Сфери лобіювання: фінансова, банківська, податкова та митна політика, правоохоронна діяльність, правова політика, права людини, національних меншин, міжнаціональних відносин, організація державної влади та місцевого самоврядування, економічний розвиток, регуляторна політика та власність, антикорупційна політика

Закон України «Про лобіювання» не лише надає суб'єктам лобіювання права впливати на органи влади, але й передбачає механізми примусу цих органів до співпраці. Проте наскільки ефективними є ці інструменти на практиці, особливо коли чиновники демонструють небажання співпрацювати або відверто саботують процес? Розглянемо правовий арсенал, який закон надає лобістам для подолання бюрократичного опору.

Право на інформацію: коли "державна таємниця" стає відмовкою

Закон прямо встановлює право суб'єктів лобіювання звертатися до об'єктів лобіювання з метою отримання інформації, пов'язаної із сферою та предметом лобіювання, та отримувати таку інформацію на своє звернення. При цьому обмеження стосується лише інформації з обмеженим доступом. На перший погляд, це виглядає як потужний інструмент, але на практиці виникає безліч нюансів.

Якщо орган влади відмовляється надати інформацію, лобіст може використати механізми Закону України "Про доступ до публічної інформації". Це означає право на оскарження відмови в адміністративному та судовому порядку. Однак практика показує, що чиновники можуть майстерно маніпулювати категоріями "службова інформація" або "інформація, що може зашкодити інтересам національної безпеки", фактично блокуючи доступ до будь-яких чутливих даних.

Цікаво, що закон не встановлює спеціальних термінів надання інформації лобістам, тому діють загальні норми - до 5 робочих днів для простих запитів та до 20 робочих днів для складних. Це створює можливості для затягування процесу під час критично важливих періодів прийняття рішень. Наприклад, якщо законопроект планується до розгляду через тиждень, а орган влади може законно надати інформацію через три тижні, лобістська діяльність фактично блокується.

Право доступу до приміщень: формальність чи реальна можливість?

Суб'єкти лобіювання мають право у встановленому законодавством порядку входити до адміністративних будівель органів державної влади під час здійснення лобіювання. Здавалося б, це гарантує фізичний доступ до чиновників, але дьявол, як завжди, у деталях. Фраза "у встановленому законодавством порядку" відкриває широкі можливості для бюрократичних перешкод.

Органи влади можуть встановлювати власні правила доступу, вимагати попереднє узгодження візитів, обмежувати час перебування або взагалі заявляти про "технічні причини" неможливості прийому. При цьому закон не передбачає спеціальних санкцій для органів влади, які перешкоджають реалізації цього права лобістів.

Особливо проблематичною може стати ситуація з участю у засіданнях органів влади під час розгляду питань, пов'язаних із предметом лобіювання. Формально право існує, але практично його реалізація залежить від доброї волі організаторів засідання. Якщо засідання оголошується закритим з посиланням на "службовий характер інформації", лобіст фактично позбавляється можливості впливу в критичний момент.

Механізми оскарження: тернистий шлях до справедливості

Коли органи влади чинять опір, лобісти можуть використати кілька рівнів оскарження. Першим кроком є адміністративне оскарження до вищестоящого органу або керівника. Якщо міністерство відмовляється співпрацювати, можна звертатися до Кабінету Міністрів. Якщо місцева влада ухиляється від взаємодії, можна звертатися до обласної адміністрації.

Другим рівнем є звернення до НАЗК як органу, що здійснює моніторинг дотримання законодавства про лобіювання. Теоретично, НАЗК має право вимагати від органів влади пояснень щодо їх взаємодії з лобістами та притягати до відповідальності за порушення прав суб'єктів лобіювання. Однак на практиці НАЗК поки що демонструє нульову активність у цій сфері - за перший місяць роботи системи не проведено жодного моніторингу.

Третім рівнем є судове оскарження через адміністративні суди. Лобіст може подати позов про порушення його прав та вимагати зобов'язати орган влади виконати свої обов'язки. Але судові процедури можуть тривати місяцями, що робить їх малоефективними для оперативного впливу на поточні політичні процеси.

Право на участь у робочих процесах: від консультацій до співавторства

Закон надає лобістам досить широкі можливості участі у формуванні політики. Вони можуть подавати власні аналітичні матеріали до проєктів нормативно-правових актів, ініціювати підготовку проєктів нормативно-правових актів та навіть бути зазначеними у списку авторів таких проєктів. Це створює легальну основу для глибокого впливу на законотворчий процес.

Однак що робити, якщо органи влади ігнорують подані матеріали або відмовляються включати лобіста до робочих груп? Закон не передбачає примусових механізмів, які б зобов'язали чиновників враховувати позицію лобістів або надавати їм можливості участі у робочих процесах.

Єдиним інструментом тиску залишається публічність. Лобіст може оприлюднити факт ігнорування його пропозицій або дискримінаційного ставлення з боку органів влади. В умовах звітності перед громадськістю та євроінтеграційних прагнень України це може створити репутаційні ризики для чиновників. Але ефективність такого інструменту залежить від рівня медійної уваги та громадської активності навколо конкретного питання.

Звернення до вищих інстанцій: ескалація конфлікту

Коли місцевий рівень влади чинить супротив, лобісти можуть звертатися до центральних органів. Наприклад, якщо міська рада відмовляється співпрацювати з лобістом у питаннях земельної політики, він може звернутися до Міністерства розвитку громад та територій або навіть до Кабінету Міністрів з скаргою на порушення законодавства про лобіювання.

Такий підхід може бути ефективним у випадках, коли центральна влада зацікавлена в дотриманні закону та демонстрації європейських стандартів прозорості. Однак він також несе ризики ескалації конфлікту та може призвести до повної втрати можливостей для подальшої співпраці з місцевими чиновниками.

Медійний тиск як інструмент впливу

Хоча закон прямо не передбачає використання ЗМІ як інструменту лобіювання, він й не забороняє цього. Лобісти можуть використовувати медійний тиск для подолання бюрократичного опору. Оприлюднення фактів саботажу з боку органів влади, особливо з посиланням на конкретні норми закону про лобіювання, може створити достатній суспільний резонанс для зміни позиції чиновників.

Особливо ефективним цей інструмент може бути у випадках, коли лобіст представляє інтереси, що користуються громадською підтримкою. Наприклад, якщо лобіст просуває екологічні ініціативи або захищає права споживачів, медійна підтримка може значно підсилити його позицію у протистоянні з неохочими до співпраці чиновниками.

Коаліційна стратегія: сила в єдності

Закон не обмежує можливості лобістів для координації своїх дій. Це створює можливості для формування коаліцій кількох суб'єктів лобіювання для тиску на особливо опірні органи влади. Якщо декілька лобістів з різних сфер одночасно скаржаться на порушення їхніх прав одним і тим же органом влади, це створює значно більший тиск, ніж поодинокі звернення.

Особливо ефективною така стратегія може бути при роботі з НАЗК. Масові скарги на системні порушення прав лобістів з боку конкретного органу влади можуть змусити контролюючий орган розпочати перевірку та вжити відповідних заходів.

Міжнародний фактор: європейські стандарти як важіль

В умовах євроінтеграційного курсу України лобісти можуть використовувати посилання на європейські стандарти прозорості та відкритості як додатковий інструмент тиску. Факти порушення прав лобістів можуть бути представлені як свідчення невідповідності українських практик європейським цінностям, що особливо актуально в контексті переговорів про членство в ЄС.

Такий підхід може бути ефективним при роботі з вищими рівнями влади, які несуть відповідальність за міжнародний імідж України. Однак на рівні рядових чиновників цей аргумент може мати обмежену дію.

Економічні важелі: коли гроші говорять голосніше за закони

Хоча закон прямо не передбачає економічних санкцій проти органів влади, що порушують права лобістів, на практиці можуть використовуватися непрямі економічні важелі. Наприклад, якщо лобіст представляє великого інвестора або платника податків, він може загрозити перенесенням бізнесу до іншого регіону у випадку продовження дискримінаційного ставлення.

Такі загрози можуть бути особливо ефективними на місцевому рівні, де окремі великі підприємства або інвестори відіграють значну роль у формуванні бюджету. Однак використання таких методів наближає лобіювання до традиційних схем тиску, що суперечить духу закону про прозорість та доброчесність.

Реальність vs. теорія: чому інструменти можуть не працювати

Попри формальний арсенал інструментів, які закон надає лобістам для подолання опору з боку влади, їх практична ефективність залишається під великим питанням. Основною проблемою є відсутність реального контролю за дотриманням прав лобістів та символічність санкцій за їх порушення.

НАЗК, який має здійснювати моніторинг, поки що демонструє нульову активність. За перший місяць роботи системи не проведено жодної перевірки, не складено жодного протоколу, не притягнуто до відповідальності жодної особи. В таких умовах органи влади можуть безкарно ігнорувати вимоги лобістів, знаючи, що реальних наслідків за це не буде.

Судова система, яка теоретично має захищати права лобістів, на практиці може виявитися неефективною через довготривалість процедур та недостатню обізнаність суддів у специфіці лобістського законодавства. Крім того, у нинішніх умовах воєнного стану судова система перевантажена більш термінові справами.

Медійний тиск може виявитися обмежено ефективним через загальну втому суспільства від корупційних скандалів та зосередженість уваги на воєнних подіях. Факти порушення прав лобістів можуть просто загубитися в інформаційному шумі більш резонансних новин.

Висновок: інструменти є, але чи працюють вони?

Аналіз правового арсеналу, який Закон України «Про лобіювання» надає суб'єктам для подолання супротиву з боку органів влади, показує цікавий парадокс. Формально інструменти існують - від права на інформацію до можливості судового оскарження. Практично ж їх ефективність залежить від факторів, які сам закон не контролює: політичної волі до його дотримання, ресурсів контролюючих органів, активності громадянського суспільства та медіа.

Найбільшою проблемою є те, що закон створює права для лобістів, але не передбачає ефективних механізмів примусу органів влади до їх дотримання. В результаті лобісти опиняються в ситуації, коли вони мають офіційний статус та формальні права, але позбавлені реальних важелів впливу у випадку систематичного саботажу з боку чиновників.

Це створює ризик того, що лобіювання в Україні може перетворитися на привілей для тих, хто має достатньо ресурсів для тривалої правової боротьби з бюрократією, в той час як менші гравці продовжуватимуть покладатися на традиційні неформальні канали впливу. Таким чином, замість демократизації процесу впливу на владу, закон може призвести до його ще більшої стратифікації.