За наявності чинного судового рішення про повернення дитини до Великої Британії та відсутності згоди її органів, питання відібрання дитини підлягає юрисдикції британських судів і не розглядається в Україні
Короткий зміст позовних вимог:
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просив суд ухвалити рішення про відібрання від ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1, і передати її йому, батьку, для повернення її за попереднім місцем проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії шляхом відібрання дитини.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 06 червня 2015 року до 19 квітня 2021 року він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилась дочка ОСОБА_3.
Вказував на те, що дитина була народжена та постійно проживала на території Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії поки відповідачка не викрала дитину та незаконно, без його згоди, батька дитини, вивезла її на територію України. Цей факт встановлений постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 щодо забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, в якій визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Зазначав, що судове рішення про повернення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії відповідачка не виконує, а тому він звернувся до органів державної виконавчої служби з метою примусового виконання відповідного рішення. 13 лютого 2020 року виконавчий лист було пред`явлено до виконання і з цього часу рішення суду перебуває на примусовому виконанні у Полтавському районному відділі державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми). Проте через дії відповідачки, яка переховує дитину та всіляко ухиляється від виконання рішення суду та вимог виконавця, судове рішення не виконано.
Наразі малолітня дитина фактично протиправно позбавлена права на спілкування з ним, своїм батьком, та іншими своїми родичами зі сторони батька (бабусею, дідусем, тіткою і двоюрідними братами і сестрами), адже внаслідок малолітнього віку дитини вона повністю контролюється її матір`ю, зокрема, і в питаннях пересування, вибору кола спілкування.
Таким чином, дитина опинилась у складній життєвій ситуації та вже тривалий час умисними діями матері примусово позбавлена емоційного контакту, зустрічей, спілкування зі своїм рідним батьком.
Вважав, що факт незаконного переміщення та утримання на території України малолітньої ОСОБА_4 встановлено судовим рішенням, а тому наявні підстави для подальшого застосування відібрання дитини як заходу, що забезпечуватиме негайне повернення дитини до країни постійного проживання.
З урахуванням наведеного, позивач просив його позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, установивши, що постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19 зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, не вбачав підстав для ухвалення рішення про відібрання дитини для забезпечення виконання вказаного судового рішення.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що в позовних вимогах представник позивача просив відібрати у відповідачки малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а судове рішення у справі № 552/1759/19 стосується малолітньої дитини на прізвище « ОСОБА_6 », у той час як ОСОБА_7 при народженні зареєстровано як « ОСОБА_8 », і будь-яких належних та допустимих доказів про зміну прізвища дитини (що дитина ОСОБА_8 та дитина ОСОБА_6 це одна й таж особа) суду не надано.
Короткий зміст постанови апеляційного суду:
Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаро Г. О. задоволено частково.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 31 січня 2023 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 є правильними по суті, оскільки ОСОБА_2 довела суду наявність виняткових обставин для відмови у поверненні дитини, встановлених абзацом другим частини першої статті 162 СК України, частиною другою статті 12 та пунктом «b» частини першої статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, а саме: з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилась у новому середовищі та повернення суперечить її інтересам; існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Проте наведені районним судом мотиви відмови у позові не є достатньо аргументованими.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів:
У грудні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гаро Г. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що відмова судів попередніх інстанцій у відібранні дитини ґрунтувалася на недоцільності вивезення дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Суди не врахували, що питання повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (її постійного місця проживання) не є предметом розгляду цієї справи, оскільки наявне рішення суду, яке набрало законної сили, а саме постанова Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19.
Суди не врахували, що цей позов про відібрання дитини пред`явлений через неможливість виконання рішення суду у справі № 552/1759/19 задля забезпечення реалізації принципу обов`язковості рішення суду. ОСОБА_1 вживав усіх можливих заходів для того, щоб виконати рішення суду у справі № 552/1759/19, проте такі дії не дали результату, зокрема через те, що резолютивна частина рішення не містить чіткого механізму дій, де було б зазначено, як саме вказане рішення має бути виконано, натомість покладає виконання рішення суду на ОСОБА_1 , що є неможливим. Виконавче провадження знаходиться на примусовому виконанні у Полтавському районному відділі державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), проте судове рішення досі не виконано.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі суперечать висновкам, яких дійшов апеляційний суд у справі № 552/1759/19. Суд апеляційної інстанції у межах розгляду цієї справи вирішував питання повернення малолітньої дитини до місця її постійного проживання, хоча таке питання не порушувалось позивачем та вже вирішено у справі № 552/1759/19. Вказане призвело до наявності двох протилежних судових рішень щодо застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.
Крім того, суди помилково посилалися на висновок експерта, наданий відповідачкою, оскільки цей висновок не є належним та допустимим доказом у цій справі.
Позиція Верховного Суду:
Справа за цим позовом є справою з іноземним елементом.
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (статті 497 ЦПК України).
Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Метою Гаазької конвенції 1980 року є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.
Відповідно до статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини.
У разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій державі та a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).
За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.
Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:
1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;
2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;
3) дитина адаптувалася до нового середовища.
Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.
Виходячи зі змісту статей 5 і 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, за наявності судового рішення про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, юрисдикцію вживати заходи, спрямовані на захист особи чи майна дитини, мають органи Договірної держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування.
Органи тієї Договірної держави, в якій, незважаючи на наявність судового рішення про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, продовжує перебувати дитина, яку було незаконно переміщено чи утримувано, мають лише юрисдикцію вживати будь-які необхідні заходи захисту дитини у будь-якому невідкладному випадку згідно зі статтею 11 Гаазької конвенції 1996 року.
Хоча заходи, спрямовані на сприяння виконанню судового рішення про повернення дитини в порядку Гаазької конвенції 1980 року, є надзвичайно важливими, вони не завжди є «невідкладним випадком» у контексті статті 11 Гаазької конвенції 1996 року.
Стаття 7 Гаазької конвенції 1996 року встановлює спеціальне правило про юрисдикцію у випадках міжнародного викрадення дітей. Органи Договірної держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію щодо вжиття заходів захисту дитини, допоки не будуть виконані певні умови. Це правило спрямовано на дотримання балансу між двома ідеями. По-перше, особа, яка незаконно перемістила або утримує дитину, не повинна скористатися переваги цієї дії щодо зміни органів влади, які є компетентними у питаннях опіки, доступу чи контактів. По-друге, зміна місця проживання дитини, якщо нове місце проживання збережеться, є фактором, який не може, здебільшого, ігноруватися до такої міри, що позбавляти юрисдикції органи влади нової держави проживання на невизначений період часу. У той час, як юрисдикція зберігається у органів влади Договірної держави, з якої дитину було переміщено чи утримувано, органи влади Договірної держави, в якій перебуває дитина, яку було незаконно переміщено чи утримувано, можуть вживати лише необхідні заходи захисту відповідно до статті 11.
Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року не замінює і не вносить зміни у механізм, визначений Гаазькою конвенцією 1980 року для дій у ситуаціях, які пов`язані з міжнародним викраденням дітей. Навпаки, Гаазька конвенція 1996 року доповнює і посилює Гаазьку конвенцію 1980 щодо деяких аспектів. Це означає, що низка її положень можуть бути застосовані як доповнення до Гаазької конвенції 1980 року у випадках, коли остання застосовується у конкретній справі.
Гаазька конвенція 1996 року укріплює Гаазьку конвенцію 1980 року, підкреслюючи первинну роль органів влади Договірної держави постійного місця проживання дитини у прийняття рішень про заходи, які можуть бути необхідні для довгострокового захисту дитини.
Висновок:
У справі, яка Верховним Судом переглядається, суди встановили, що постановою Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 552/1759/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (провадження № 61-18088св19), позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії задоволено.
Визнано незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
У разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2 передати малолітню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батькові ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3, для забезпечення повернення дитини до постійного місця проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення про відібрання від ОСОБА_2 малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1, і передати її батьку для повернення її за попереднім місцем проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, посилаючись на те, що судове рішення у справі № 552/1759/19, яким ОСОБА_2 зобов`язано повернути малолітню ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, не виконано, а тому вважав, що наявні підстави для відібрання дитини як заходу, що забезпечуватиме її негайне повернення до країни постійного проживання.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23) викладено висновок про те, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Виходячи з цього, колегія суддів зазначає, що за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, щодо повернення дитини до Великої Британії та відсутності згоди компетентного органу (суду) Великої Британії (органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина) щодо здійснення юрисдикції при вирішенні питання про відібрання дитини, яке по суті є визначенням місця проживання дитини у Великій Британії, питання про відібрання дитини також належить до юрисдикції судів Великої Британії і розгляду українськими судами не підлягає.
За таких обставин, висновки судів про підсудність національним судам України цього спору не узгоджуються із положеннями Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки відсутня сукупність обставин, передбачених пунктом «b» частини першої статті 7 цієї Конвенції 1996 року. Оскільки у цій справі вирішення вимог ОСОБА_1 не належить до юрисдикції національних судів України, то у судів були відсутні правові підстави для розгляду справи по суті.
Суди повинні були застосувати пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За таких обставин, касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати та закрити провадження у справі.