Лектор докладно проаналізувала разом з учасниками межі доказування, а саме:
1. Стандарти та межі доказування у кримінальних провадженнях.
2. Критерії визнання доказів недопустимими.
3. Стандарти доказування в актуальній практиці Верховного Суду.
4. Недопустимість доказів: ключові правові позиції ВС.
5. Застосування висновків ВС судами першої та апеляційної інстанцій.
У рамках характеристики доказування акцентовано на наступному:
1. Стандарти та межі доказування у кримінальних провадженнях
Стандарт доказування визначається як ступінь достовірності наданих стороною доказів, за якого суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину — доведеною. Такий підхід наведено Верховним Судом у постанові від 7 червня 2022 року у справі № 910/15998/20.
У праві виділяються три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» або «перевага доказів», «наявність чітких і переконливих доказів» та «поза розумним сумнівом».
У кримінальному провадженні під час вирішення питання по суті застосовується стандарт «поза розумним сумнівом». Він означає, що сукупність обставин, встановлених під час судового розгляду, повинна виключати будь-яке інше розумне пояснення події, крім того, що кримінальне правопорушення було вчинене і обвинувачений є винним у його вчиненні. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний елемент складу кримінального правопорушення. Версія обвинувачення не може вважатися доведеною лише тому, що вона є більш вірогідною за версію захисту.
Водночас різні процесуальні рішення передбачають різний рівень доказування. Зокрема, стандарт «достатня підстава» є значно нижчим порівняно зі стандартом «поза розумним сумнівом», який застосовується під час розгляду кримінального провадження по суті, та зі стандартом «обґрунтована підозра», який застосовується для обґрунтування підстав застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Така позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду 27 січня 2022 року у справі № 11-132сап21.
Під час повідомлення про підозру стандарт «достатніх підстав (доказів)» передбачає наявність доказів, які об'єктивно пов'язують підозрюваного з кримінальним правопорушенням і є достатніми для продовження розслідування з метою висунення обвинувачення або спростування підозри.
Під час обрання запобіжного заходу сторона обвинувачення повинна довести наявність обґрунтованої підозри в причетності особи до кримінального правопорушення. На підставі сукупності отриманих фактів та обставин суд визначає, чи є причетність особи до кримінального правопорушення вірогідною та достатньою для застосування запобіжного заходу.
2. Критерії визнання доказів недопустимими
Питання допустимості доказів насамперед регулюється національним законодавством, а оцінювання доказів є завданням національних судів.
Кримінальний процесуальний закон не містить вичерпного переліку підстав, за яких докази мають визнаватися недопустимими. Суд вирішує питання допустимості чи недопустимості доказів у порядку, визначеному статтею 89 КПК України. Така позиція наведена в постанові ККС ВС від 7 червня 2018 року у справі № 718/1497/16-к.
При визнанні доказу недопустимим суд повинен зазначити конкретну норму процесуального закону, порушення якої з урахуванням наслідків такого порушення та можливості або неможливості їх усунення дає підстави для висновку про недопустимість доказу. Такий висновок міститься у постанові ККС ВС від 25 вересня 2018 року у справі № 210/4412/15-к.
У кожному конкретному кримінальному провадженні необхідно встановлювати, до яких наслідків призвело порушення кримінального процесуального закону та чи є такі наслідки незворотними. Щодо доказів, отриманих під час слідчих та розшукових дій, питання недопустимості здебільшого пов'язується із сумнівами у достовірності відомостей, отриманих унаслідок проведення таких дій.
До критеріїв належності процесуального отримання доказів віднесено належне джерело доказів, належну процесуальну процедуру їх одержання, належне процесуальне оформлення ходу та результатів слідчих, розшукових і негласних слідчих, розшукових дій, належного суб'єкта збирання доказів та належний порядок проведення процесуальної дії.
Істотними порушеннями прав людини та основоположних свобод є, зокрема, проведення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів унаслідок катування чи іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження; порушення права на захист; отримання показань або пояснень без повідомлення особи про право відмовитися від їх надання; порушення права на перехресний допит.
3. Стандарти доказування в актуальній практиці Верховного Суду
У постановах від 16 жовтня 2024 року у справі № 279/315/22 та від 31 липня 2024 року у справі № 742/3620/21 Верховний Суд визначив зміст стандарту «поза розумним сумнівом». Сукупність встановлених під час судового розгляду обставин має виключати будь-яке інше розумне пояснення події, крім вчинення інкримінованого злочину обвинуваченим.
У постанові ККС ВС від 21 лютого 2019 року у справі № 701/613/16-к зазначено, що обвинувальний вирок може бути постановлений лише тоді, коли вина особи доведена поза розумним сумнівом. Обвинувачення повинно довести за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів існування єдиної версії, якою розумна і безстороння людина може пояснити встановлені в суді факти.
Якщо засуджений висував різні версії події, які суперечили одна одній, суд не зобов'язаний спростовувати кожну з них. Доведеною поза розумним сумнівом вважається версія, підтверджена належними та допустимими доказами. Це зазначено в постанові ККС ВС від 10 вересня 2020 року у справі № 555/2067/18.
Щодо майна Верховний Суд наголошує, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя повинен встановити правову підставу арешту, перевірити достатність доказів, оцінити наслідки арешту та мотивувати, чому менш обмежувальні заходи є недостатніми.
4. Недопустимість доказів: ключові правові позиції ВС
Важливою є позиція ККС ВС від 8 березня 2024 року у справі № 759/17844/17, відповідно до якої правила оцінки доказів та вимога дотримання встановленого законом порядку їх отримання спрямовані на запобігання неправомірному втручанню держави та забезпечення доброчесної поведінки правоохоронних органів. Сторона, яка допустила процесуальне порушення, не повинна отримувати перевагу від результатів такого порушення.
Щодо похідних доказів суд має встановити не лише факт істотного порушення фундаментальних прав і свобод під час отримання первісного доказу, а й те, що похідний доказ був здобутий саме завдяки інформації, яка містилася у первісному доказі, визнаному недопустимим за частинами 1–3 статті 87 КПК України. Саме по собі визнання первісного доказу недопустимим за іншими правилами допустимості КПК не є достатньою підставою для автоматичного визнання недопустимим похідного доказу. Така позиція викладена в постановах ККС ВС від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к та від 12 листопада 2019 року у справі № 236/863/17.
У постанові ККС ВС від 30 січня 2024 року у справі № 725/1375/19 зазначено, що висновок суду апеляційної інстанції про недопустимість доказів через порушення правил підслідності має бути належно мотивований, зокрема із зазначенням, яким чином таке порушення порушило права особи.
Щодо показань ККС ВС у постанові від 7 травня 2025 року у справі № 705/2043/14-к зазначив, що заява обвинуваченого про вчинення ним злочину по суті є з'явленням із зізнанням, тобто позасудовими показаннями, і відповідно до статті 95 КПК України не може бути визнана допустимим доказом.
5. Застосування висновків ВС судами першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій при оцінці доказів повинні враховувати стандарти доказування, вимоги щодо належності, допустимості та достовірності доказів, а також правові позиції Верховного Суду щодо конкретних процесуальних ситуацій.
Зокрема, повторне дослідження доказів є правом, а не обов'язком суду. Відмова в повторному дослідженні сама по собі не свідчить про порушення кримінального процесуального закону чи неповноту судового розгляду, якщо відсутні аргументовані доводи щодо необхідності такого дослідження. Це підтверджено постановами ККС ВС від 23 травня 2019 року у справі № 628/558/16-к та від 24 липня 2019 року у справі № 759/10412/16-к.
Суд не зобов'язаний дослівно викладати у вироку показання свідків, потерпілих та обвинувачених. Водночас повнота викладення юридично значимих аспектів доказів впливає на правильність їх оцінки. Така позиція наведена ККС ВС у постановах від 29 січня 2025 року у справі № 751/503/22 та від 23 січня 2025 року у справі № 148/1273/22.
Водночас суд може використати показання свідка, надані під час попереднього судового розгляду, за наявності об'єктивних причин неможливості його повторного допиту, оцінюючи такі показання з точки зору допустимості, належності та достовірності та враховуючи забезпечення права сторони захисту під час попереднього допиту. Така позиція викладена ККС ВС у постанові від 14 січня 2025 року у справі № 335/10825/16.
У постанові ККС ВС від 6 січня 2025 року у справі № 317/3658/20 підтверджено можливість дослідження показань потерпілих, наданих під час попереднього судового розгляду, якщо обставини конкретного провадження забезпечують сторонам достатні процесуальні гарантії, здатні компенсувати неможливість їх безпосереднього допиту під час нового розгляду.
Окремо Верховний Суд звернув увагу на особливості доказів, отриманих в умовах воєнного стану. У постанові ККС ВС від 14 травня 2025 року у справі № 462/6260/20 зазначено, що за правилами частини 11 статті 615 КПК України показання, отримані під час допиту свідка чи потерпілого в кримінальному провадженні, що здійснюється в умовах воєнного стану, можуть використовуватися як докази в суді лише за умови фіксації ходу та результатів допиту доступними технічними засобами відеофіксації.
Першоджерело https://lnk.ua/Tm2W9OPSQ