Manole v. the Republic of Moldova (заява № 26360/19): непропорційне втручання у свободу вираження поглядів судді, покараної за передчасне розголошення мотивів своєї окремої думки

Рішення у справі Manole v. the Republic of Moldova (заява № 26360/19) від 18.07.2023 року

Обставини справи

Заявниця, Домніка Маноле, є громадянкою Молдови та Румунії, яка народилася в 1961 році. У відповідний час вона була суддею Апеляційного суду Кишинева.

У червні 2017 року Апеляційний суд Кишинева у складі колегії з трьох суддів, одним з яких була заявниця, відхилив заяву газети "Jurnal de Chişinău" про поновлення строку на апеляційне оскарження у справі про наклеп за участю газети та спікера парламенту Молдови.

У цій справі газету зобов’язали транслювати спростування на телеканалі Jurnal TV, який належав тому ж медіа-фонду. Заявниця додала до рішення суду окрему думку. Резолютивна частина рішення, в якій зазначалося про наявність окремої думки заявниці, була зачитана на відкритому слуханні, а інформація про це була опублікована на веб-сайті Міністерства юстиції, де справа була представлена як "на розгляді".

До опублікування повного тексту рішення Апеляційного суду журналіст телеканалу Jurnal TV зв’язався із заявницею, яка надіслала йому текстове повідомлення на мобільний телефон, в якому коротко пояснила причини своєї думки. Того ж дня Jurnal TV опублікував статтю, в якій виклав розмову із заявницею та обґрунтування її окремої думки, якою вона поділилася.

Згодом судовий інспектор надіслав до Вищої ради магістратури «меморандум про інформацію, поширену засобами масової інформації» щодо цієї справи та розкриття заявницею змісту своєї окремої думки.

Виявивши, що поведінка заявниці порушувала Закон про статус суддів, Комісія звернулася до Президента Республіки Молдова з проханням звільнити заявницю від виконання обов’язків судді. Президент Республіки задовольнив це прохання у липні 2017 року. Заявниця подала скаргу до Верховного суду, який у листопаді 2018 року відхилив її як необґрунтовану.

Стверджуване порушення прав

Посилаючись, зокрема, на статтю 10 (свобода вираження поглядів), заявниця стверджувала, що її звільнення становило незаконне і непропорційне втручання в її право поширювати інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес.

Оцінка Суду

Стаття 10 Конвенції

Суд зазначив, що, як було підтверджено Верховним Судом у його рішенні від 19 листопада 2018 року, звільнення заявниці ґрунтувалося виключно на тому, що вона розкрила телеканалу Jurnal TV короткий виклад причин своєї окремої думки. Суд постановив, що мало місце втручання у здійснення заявницею права, очевидно, захищеного статтею 10 Конвенції.

Беззаперечним було те, що втручання мало правову основу (а саме статті 8 та 25 Закону № 544/1995) і було доступним. Щодо його передбачуваності заявниця стверджувала, що Закон № 178/2014, який передбачав гарантії у дисциплінарних питаннях, мав застосовуватися до її справи щодо будь-яких порушень правил і заборон, вчинених суддями.

На той час і Закон № 544/1995 (застосований у цій справі), і Закон № 178/2014 (на який посилався заявник) передбачали, що звільнення є єдиною санкцією, яка може бути застосована до суддів, які порушили заборону на розголошення інформації.

Суд зазначив, що Вища рада магістратури користується широкими повноваженнями у виборі адміністративної процедури, яка має бути застосована до судді, підозрюваного у порушенні цих положень.

У своєму дослідженні пропорційності він врахує застереження, висловлені ним щодо обсягу повноважень Вищої ради магістратури обирати, яку процедуру, а отже, і які гарантії застосовувати при накладенні санкцій за певну поведінку з боку судді.

Відповідно, він був готовий вважати, що оскаржуване втручання, передбачене Законом № 544/1995, було передбачене законом і переслідувало принаймні одну з цілей, визнаних законними Конвенцією, а саме підтримання авторитету та неупередженості судової влади.

Щодо того, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, Суд зазначив, що на той час заявниця, в силу своєї посади судді, була в принципі пов’язана обов’язком діяти на власний розсуд. Суд також зазначив, що про існування її окремої думки було відомо з моменту винесення на публічному слуханні 8 червня 2017 року рішення Апеляційного суду Кишинева, яким було відхилено клопотання газети "Jurnal de Chişinău" про поновлення строку на апеляційне оскарження у справі про наклеп у засобах масової інформації, в якій фігурували газета та спікер парламенту Республіки Молдова.

Таким чином, станом на дату винесення рішення можна було зробити висновок про позицію заявника щодо запізнілого характеру оскарження, про яке йдеться.

Тим не менш, Суд зазначив, що заявниця вирішила піти далі і відповісти на конкретне запитання журналіста, коротко підсумувавши причини своєї окремої думки.

Щодо розкриття інформації Суд повторив, що, в принципі, судові органи повинні проявляти максимальну свободу дій щодо справ, які вони розглядають, з метою збереження свого іміджу неупереджених суддів.

Ця свобода дій повинна утримувати їх від використання преси, навіть якщо їх провокують.

Хоча Суд вважав, що ця справа стосується питання суспільного інтересу, в якому зацікавленість ЗМІ в поширенні інформації значно зменшилася з плином часу, і що заявниця обмежила зміст інформації, якою вона ділилася, він, тим не менш, вважав важливими причини, наведені Верховним Судом для накладення санкції за таку поведінку. У зв’язку з цим він постановив, що обов’язок суддів діяти на власний розсуд вимагає від них не розголошувати причини прийняття рішення до того, як ці причини стануть доступними для громадськості.

Однак Суд повторив, що процесуальні гарантії, а також характер і суворість накладеного покарання є додатковими критеріями, які слід розглядати при оцінці пропорційності втручання у здійснення свободи вираження поглядів, гарантованої статтею 10.

Щодо процесуальних гарантій Суд зазначив, що, на відміну від Закону № 544/1995, який застосовувався у цій справі, дисциплінарна процедура, передбачена Законом № 178/2014, передбачає гарантії, покликані стримувати широкі повноваження Вищої ради магістратури у цій сфері. Він також зазначив, що у цій справі Верховний Суд розглянув аргумент заявниці виключно з точки зору повноважень Вищої ради магістратури, відповідно до Закону № 544/1995, не розглядаючи питання про недотримання цим органом процедури, встановленої Законом № 947/1996, в якому йдеться про дисциплінарну процедуру у разі порушення суддею заборони на розголошення інформації.

Щодо призначеного покарання, Суд зазначив, що звільнення заявниці було єдиним покаранням, яке могло бути застосоване на той час. Це було дуже суворе покарання, яке поставило крапку в її кар’єрі після 18 років успішної служби. Більше того, ця санкція не супроводжувалася іншими заходами, раніше вжитими щодо заявниці.

Відповідні міжнародні документи та висновки, а також законодавство і практика держав-членів Ради Європи передбачають, що тест на пропорційність повинен також оцінювати суворість санкції, обраної з низки доступних санкцій, стосовно змісту і контексту оскаржуваних зауважень. У цій справі така оцінка не була проведена, і Уряд не стверджував, що будь-які виняткові обставини виправдовують застосування єдиної санкції такої суворості.

Нарешті, на момент розгляду Верховним Судом апеляційної скарги заявниці до Закону № 544/1995, на підставі якого було застосовано санкцію до заявниці, нещодавно були внесені зміни, згідно з якими порушення суддями заборони на розголошення інформації більше не підлягає покаранню навіть на цій правовій підставі. Водночас Закон № 178/2014, який, на думку заявниці, мав застосовуватися у її справі, передбачав низку санкцій за порушення цієї заборони.

Хоча в завдання Суду не входило оцінювати, чи міг Верховний Суд зробити якісь висновки з останніх змін, внесених під час оскаржуваного провадження, які стосувалися більш ранніх подій, тим не менш, з цих законодавчих змін було зрозуміло, що законодавець вже тоді вважав, що порушення суддями заборони на розголошення інформації мали розглядатися з урахуванням усього спектру санкцій, передбачених у сфері дисциплінарної відповідальності суддів.

Отже, Суд дійшов висновку, що не можна стверджувати, що національні органи влади застосували відповідні стандарти, які випливають з практики Суду щодо статті 10 Конвенції, і що в будь-якому випадку санкція, застосована до заявника, не видається необхідною в демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

Повний текст рішення французькою мовою доступний за посиланням: http://surl.li/jfqtq

Прес-реліз англійською мовою доступний за посиланням: http://surl.li/jfqud

Переклад здійснено Вищою школою адвокатури НААУ