З набуттям чинності Закону України «Про медіацію» (2021) почався новий етап у впровадженні альтернативних способів вирішення спорів в українському правосудді. Базовий закон закріплює принципи, процедуру та статус медіатора. Однак попри формальне закріплення, медіація залишається радше декларацією, ніж щоденною практикою в судових засіданнях. Проте інституційних механізмів судової медіації, як автоматизоване скерування справ до медіатора чи відповідальність сторін за відмову від процедури – фактично не існує. На відміну від європейських країн (Італії, Польщі, Австрії), в Україні медіація не є частиною процесуальних кодексів як етапу попереднього врегулювання, що ускладнює її застосування в межах судового провадження.

Низький рівень практичного застосування медіаційної процедури в Україні частково пояснюється, перш за все, низьким рівнем довіри сторін до альтернативного врегулювання, який став наслідком недостатньої правової обізнаності та низької правової культури, а також відсутністю потенційних гарантій захисту прав його учасників.

Другим, не менш важливим, фактором є «проблема в медіаторах», до якої доцільно віднести недостатню кількість підготовлених медіаторів та відсутність єдиного реєстру. Незважаючи на нормативне закріплення інституту медіації в Україні, спостерігається відсутність усталених стандартів професійної кваліфікації медіаторів, належної системи контролю якості їх діяльності, що суттєво обмежує ефективність альтернативного врегулювання спорів. Водночас, в Україні відсутній єдиний реєстр медіаторів – кожна професійна організація веде власний реєстр. Це створює інформаційний хаос, перешкоджає доступу до медіації, знижує довіру до процесу, і впливає на обмеження інституційної підтримки з боку держави та судової системи.

По-третє, не можна не згадати про існуючий опір з боку учасників правничої спільноти та відсутність інституційних стимулів як системні перепони розвитку медіації. Ці фактори формують своєрідну інституційну інерцію, яка гальмує інтеграцію медіації в національну правову культуру. З боку частини адвокатської спільноти спостерігається скепсис щодо медіації як загрози професійній зайнятості та звуження обсягу правничих послуг. Такий підхід базується на помилковому ототожненні медіації з відмовою від професійного представництва, натомість ігноруючи потенціал адвоката як представника або фахового посередника у переговорах. Цей страх ускладнює формування сталого ринку медіаційних послуг, стримує навчання адвокатів технікам переговорів і знижує довіру клієнтів до позасудових форм вирішення конфліктів.

З іншого боку, судді, попри формальну можливість запропонувати сторонам звернення до медіації, не несуть жодної процесуальної або дисциплінарної відповідальності за відмову від цього інструменту. Відсутність чітких індикаторів оцінки роботи суддів у контексті сприяння альтернативному врегулюванню спорів зумовлює правовий формалізм, у якому медіація сприймається як факультативна опція. Водночас уже зараз медіація в Україні бере на себе значний обсяг спорів, фактично розвантажуючи судову систему та демонструючи свій потенціал як дієвого інструменту правосуддя.

Така ситуація свідчить про потребу у впровадженні нормативних змін, що підвищать роль суду як активного учасника розвитку альтернативних способів вирішення спорів. Приклади європейських країн демонструють, що медіація ефективно розвивається лише за умов активного інституційного супроводу: коли суди, законодавство і держава виступають не лише формальними гарантом, а й зацікавленим партнером у розвитку консенсусної культури вирішення спорів.

Директива ЄС 2008/52/ЄС створює загальноєвропейські стандарти, що регулюють ключові елементи процесу медіації, якості, конфіденційності та виконання медіаційних угод для держав-членів ЄС, дозволяючи національним системам адаптувати механізми з урахуванням власної правової культури, зокрема:

– гарантії якості медіації (через навчання медіаторів та професійні кодекси),

– конфіденційність (стаття 7 передбачає обмеження розголошення інформації, отриманої в процесі медіації),

– виконання угод, досягнутих шляхом медіації (стаття 6 забезпечує механізм їхнього визнання та приведення до виконання).

При цьому Директива не нав'язує уніфікованої моделі, а надає державам-членам широкі повноваження адаптувати медіаційні інститути до національних традицій і правової культури, забезпечуючи баланс між єдністю підходів і повагою до правових різноманіть країн ЄС.

Так, в Італії обов’язкова досудова медіація врегульована Законодавчим декретом № 28 від 4 березня 2010 року (Decreto Legislativo 4 marzo 2010, n. 28). Законом імплементовано кілька аспектів Директиви ЄС 2008/52/ЄС в італійські правила медіації та встановлено медіацію необхідною передумовою досудового врегулювання спору в окремих категоріях цивільних і комерційних справ (спори щодо поділу нерухомості, майнових прав, активів, у сімейних справах, щодо оренди майна, пов’язані з ДПТ та морськими аваріями, щодо медичної недбалості, захисту честі, гідності та ділової репутації, пов’язані з виконанням банківських та страхових договорів), що створює процесуальний фільтр і знижує навантаження на суди. Італійське законодавство не визначає спори, які не підлягають медіації.

У Нідерландах суди активно спрямовують сторони до медіації в межах моделі court-referred mediation, яка діє на національному рівні з 2005 року. Ця практика є добровільною для сторін, але судді заохочують її використання, зокрема через спеціальні медіаційні офіси при судах, які надають інформацію, допомагають у виборі медіатора та організовують перші сесії. Хоча в Нідерландах відсутній окремий закон, що регулює медіацію, її застосування підтримується через судову практику та ініціативи, зокрема пілотні проєкти, які згодом впроваджуються на постійній основі.

Німеччина пропонує часткове державне фінансування медіаційних процедур, зокрема через програми правової допомоги, що зменшує фінансовий бар’єр для вразливих груп населення. Програми правової допомоги, регулюється кількома нормативно-правовими актами:

• Законом про медіацію (Mediationsgesetz), прийнятим 21 липня 2012 року, який встановлює загальні принципи медіації, імплементує Директиву 2008/52/ЄС щодо деяких аспектів медіації у цивільних і комерційних справах.

• Законом про правову допомогу (Beratungshilfegesetz), яким передбачено надання правової допомоги особам з низьким доходом, що може покривати витрати на медіацію. Однак застосування цього закону до медіаційних процедур може варіюватися залежно від конкретного випадку та регіону.

Насправді ж практиці це застосовується обмежено. Деякі федеральні землі можуть мати власні програми або пілотні проєкти, спрямовані на підтримку медіації для вразливих груп населення. Також варто зазначити, що судова медіація в Німеччині часто проводиться безкоштовно, особливо в сімейних та трудових спорах.

Для забезпечення ефективної інтеграції медіації в судову систему України необхідним є комплекс заходів на нормативному, організаційному та освітньому рівнях. Доцільно законодавчо закріпити в ЦПК, ГПК та КАС обов’язок суду інформувати сторони про можливість звернення до медіації як альтернативної процедури врегулювання спору. Також актуальним є створення державного механізму фінансової підтримки (повної або часткової) медіації у справах соціального значення – зокрема, у трудових, сімейних та адміністративних правовідносинах. Пропонується запровадження пілотних моделей обов’язкової медіації в окремих регіонах, що дозволить виявити ефективні процесуальні та інституційні рішення. Одночасно з цим слід забезпечити системну підготовку суддів та адвокатів щодо застосування медіації у професійній діяльності в межах безперервної юридичної освіти. Окремим напрямом має стати створення прозорого, уніфікованого реєстру медіаторів, який дозволить спростити доступ до процедури громадянам і зробити її реально доступною в кожному регіоні України.

Отже, медіація як форма вирішення спору за участю нейтральної сторони має всі шанси стати інструментом розвантаження судової системи, зниження конфліктності правовідносин і підвищення довіри до правосуддя. Але для цього вкрай необхідне системне законодавче врегулювання, підтримка з боку судової влади, активна участь адвокатури та фінансова доступність медіації для громадян.