Якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір було укладено в інтересах сім’ї та одержане майно було використано в інтересах сім’ї

Постанова Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 947/31704/19

На рівні закону закріплено об’єктивний підхід, який не пов’язує виникнення обов’язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. У зв’язку із вказаним, навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім’ї.

1.   Обставини справи

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, третя особа – позикодавець (брат позивача) про стягнення грошових коштів. Позовна заява обґрунтована тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, який надалі було розірвано рішенням суду. У період шлюбу позивач взяв у свого брата позику в розмірі 65 000 дол. США на придбання нерухомого майна для подружжя, про що склав боргову розписку. Згодом була придбана квартира загальною площею 76,1 кв. м, право власності на яку було зареєстровано за позивачем.

Позивач також вказував, що на час розірвання шлюбу в судовому порядку за рахунок коштів подружжя позикодавцю було повернуто грошові кошти у розмірі 17 400 дол. США.

Зі свого боку рішенням суду було визнано спільним сумісним майном позивача та відповідачки вищезгадану квартиру, а також визнано право власності на квартиру по ½ частки за кожним. До ухвалення цього рішення позивач помилково вважав, що квартира належить йому на праві приватної власності та виключно він має нести фінансовий тягар повернення запозичених коштів. Вказував, що після розірвання шлюбу протягом 2015 – 2018 років він повністю за рахунок власних коштів сплатив борг за позикою. З урахуванням тих обставин, що договір позики був укладений в інтересах сім'ї, вважав, що відповідачка має сплатити на його користь половину грошових коштів, повернених ним за договором позики після розірвання шлюбу сторін, а саме у розмірі 23 800 дол. США, що еквівалентно 554 301 гривні. Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачки на свою користь грошові кошти в розмірі 554 302 гривням.

2.     Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову позивача відмовлено. Суди виходили із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що отримані ним від брата кошти в розмірі 65 000 дол. США за розпискою були використані саме для придбання квартири в інтересах сім’ї та за згодою відповідачки.

Суди визнали необґрунтованими посилання позивача на неврахування обставин, встановлених судовим рішенням у справі про поділ майна подружжя, оскільки при розгляді вказаної справи судом не досліджувалася боргова розписка, а з пояснень позикодавця, наданих у вказаній справі, відомо, що останнім періодично здійснювалися перекази на ім’я позивача, що не узгоджується з поясненнями позивача про отримання всієї грошової суми в розмірі 65 000 дол. США за розпискою одноразово. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного суду, позивач подав касаційну скаргу

3. Позиція Верховного суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім’ї та використання отриманих у борг грошових коштів для задоволення потреб сім’ї. У разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики з огляду на дійсний зміст та достовірність документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов’язану особу (боржника). Тобто на рівні закону закріплено об’єктивний підхід, оскільки він не пов’язує виникнення обов’язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір було укладено в інтересах сім’ї та одержане майно було використано в інтересах сім’ї. Такий підхід у першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.05.2018 у справі № 639/7335/15-ц, від 15.09.2023 у справі № 466/10235/18. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.05.2018 у справі № 639/7335/15-ц, від 15.09.2023 у справі № 466/10235/18.

При цьому, отримуючи в позику грошові кошти без згоди другого з подружжя, що не підтверджено згодою відповідачки, позивач стає учасником зобов’язальних правовідносин, особисто відповідає за повернення грошових коштів реально чи особистим майном. Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, які викладені у постанові від 26.09.2018 у справі № 713/285/2012. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав кваліфікувати відповідачку, як зобов’язану особу (боржника) за укладеним позивачем договором позики у формі розписки, оскільки згоди на його укладення відповідачка не надавала, а факт укладення цього правочину в інтересах сім’ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім’ї у цій справі є недоведеним, що було встановлено судом першої інстанції та підтримано судом апеляційної інстанції.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: http://tinyurl.com/yztfnk8c

Більше правових позицій у справах щодо поділу майна подружжя можна знайти у Бюлетені Комітету НААУ з питань сімейного права (інформаційний дайджест у сфері сімейного права) за IV квартал 2023 року. Випуск 15. http://tinyurl.com/58p535jc