Юрисдикція спорів про відшкодування шкоди в порядку регресу, завданої незаконним звільненням працівника публічної служби
Матеріал підготувала Наталія Кайда - адвокат, член Комітету з трудового права НААУ, член Центру трудового права та соціального забезпечення ВША НААУ, доктор юридичних наук, науковий співробітник Інституту права Київського національного університету імені Т. Шевченка, тренер, розробник програм Української школи урядування
Публікації лекторів
05.06.2026

Розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції

      У судовій практиці тривалий час виникали питання щодо визначення належної юрисдикції у спорах про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівників публічної служби. Особливо це стосується випадків, коли орган місцевого самоврядування або державний орган після виконання судового рішення про поновлення працівника на посаді та виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу звертається з регресною вимогою до посадової особи, з вини якої було допущено незаконне звільнення.

     Актуальна практика Верховного Суду виходить із того, що такі спори мають приватноправовий характер і підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо питання законності звільнення вже остаточно вирішене судом.

    Нормативні підстави регресної відповідальності

     Підставою для притягнення посадової особи до матеріальної відповідальності є положення Кодексу законів про працю України.

    Відповідно до пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України службові особи, винні у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної підприємству, установі чи організації.

    Стаття 237 КЗпП України встановлює, що суд покладає на службову особу, винну у незаконному звільненні або переведенні працівника, обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну роботодавцю у зв’язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи.

    Таким чином, закон прямо передбачає можливість стягнення з винної посадової особи сум, які роботодавець був змушений виплатити працівникові внаслідок незаконного звільнення.

    Крім того, право регресної вимоги закріплене і в цивільному законодавстві. Відповідно до статті 1191 Цивільного кодексу України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

    Для державної служби спеціальне регулювання міститься також у статті 80 Закону України «Про державну службу», яка передбачає право держави на зворотну вимогу до посадової особи, винної у незаконному звільненні працівника, якщо державний орган поніс витрати на відшкодування шкоди.

    Критерії визначення юрисдикції

     Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, трудових та інших приватноправових відносин, крім випадків, коли їх розгляд віднесено до іншого виду судочинства.

    Натомість стаття 19 КАС України поширює юрисдикцію адміністративних судів на публічно-правові спори, зокрема щодо прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.

    Вирішальним критерієм розмежування юрисдикції є не статус учасників спору, а характер спірних правовідносин та предмет позову.

     Верховний Суд неодноразово наголошував, що сама по собі участь у справі суб’єкта владних повноважень або посадової особи органу місцевого самоврядування не робить спір публічно-правовим. Для віднесення спору до адміністративної юрисдикції необхідно, щоб суд вирішував питання здійснення владних управлінських функцій або оцінював правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень.

   Коли регресний спір є цивільним

     Якщо незаконність звільнення вже встановлена судовим рішенням, що набрало законної сили, то в подальшому спорі про регресне стягнення суд не перевіряє повторно законність наказу чи розпорядження про звільнення.

     У такому випадку предметом спору є виключно:

-        факт завдання майнової шкоди роботодавцю;

-        розмір понесених витрат;

-        наявність вини посадової особи;

-        підстави для застосування регресної відповідальності.

    Тобто суд вирішує питання відшкодування майнової шкоди між юридично рівними учасниками правовідносин, що є характерною ознакою приватноправового спору.

    Саме тому такі спори розглядаються за правилами цивільного судочинства незалежно від того, що шкода виникла під час здійснення посадовою особою функцій публічної служби.

   Значення частини п’ятої статті 21 КАС України

   Важливе значення має частина п’ята статті 21 КАС України, відповідно до якої вимоги про відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом лише тоді, коли вони заявлені разом із вимогою про вирішення публічно-правового спору.

   Якщо ж питання законності рішення вже вирішене або така вимога взагалі не заявляється, вимоги про відшкодування шкоди підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.

    Отже, регресний позов про стягнення з посадової особи сум, виплачених працівникові за час вимушеного прогулу, не є автоматично адміністративною справою лише через те, що підставою виникнення шкоди стали дії суб’єкта владних повноважень.

    Практика Верховного Суду

     У своїй практиці Верховний Суд послідовно виходить із того, що спори про відшкодування шкоди в порядку регресу після незаконного звільнення працівника є приватноправовими та підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.

    Ключове значення має правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а. Велика Палата зазначила, що право зворотної вимоги (регресу) реалізується відповідно до норм цивільного законодавства, а тому спори про стягнення шкоди в порядку регресу не належать до адміністративної юрисдикції лише через те, що первинна шкода була заподіяна під час здійснення владних повноважень.

    Подальший розвиток цієї правової позиції простежується у низці постанов Верховного Суду.

     Так, у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 591/8512/15-ц Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення з посадової особи шкоди, заподіяної роботодавцю внаслідок незаконного звільнення працівника, випливають із норм матеріальної відповідальності службових осіб, передбачених статтями 134 та 237 КЗпП України, а тому є предметом цивільного судочинства.

     У постанові від 04 серпня 2021 року у справі № 208/13/20 Верховний Суд наголосив, що визначальним критерієм юрисдикції є не статус відповідача як посадової особи органу місцевого самоврядування чи суб’єкта владних повноважень, а зміст спірних правовідносин. Якщо спір стосується відшкодування майнової шкоди, він має приватноправовий характер.

     Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі № 760/1270/20. Суд зазначив, що після встановлення факту незаконного звільнення відповідним судовим рішенням предметом нового спору є виключно питання компенсації шкоди та наявності підстав для матеріальної відповідальності посадової особи. У такому випадку суд не здійснює перевірку законності владного рішення, а вирішує майновий спір між сторонами.

     Важливе значення також має постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 394/438/22, у якій суд підтвердив, що регресні вимоги до посадової особи про відшкодування сум, виплачених працівнику за час вимушеного прогулу, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства навіть тоді, коли шкода була завдана під час проходження відповідачем публічної служби.

     Подібні висновки містяться і в постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 953/6366/23. Суд підкреслив, що сама по собі участь у спорі суб’єкта владних повноважень не свідчить про його публічно-правовий характер. Вирішальним є те, чи пов’язаний спір із здійсненням владних управлінських функцій. Якщо ж предметом позову є відшкодування шкоди, такий спір є приватноправовим.

      Аналогічна правова позиція підтримана Верховним Судом і в постанові від 14 травня 2025 року у справі № 444/3023/22, де зазначено, що регресні вимоги роботодавця до службової особи, винної у незаконному звільненні працівника, ґрунтуються на положеннях трудового та цивільного законодавства, а тому підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції.

     Крім того, у справах № 328/29/20 (постанова від 16 червня 2021 року), № 676/2149/20 (постанова від 22 вересня 2021 року), № 161/10391/21 (постанова від 12 січня 2022 року) та № 490/2518/22 (постанова від 20 вересня 2023 року) Верховний Суд сформував підхід щодо застосування статей 134 та 237 КЗпП України, відповідно до якого службова особа, винна у незаконному звільненні працівника, несе повну матеріальну відповідальність за витрати роботодавця, пов’язані з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

     Отже, усталена практика Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду свідчить про те, що після встановлення незаконності звільнення працівника окремий спір про стягнення з винної посадової особи сум, виплачених працівникові за рішенням суду, є спором про відшкодування майнової шкоди. Такий спір не пов’язаний із перевіркою законності владних управлінських рішень і тому підлягає розгляду саме в порядку цивільного судочинства.