Вступ

Міжнародне право прав людини (МППЛ) встановлює обов’язки, які держави повинні поважати, та можуть спричиняти їх відповідальність. Коли держави ратифікують або приєднуються до міжнародних угод із прав людини, вони беруть на себе зобов’язання поважати, захищати та реалізовувати правові положення, що містяться у таких угодах. Зобов’язання поважати означає, що держави повинні утримуватися від втручання у реалізацію прав людини або від їх обмеження. Зобов’язання захищати вимагає від держав захищати окремих осіб та групи від порушень прав людини. Зобов’язання реалізовувати означає, що держави повинні вживати позитивні заходи, щоб сприяти дотриманню прав людини.

Гарантовані міжнародним правом права людини можуть бути підставою для оскарження та відшкодування на національному рівні, коли держави не виконують свої зобов’язання. Коли національний судовий процес не вирішує питання, пов’язані з порушенням прав людини, на регіональному та міжнародному рівнях для індивідуальних та групових скарг доступні механізми та процедури, які сприяють тому, що стандарти міжнародних прав людини поважаються, виконуються та забезпечуються примусово на національному рівні.

Зокрема, держави можуть бути притягнути до відповідальності:

• за їх дії або бездіяльність, та за дії або бездіяльність осіб чи груп осіб, які діють за їх дозволом, згодою або при їх підтримці;
• за нездатність попереджати, захищати та відповідним чином реагувати на порушення, скоєні державними та недержавними суб’єктами, якщо держава знала або мала знати про їх дії.

Обидва типи відповідальності можуть виникати в умовах конфлікту або в мирний час.

У залежності від контексту та фактичних обставин постраждалі від сексуального насильства можуть розглянути можливість подання позову проти відповідальної держави із заявою про:

• На національному рівні: порушення їх основоположних прав, гарантованих конституцією або іншими національними законами, а також міжнародними угодами, якщо вони прямо застосовні у національному законодавстві. Якщо національне законодавство суперечить міжнародним стандартам, положення міжнародних угод про права людини, учасником яких є держава, та їх тлумачення — особливо зі застосуванням прецедентного права — також можуть стати в пригоді, щоб заповнити прогалини та встановити, які права надані постраждалим, або щоб допомогти тлумаченню національних положень.
• На регіональному (міжнародному) рівні: порушення основоположних прав, гарантованих угодою про права людини, за що відповідає відповідний суд із прав людини, комісія або комітет, за умови — серед інших — що відповідна держава відкрито визнала компетенцію такого механізму, та що всі критерії прийнятності дотримано, зокрема, попереднє вичерпання національних засобів правового захисту, яке у більшості випадків є основною вимогою, якщо не діють особливі умови або винятки.

Категорії діянь, що передбачають відповідальність держави

Злочини сексуального насильства можуть становити порушення права в області прав людини, якщо:

Відповідальність держави стосовно акту порушення:

• ці злочини скоюють державні посадові особи;
• ці злочини скоюються особами або групами осіб, які діють за дозволом, згодою або за підтримки держави;
• держави не попереджають скоєння цих злочинів недержавними суб’єктами.

Відповідальність держави стосовно реагування (невичерпний перелік):

• держави не здійснюють невідкладні, ефективні, незалежні, неупереджені, ретельні розслідування з урахуванням ґендерної специфіки;
• держави не переслідують у судовому порядку та не карають належним чином відповідальних осіб так, щоб це було адекватним тяжкості цих злочинів;
• держави не надають ефективний та належний засіб судового захисту, зокрема відшкодування з урахуванням ґендерної специфіки для постраждалих, зокрема коли ці злочини скоєні недержавними суб’єктами;
• держави не забезпечують доступ до послуг охорони здоров’я для постраждалих, зокрема до терміново необхідних товарів та послуг в сфері статевого та репродуктивного здоров’я у відповівідь на потреби, що виникають внаслідок сексуального насильства;
• держави сприяють подальшій віктимізації постраждалих протягом судового процесу;
• держави загострюють дискримінацію стосовно постраждалих у численних та перехресних формах, у різних умовах (наприклад, у сфері освіти, на роботі, у сім’ї та громаді, та у доступі до соціальних послуг);
• держави не повідомляють постраждалим інформацію щодо термінів та ходу розслідування, або іншим чином відмовляють їм у праві реально брати участь у розслідуванні;
• держави не залучають постраждалих до планування, реалізації, моніторингу та оцінки відшкодування.

Держави можна притягнути до відповідальності, використовуючи інструменти та механізми систем захисту прав людини, зокрема національні конституційні суди, наглядові органи за дотриманням договорів ООН та Європейські, Африканські та Міжамериканські системи захисту прав людини.

Дії та бездіяльність, що передбачають відповідальність держави

Сексуальне насильство заборонене багатьма міжнародними договорами з прав людини, головним чином як порушення права на фізичну та психічну недоторканість та як форма катувань і жорстокого, нелюдського та принизливого поводження. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (КЛДЖ) підкреслює, що сексуальне насильство є формою ґендерно-зумовленого насильства та проявом структурної дискримінації стосовно жінок та дівчат, що глибоко укорінена в шкідливих ґендерних стереотипах, послабляє та зводить нанівець реалізацію жінками та дівчатами прав людини та основоположних свобод. Конвенція про права дитини (КПД) — яка ратифікована всіма державами, окрім Сполучених Штатів — у прямій формі передбачає, що держави повинні захищати дітей від усіх форм сексуальної експлуатації та насильства, зокрема шляхом вживання відповідних законодавчих, адміністративних, соціальних та освітніх заходів.

На регіональному рівні, «Конвенція Белем-до-Пара» у Міжамериканській системі захисту прав людини, декілька договорів у Африканській системі Стамбульська конвенція в Європейській системі у прямій формі забороняють «насильство проти жінок», що охоплює, зокрема, сексуальне насильство. Крім того, сексуальне насильство може спричинити порушення інших матеріальних, а також процесуальних прав, ініціюючи відповідальність держави.

Невичерпний перелік форм сексуального насильства, дій та ситуацій, які можуть ініціювати відповідальність держави, містить:

Відповідальність держави стосовно акту порушення:

• зґвалтування та сексуальне насильство урядовими службовцями (військовими, працівниками поліції тощо);
• інвазивні медичні огляди працівниками в’язниці, такі як огляд оголених жінок чоловіками-охоронцями та обшуки порожнин тіла (наприклад, вагінальні «обстеження» пальцями);
• примусова стерилізація;
• зґвалтування та сексуальне насильство особами або групами осіб, які діють за інструкціями або під контролем держави, такими як приватні військові чи агенти служби безпеки, найняті державою для управління в’язницями або здійснення військових операцій чи операцій безпеки;
• зґвалтування та сексуальне насильство недержавними суб’єктами, зокрема приватними особами та групами бойовиків, якщо держава була нездатна діяти з належною старанністю щодо свого обов’язку захищати осіб під її юрисдикцією. Держави мають безумовно позитивне зобов’язання не допускати такі акти. Відповідальність держави можна ініціювати, наприклад, коли поліція або армія не вживають заходів, щоб захистити осіб, про перебування яких під ризиком насильства було відомо, або через загальні умови, які дозволили існування такої моделі насильства.

Відповідальність держави стосовно реагування:

• у випадку, коли сталося порушення або насильство, нездатність держави належним чином виконати свій обов’язок невідкладно, ефективно, незалежно, неупереджено та ретельно розслідувати, переслідувати та покарати злочини сексуального насильства (вчинені урядовими службовцями або недержавними суб’єктами). У випадку тяжких порушень прав людини, зокрема катувань та зґвалтування, розслідування повинне здійснюватися з огляду на посаду, без необхідності для постраждалих першими подавати скаргу. Більш того, воно має здійснюватися у такий спосіб, що враховує ґендерні та вікові аспекти, а також поважає конфіденційність.

Розслідування повинне бути спрямоване на виявлення відповідальних осіб, належне судове переслідування та покарання порушників, забезпечення ефективного правового захисту та відшкодування для постраждалих та надання їм можливості реально брати участь у розслідуванні. Невиконання цих зобов’язань державою може призвести до окремих процесуальних порушень:

• національні визначення зґвалтування суперечать міжнародним стандартам, обмежуючи доступ постраждалих до правосуддя, зокрема, доказ застосування сили, фізичний опір постраждалих або виключення чоловіків як постраждалих;
• повторна віктимізація постраждалих протягом судового процесу, що може досягати рівня забороненого жорстокого поводження, наприклад дискримінаційні правила процедур або «міфи про зґвалтування».

Приклад прецедентного права — ЦЖПВ проти Судану: зобов’язання держави належним чином попереджати, розслідувати та переслідувати в судовому порядку сексуальне насильство.

Після спалаху збройного конфлікту в суданському регіоні Дарфур у 2003 році збройна група, відома як «Джанджавід», почала примусово виселяти, вбивати та ґвалтувати тисячі осіб чорношкірого корінного населення регіону. Після подання петиції Африканська комісія винесла рішення про порушення Республікою Судан кількох статей Африканської хартії прав людини та народів, зокрема статей 4 та 5. Комісія дійшла висновку, що Судан не запобігав широкомасштабним катуванням, зґвалтуванням та іншим тяжким порушенням прав людини у регіоні Дарфур та, крім цього, не здійснив їх належне розслідування та покарання (АКПЛН, Організація із захисту прав у Судані та Центр житлових прав та питань виселення (ЦЖПВ) проти Судану (2005)).

«Які права порушено?»

Сексуальне насильство може призвести до порушення цілої сукупності прав.

Матеріально-правові та процесуальні порушення можуть у той самий час виникати внаслідок матеріально-правових та процесуальних відгалужень певних прав.

Матеріально-правові порушення – це порушення матеріальної складової права. Наприклад, право на фізичну недоторканість; особисту безпеку; свободу; життя; сімейне життя; заборону катувань та жорстокого поводження; право на здоров'я; недопущення дискримінації; рівний захист за законом; право на ефективний засіб правового захисту та відшкодування.

Процесуальні порушення. Певні права містять процесуальні компоненти, пов’язані з їх можливістю розгляду в судовому порядку, а процесуальні порушення є порушеннями процесуальних аспектів, необхідних, щоб реалізовувати право. Порушення процесуальних прав можуть мати значення в оцінці ймовірних порушень основних прав та призводити до окремих процесуальних порушень, незалежно від того, чи порушені матеріальні права. Наприклад, право на ефективний засіб правового захисту містить і основне право на відшкодування, і процесуальні права, необхідні для доступу до відшкодування, такі як право на інформацію про механізм відшкодування, порушення якого може перешкоджати доступу постраждалих до їх матеріального права на відшкодування. Крім цього, неспроможність держави виявити належну старанність та виконати свій обов’язок невідкладно, ефективно, незалежно, неупереджено та ретельно розслідувати злочини сексуального насильства (вчинені урядовими службовцями чи недержавними суб’єктами) може призводити до окремих процесуальних порушень.

Спеціалістам-практикам слід збирати інформацію, у разі потреби, щоб показати таке:

(1) Що конкретний акт сексуального насильства скоєний відповідно до інформації, яку зібрали, щоб довести «Що сталося» та «Яким був контекст» для визначення кримінальної відповідальності.

(2) Що такий акт призвів до порушення сукупності прав (наприклад, на заборону катувань та жорстокого поводження, право на недопущення дискримінації, особисту свободу, особисте життя, здоров’я, сімейне життя, освіту, роботу, ефективний засіб правового захисту та відшкодування тощо). Для цього необхідно зібрати інформацію, яка підтверджує елементи кожного права, про порушення якого можна заявити на підставі фактичних обставин.

Наприклад, щоб довести, що акт сексуального насильства порушив заборону катувань згідно з Конвенцією ООН проти катувань, необхідно довести такі елементи:

• акт спричинив сильний біль та страждання, фізичне або психічне;
• акт був навмисним;
• страждання завдано з конкретною метою (наприклад, зізнання, покарання, примус, дискримінація);
• акт скоєний посадовою особою або особою, яка виступає в офіційній ролі, або з її залученням чи згодою.

(3) Завдана постраждалій особі фізична, психічна та соціально-економічна шкода підкріплює позов. Ретельне документування завданої постраждалій особі шкоди може підкріпити позов, що невиконання державою своїх процесуальних обов’язків спричинило постраждалій особі шкоду та само по собі становить порушення прав людини

«Яким чином держава є відповідальною?»

Спеціалістам-практикам також необхідно збирати інформацію, яка визначить:

(4) Потенційні дії або бездіяльність держави та (або) недержавних суб’єктів (якщо це доречно), які відповідальні за сексуальне насильство або інші порушення. Така інформація необхідна, щоб встановити, яка категорія (категорії) діянь може тягти за собою відповідальність держави в цьому випадку.

(5) Чи виконала держава свої позитивні зобов’язання щодо попередження сексуального насильства та пов’язаних з ним порушень, зокрема розслідування, судове переслідування та покарання злочинів сексуального насильства, а також надання постраждалим відшкодування.

Спеціалістам-практикам знадобиться, серед іншого, з’ясувати, чи здійснила держава такі дії:

• вжила відповідні заходи, спрямовані на захист постраждалих (наприклад, забезпечила, щоб затримана особа, яку піддавали сексуальним катуванням, не залишилася в руках своїх мучителів);
• невідкладно почала кримінальне розслідування;
• здійснила старанне розслідування справи;
• повідомила постраждалим інформацію про хід розслідування та надала їм можливість реально брати участь у такому розслідуванні;
• винесла судове рішення, що відповідає тяжкості злочину;
• надала належне відшкодування;
• забезпечила доступ до послуг охорони здоров’я, зокрема до товарів та послуг для репродуктивного здоров’я;
• вжила заходи, щоб не допустити або усунути дискримінацію стосовно постраждалих, зокрема в освіті та на роботі.

Де це можливо, спеціалісти-практики повинні збирати докази того, що держава була поінформована про сексуальне насильство (наприклад, із повідомлень ЗМІ, доповідей ООН) та, незважаючи на це, не виконала — або несвоєчасно чи недостатньо старанно — свої зобов’язання щодо запобігання та реагування, зокрема, починаючи розслідування ex oficio. Щоб зміцнити справу, спеціалістам-практикам також рекомендується збирати докази того, що постраждала особа активно намагалася віднайти справедливість, наприклад, через контактування зі слідчими органами, які мали ініціювати розслідування, та надання їм інформації.

Якщо розслідування ініціювали, але провели неефективно та незадовільно, або справу закрито, або постраждалу особу, чи її (його) сім’ю або заявлених підозрюваних взагалі не опитували, або злочини залишилися безкарними, або були покарані мінімально в обхід закону, або постраждала особа взагалі не отримала належне відшкодування, або держава не вжила відповідні заходи, щоб не допустити скоєння злочинів сексуального насильства, ці дії та бездіяльність можуть ініціювати відповідальність держави. Докази, зібрані для доведення того, яким чином держава відповідальна, відповідають інформації, яку збирають для встановлення того, «Хто несе відповідальність та як» для випадку кримінальної відповідальності.

Протокол доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3SoBjeZ

Видання датується березнем 2017 року та підготовлено від імені Міністерства закордонних справ Великої Британії

Переклад українською мовою та друк публікації здійснено в рамках програми з інституційної розбудови проекту ООН Жінки «Ґендерна рівність у центрі реформ, миру та безпеки», що здійснюється за фінансової підтримки Швеції