищі з огляду на те, що з моменту її виїзду за кордон до дня ухвалення апеляційним судом рішення про її повернення минуло більше трьох років; не з`ясували, які умови для її життя, здоров`я та розвитку створила мати, із якою на час ухвалення судового рішення проживала дитина (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82636307).

У спорі про позбавлення батьківських прав
У постанові у справі №214/1048/15-ц (провадження № 61-8218св18) від 03.05.2018 року Верховний Суд звернув увагу на те, що у статті 12 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року встановлено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому цим поглядам приділяється належна увага відповідно до її віку та зрілості. Зокрема, із цією метою дитині надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Також суд касаційної інстанції роз’яснив, що тлумачення частини другої статті 171 СК України свідчить, що вона закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов’язково. До таких випадків належить і вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України) (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73896655).

У постанові Верховного Суду від 24.04.2019 р. у справі № 300/908/17 (провадження № 61-44369св18) йдеться про те, що права батьків відносно дитини є похідними від прав дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, перш за все повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об’єктивних обставин спору, а тільки потім – права батьків. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав (повний текст: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81394213).

Інтереси дитини є пріоритетними і визначальними при вирішенні спору щодо зміни прізвища дитини, про що наголошено Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в постанові від 15.08.2018 р. у справі № 759/3363/16-ц.
Відповідно до змісту постанови, діти сторін мають право свідомо змінити своє прізвище і в такий спосіб самим визначити себе в новому родинному оточенні, аби певним чином дистанціюватись від негативу, що пов’язаний із негідною поведінкою батька стосовно матері й них безпосередньо. Відповідач, незважаючи на рішення судів, будь-якої участі в утриманні дітей не бере, із дітьми безпосередньо не спілкується, у спілкуванні через засоби зв’язку налаштовує дітей проти матері й нової сім’ї, не дає дозвіл дітям для тимчасового виїзду за кордон із метою відпочинку й оздоровлення, на що вказують відповідні рішення суду. У ставленні до батька діти досить категоричні і їх рішення про зміну прізвища досить мотивоване.

Мотиви, якими керувався ВС/КЦС при ухваленні рішення, уключають установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини щодо розірвання шлюбу позивача та відповідача, визначення місця проживання дітей разом із матір’ю, установлення способу й порядку участі батька у вихованні дітей. Водночас доказами, урахованими судами, стали пояснення вчительки, яка помітила в поведінці учня зміни, а саме те, що він демонстративно не відкликається на своє прізвище, у ході бесіди з учнем з’ясувала, що він бажає, щоб його сприймали як «ОСОБУ_2». Такі зміни в поведінці дитини свідок пов’язала з негативом, що йде від її батька стосовно матері й дитини.

Суди встановили, що відповідно до висновку психолога діти бояться батька, знаходяться під його впливом, перебувають у пригніченому стані, ведуть себе агресивно щодо оточення, у тому числі й до інших близьких родичів. Після того, як діти стали постійно проживати з матір’ю, лікарі-психологи відмітили позитивну динаміку в їхній поведінці та психоемоційному стані, зокрема фахівці зазначили, що діти відкрито не проявляють агресію, легко йдуть на контакт, доброзичливі. Також, згідно з висновком психологічного обстеження емоційно-вольова сфера дітей характеризується стабільністю, урівноваженістю та вираженою позитивною спрямованістю. У дітей чітко сформований образ родини, їм комфортно в родинному оточенні, де їх люблять та поважають. Виявлений міцний емоційний зв’язок із матір’ю, яка є для них центром безпеки, спокою, стабільності та комфорту. Діагностовано емоційну прихильність між собою та до вітчима, якого хлопці вважають за батька. У ставленні до батька, діти досить категоричні і їх рішення про зміну прізвища досить мотивоване, а тому психолог прийшов до висновку, що зміна прізвища не матиме травматичного впливу на психіку дітей.

Відповідно до клопотання позивача суд першої інстанції у присутності педагога заслухав думку 11-річного сина, який у суді підтвердив бажання змінити прізвище, що зазначено в журналі та наявне у звукозаписі судового засідання.
Верховним Судом здійснено посилання на приписи статті 12 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 р. щодо забезпечення дитині, здатній сформулювати власні погляди, права вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага відповідно до її віку та зрілості, а також зауважено про те, що тлумачення частини п’ятої статті 148 СК України дає підстави зробити висновок, що при вирішенні спору між батьками щодо зміни прізвища дитини беруться до уваги різні обставини, які мають свідчити про те, що така зміна відповідає інтересам дитини, а саме: виконання батьками своїх обов’язків щодо дитини; інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища дитини її інтересам. Тобто інтереси дитини є пріоритетним і визначальним для вирішення спору щодо зміни прізвища дитини. Установивши, що зміна прізвища відповідає інтересам дітей, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову(повний текст: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75970124).

У справі про усиновлення
Дискусійним стало тлумачення принципу «найкращих інтересів дитини» при розгляді справ про всиновлення в національній судовій практиці, що слідує за змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2018 р. у справі № 2-о-73/2012 (провадження № 14-384звц18) та Окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду Кібенко О. Р., Князєва В. С., Яновської О. Г. від 16.10.2018 р. в цивільній справі № 2-о-73/2012. Заявниця після набрання законної сили рішенням ЄСПЛ від 17.04.2018 року у справі «Лазоріва проти України», ухваленим за результатами розгляду її заяви № 6878/14, звернулася до Верховного Суду з вимогою скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, якими, на її думку, було порушено її право на опіку над племінником, позбавленим батьківського піклування. Заяву мотивовано тим, що рішенням ЄСПЛ установлено порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні зазначеної справи судом.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення заяви заявниці з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з огляду на приписи п. 1 ст. 6, ст. 8 Європейської Конвенції, а також рішення від 17.04.2018 року, ухвалене у справі «Лазоріва проти України», у якому ЄСПЛ встановлено, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції.

Щодо питання відповідності втручання в цій справі вимогам статті 8 Конвенції ЄСПЛ вважає, що ця справа («Лазоріва проти України») свідчить про процесуальний недолік або провину з боку українських органів влади та судів. Зокрема, при вирішенні питання про усиновлення дитини органи влади та суди визнали намір заявниці встановити опіку над її племінником, але не розглянули його належним чином. Суди не пояснили, чому всиновлення дитини краще відповідало його інтересам на відміну від опіки, яку мала намір установити його тітка, хоча це, безумовно, було необхідним для з’ясування того, що становило найкращі інтереси дитини, тобто основного питання в оскаржуваному провадженні щодо усиновлення. Навіть припускаючи, що небажання органів влади і судів розглядати це питання можна пояснити тим, що на момент ухвалення оскаржуваних рішень заявниця не подала офіційної заяви про встановлення опіки, та враховуючи, що вона діяла належним чином відповідно до рекомендації, наданої службою у справах дітей, Суд зазначає, що її аргумент щодо часових обмежень був цілком проігнорований (пункт 69 Рішення).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.10.2018 вказала апеляційному суду на необхідність під час розгляду по суті апеляційної скарги заявниці врахувати висновки, викладені в Рішенні, а також наполягла виправити поцесуальний недолік, який полягав у неналежному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника. Через це суду необхідно надати висновки, які б давали відповідь на питання, окреслені, зокрема, у пункті 69 Рішення, з урахуванням найкращих інтересів дитини, виходячи з обставин, які склалися та існують на час нового розгляду справи.

В Окремій думці від 16.10.2018 р. у цивільній справі № 2-о-73/2012 судді Великої Палати Верховного Суду Кібенко О. Р., Князєва В. С., Яновської О. Г. вважають, що в рішеннях, які стосуються дітей, забезпечення їхніх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків, усиновлювачів чи то опікунів. При розгляді цієї справи суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, ураховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце проживання, місце навчання, психологічний стан дитини тощо. Скасування рішення про усиновлення малолітнього призводить до скасування юридичної підстави проживання малолітнього з усиновителями, яких, можливо, і дитина, й оточення сприймають як батьків дитини. Можливий подальший тривалий розгляд справи може призвести до фактичного розлучення малолітнього із своєю сім’єю. Такий розвиток подій, на думку суддів, призведе до вкрай негативних психологічних наслідків для малолітнього, і ніяк не відповідає його «найкращім інтересам».

В окремій думці суддями вагомо зауважено: «Зі змісту рішення Апеляційного суду встановлено, що 2 жовтня 2012 року ухвалено рішення про усиновлення дитини, тобто з того часу та на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду дитина фактично була прийнята всиновлювачами у свою сім’ю на правах сина. Протягом такого проміжку часу дитина адаптувалась до нової сім’ї та створила відповідні родинні зв’язки. Крім того, рішеннями судів нижчих інстанцій та рішенням ЄСПЛ не встановлено, що середовище, у якому на цей час знаходиться дитина є неблагонадійним. А отже, немає підстав стверджувати, що принцип «найкращих інтересів дитини» було порушено у зв’язку із встановленням ЄСПЛ процесуального порушення статті 8 Конвенції у справі «Лазоріва проти України».

Також судді наголосили на важливому питанні, що стосується пріоритетності форми влаштування дітей-сиріт та дітей, що позбавлені батьківського піклування. Виходячи з аналізу положень чинного законодавства України, усиновлення є пріорітетнішою формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, адже опіка не породжує взаємозв’язку між опікуном та особою, над якою встановлено опіку, як дитини та батьків, що випливає із усиновлення. Ураховуючи обмежений характер спілкування (єдина зустріч) між хлопчиком та його тіткою, це не надало б йому переваг члена родини. Отже, навряд чи встановлення опіки у цьому випадку буде спрямовано на забезпечення «найкращих інтересів дитини», тоді як при усиновленні такий найвищий інтерес полягає в тому, аби дитина жила в сім’ї в оточенні матері та батька, які забезпечать їй атмосферу любові та розуміння. Крім того, чинним законодавством України, зокрема, Сімейним кодексом України, питання встановлення іноземцем опіки не достатньо врегульовані, що також не можна тлумачити на користь забезпечення принципу «найкращих інтересів дитини» (повний текст: постанови http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77286377, окремої думки http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77654150).

Постановою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25.04.2019 р. у справі № 381/4827/17 про скасування усиновлення касаційну скаргу позивача залишено без задоволення та залишено без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову, з роз’ясненням наступного. Згідно частин першої, другої статті 14 Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянута), ратифікованої Законом України № 3017-VI від 15 лютого 2011 року, усиновлення може бути скасовано або визнано недійсним лише за рішенням компетентного органу. Найвищі інтереси дитини завжди мають перевагу. Усиновлення може бути скасовано до досягнення дитиною повноліття лише на підставі серйозних обставин, передбачених законом.

У частині першій статті 238 СК України передбачено, що всиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо: 1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання; 2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що всиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення; 3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі всиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків.

Установивши, що позивачем не доведено наявність підстав для скасування усиновлення, згідно частини першої статі 238 СК України, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову.
Посилання в касаційній скарзі на те, що скасування усиновлення не суперечитиме інтересам дитини, оскільки вона саме не бажає спілкуватися із батьком, бо, як зазначив апеляційний суд, скасування всиновлення завдає моральних страждань дитини, що є особливо небезпечним для дитини підліткового віку.

Твердження про те, що колишня дружина не пускає до квартири, ховає дітей і вчиняє інші дії, які перешкоджають реалізації батьком своїх обов’язків, свідчить лише про конфлікт з колишньою дружиною, однак не доводять обставин існування між позивачем та дитиною стосунків, які роблять неможливими виконання позивачем своїх батьківських обов’язків та не свідчить про невідповідність усиновлення інтересам дитини ( повний текст: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81437418).

Принцип «забезпечення найкращих інтересів дитини» має бути незмінним дороговказом і у професійному, і в особистому житті кожного з нас. Практичні поради з питань правозахисту дитини пропонуються широкій спільноті в серії методичних рекомендацій «Адвокат дитини», робота над якими продовжується Комітетом з сімейного права НААУ.