Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
31.10.2022

Гарантії захисту окремих прав дитини: право на життя

Огляд посібника

Гарантії захисту окремих прав дитини: право на життя

Огляд посібника Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини «Контрова проти Словаччини» (Kontrova v. Slovakia), заява No 7510/04

  1. Що стосується фактів цієї справи, то слід зазначити, що відповідно до пункту 1 (а) та (b) пункту 2 статті 2 Закону про корпус поліції 1993 року це одне з головних завдань поліції – служити захисту основних прав і свобод, життя та здоров’я. Ситуація в родині заявника була відома місцевому відділу поліції завдяки різним комунікаціям з нею та її родичами у листопаді та грудні 2002 року. Такі повідомлення включали, серед іншого, кримінальну скаргу від 2 листопада 2002 року та екстрені телефонні дзвінки вночі з 26 на 27 грудня 2002 року, які стосувалися таких серйозних звинувачень, як тривале фізичне та психологічне насильство, жорстоке побиття електричним кабелем та погроза рушницею.
  2. У відповідь на ситуацію заявника, згідно з чинними положеннями КПК та регламентами щодо служби, поліція мала низку конкретних зобов’язань. Серед них, зокрема, було: прийняти та належно оформити кримінальну скаргу заявниці; негайно розпочати кримінальне розслідування та розпочати кримінальну справу проти чоловіка заявниці; ведення належного обліку екстрених викликів та надання консультацій щодо наступної зміни ситуації; та вживати заходів щодо звинувачення у тому, що чоловік заявниці мав рушницю та чинив їй жорстокі погрози.
  3. Однак, як встановлено національними судами, поліція не забезпечила виконання цих зобов’язань. Навпаки, один із залучених співробітників допоміг заявниці та її чоловікові змінити її кримінальну скаргу від 2 листопада 2002 року, щоб вона могла розглядатися як незначне правопорушення, яке не вимагає подальших дій. Як встановив Верховний Суд у своєму рішенні від 29 вересня 2004 року, прямим наслідком цих невдач була смерть дітей заявника.
  4. Зважаючи на вищезазначені міркування та визнання урядом, Суд доходить висновку, що в цій справі було порушення статті 2 Конвенції.

«Вовк та Богданов проти Росії» (Vovk and Bogdanov v. Russia), заява No 15613/10

  1. Заявники скаржились відповідно до статті 6 та статті 13 Конвенції на те, що держава відмовилася виплачувати компенсацію моральної шкоди, понесеної ними внаслідок вибуху гранати. Їхній цивільний позов було відхилено, оскільки належне розслідування інциденту не проводилось, а службовий персонал та органи, відповідальні за загибель дітей, слідчим органом не були встановлені. Отже, держава не забезпечила ефективного розслідування щодо інциденту.
  2. …. Суд вважає, що скарги заявників слід розглядати з позиції статті 2 Конвенції настільки, наскільки вони пов’язані з тілесними ушкодженнями в результаті вибуху гранати……
  3. Суд зазначає, що слідчі органи оглянули місце вибуху та взяли зразки для експертизи. Через п’ять днів після інциденту вони порушили кримінальне провадження за пунктом 1 статті 222 Кримінального кодексу проти невстановленої особи, яка придбала, транспортувала та зберігала вибуховий пристрій, який був виявлений другим заявником у мікрорайоні № 6. Під час подальшого розслідування були отримані висновки експертів-вибухотехніків та допитані потерпілі та свідки. Через п’ять місяців після інциденту дії невстановленого виконавця були перекваліфіковані як злочини проти громадської безпеки та військової служби відповідно до пункту 1 статті 225 (недбалість персоналу, якому доручається охорона вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових речовин) та статті 348 (втрата військового майна) Кримінального кодексу відповідно (див. пункти 46-47 вище). Через місяць після рекласифікації були прийняті регулярні рішення про зупинення розслідування за невстановлення особи злочинця, аж до припинення кримінального провадження з причин, через які притягнення до обвинувачення закінчилось.
  4. Слідство встановило факти так. До 9 квітня 2008 року в невстановленому місці невстановлена особа, якій доручали охорону вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових пристроїв, не виконувала належних службових обов’язків. У результаті граната VOG-17 (яка була випущена через дуло гранатомета AGS 17) була втрачена. 9 квітня 2008 року граната була доставлена з піском на будівельний майданчик мікрорайону № 6. 20 квітня 2008 року її знайшли діти. 21 квітня 2008 року вона вибухнула біля житлового будинку в мікрорайоні № 6 внаслідок необережного поводження дітей, що заподіяла серйозну шкоду їхньому здоров’ю.
  5. Ця версія фактів, а також кваліфікація злочину як злочину з необережності з боку персоналу, якому довірено охороняти зброю та боєприпаси, залишалася незмінною до кінця розслідування (див. пункти 21 та 37 вище). Отже, аргументи заявників щодо неспроможності слідства перевірити причетність військовослужбовців до втрати гранати не є безпідставними.
  6. Оскільки такі боєприпаси, як гранати VOG-17, могли законно використовувати лише уповноважені державою організації, що діють, зокрема, у сферах оборони та внутрішніх справ, слідство мало встановити такі державні організації та їх чиновників або обслуговуючий персонал і перевірити, чи не проводили вони процедуру, передбачену законодавством у випадках втрати або пошкодження боєприпасів. Якщо слідство вважало, як і було, що можлива недбалість військовослужбовців у забезпеченні того, щоб боєприпаси не були втрачені, тоді йому довелося встановити, наприклад, чи могла граната бути залишена після військових навчальних заходів. Однак Суд зазначає, що немає вказівок на те, які дії були здійснені, і якими були результати цих дій, щоб військовий слідчий підрозділ Читинського гарнізону дійшов висновку про причетність військовослужбовців до втрати гранати, не було встановлено в результаті попереднього розслідування, яке тривало дев’ять днів (див. пункт 20 вище). У рішеннях цивільних слідчих органів у справі, а також останньому рішенні від 27 грудня 2013 року немає жодних таких ознак, тоді як матеріали військового слідчого слідства були приєднані до кримінальної справи, порушеної за вибухом. Рішення про зупинення розслідування неодноразово скасовувалось після втручання прокуратури, яка наполягала – востаннє 3 березня 2009 року, тобто більше десяти місяців після трагічної події, – що слідчі дії слід проводити і додатково встановити, серед іншого, місце, де зберігалася граната, про яку йдеться, та встановити особу, відповідальну за її втрату. У матеріалах справи немає вказівок на те, які саме слідчі дії, якщо такі були здійснені для встановлення цих фактів.
  7. Підсумовуючи викладене, у матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що, встановивши факти, які вказували на можливу недбалість військовослужбовців, слідчі органи докладали всіх розумних зусиль відповідно до своїх процедурних зобов’язань за статтею 2 Конвенції – збирати відповідні докази, які дадуть змогу з’ясувати характер будь-якої відповідальності, щоб переконати органи влади у відсутності підстав для продовження кримінального розслідування. Крім того, вони не змогли з’ясувати масштаби будь-якої недбалості військовослужбовців під час вжиття «заходів, необхідних і достатніх для запобігання ризикам, пов’язаним з небезпечною діяльністю», що може становити виняткові обставини, коли для задоволення необхідне ефективне кримінальне розслідування і виконання процедурного обов’язку, покладеного статтею 2.
  8. Крім того, Суд зазначає, що заявники скористались цивільним засобом захисту, вимагаючи відшкодування моральної шкоди, понесеної внаслідок вибуху, та аргументуючи, що держава повинна була взяти на себе відповідальність за те, що не забезпечила, щоб нерозірвана граната була не втрачена, і за її неможливість встановити та притягнути до відповідальності винних. Відхиляючи їхні дії, цивільні суди вирішили беззастережно покладатися на результати розслідування, зазначивши, що немає доказів належності гранати державі або неналежної охорони.
  9. Вищезазначених міркувань є достатньо для того, щоб Суд міг зробити висновок, що кримінальні та цивільні засоби захисту у справах заявників, взяті разом, не були ефективною судовою реакцією, яка негайно встановлювала факти, притягла до відповідальності винних та забезпечувала належну компенсацію жертвам, яка необхідна для підтримання довіри громадськості та забезпечення дотримання верховенства права та запобігання будь-якій видимості терпимості чи змови у незаконних діях.

Відповідно було порушення статті 2 Конвенції.

«Кемалоглу проти Туреччини» (Ilbeyi Kemaloğlu and Meriye Kemaloğlu v. Turkey), заява No 19986/06

  1. Заявники стверджували, що держава-відповідач не захистила право на життя їхньої дитини. На їхню думку, відпустивши семирічну дитину самотужки у сильну снігову бурю, шкільна влада не виконала своїх обов’язків. Крім того, заявники скаржились на стверджувану неефективність національних засобів правового захисту, оскільки у цій справі не було ефективного засобу правового захисту, здатного притягнути до відповідальності винних у смерті їхнього сина Аталая Кемалоглу.
  2. У цій справі семирічний син заявників був заморожений до смерті в 2004 році, оскільки він намагався повернутися додому сам після дострокової відмови від занять через погані погодні умови. Суд зазначає, що Уряд не робив жодних зауважень щодо суті скарги, порушеної відповідно до статті 2 Конвенції, посилаючись на кримінальне провадження, яке досі перебуває на розгляді в Касаційному суді. Однак Суд зазначає, що після смерті дитини проти заступника директора школи було порушено дисциплінарне провадження. Далі він зазначає, що наприкінці цього провадження Президентство інспекторів початкових шкіл Стамбульського управління освіти, яке проводило дисциплінарне розслідування, встановило, що заступник директора школи дитини винен у тому, що не повідомив муніципального чиновника щодо дострокового звільнення з класів. Відповідно, заступнику директора було винесено попередження як дисциплінарне стягнення.
  3. Суд ще раз повторює вищезазначений принцип і зазначає, що не кожен ризик для життя може спричинити для влади вимогу Конвенції щодо вжиття оперативних заходів для запобігання цьому ризику. Проте, за обставин цієї справи, коли початкова школа була винятково достроково закрита через погані погодні умови, на думку Суду, не можна вважати нерозумним очікувати від шкільної влади вжиття основних запобіжних заходів для мінімізації будь-якого потенційного ризику та для захисту дітей. Отже, Суд вважає, що, як також зазначено в рішенні Президентства від 18 лютого 2004 року, нехтуючи повідомленням у міську службу трансферу про дострокове закриття школи, національна влада не вжила заходів, які могли б уникнути ризику для права на життя сина заявників.
  4. Суд також нагадує, що питання відповідальності держави за статтею 2 Конвенції може виникнути у разі неможливості національної правової системи забезпечити відповідальність за необережні дії, що загрожують або спричиняють втрату прав людини. Позитивне зобов’язання держави за статтею 2 також вимагає створення ефективної діючої правової системи.
  5. У цій справі Суд також покликаний перевірити, чи можна було б сказати, що наявні правові засоби, взяті разом, як це передбачено законодавством та застосовуються на практиці, є юридичними засобами, здатними встановити факти, відповідальність винних та надання належних відшкодувань потерпілим.
  6. Суд зазначає, що після смерті сина заявників адміністративне провадження, розпочате заявниками, було припинено, оскільки заявникам було відмовлено у наданні правової допомоги і, отже, було неможливо сплатити відповідні судові збори. Отже, відмова у їх проханні про правову допомогу позбавила заявників можливості подати свою заяву до трибуналу, і тому їм було відмовлено у використанні засобу правового захисту, який міг би забезпечити їм відповідну цивільну компенсацію.
  7. Крім того, кримінальне провадження, розпочате державним прокурором у 2004 році проти директора школи, заступника директора та класного керівника дитини через необережність та порушення службових обов’язків, досі перебуває на розгляді в Касаційному суді, хоча з того часу минуло вісім років. У зв’язку з цим Суд особливо вражений тривалим періодом часу, який минув між виправдувальним вироком Умранського кримінального суду, винесеним 28 червня 2006 року, та рішенням Касаційного суду від 11 листопада 2010 року. Суд зазначає, що після майже чотирьох з половиною років Касаційний суд скасував рішення Умранського кримінального суду, не дослідивши суть справи на підставі процесуальних причин, а саме – відсутності підпису суду, секретаря на одному із засідань, що проходили в суді першої інстанції. Відповідно, справа була передана на розгляд Умранського кримінального суду, який ще раз виправдав обвинувачених за звинуваченнями, висунутими проти них 13 травня 2011 року. Згідно з інформацією, поданою Сторонами, провадження досі триває у Касаційному суді.
  8. З огляду на обставини справи загалом, Суд доходить висновку, що серйозні недоліки, з якими стикались заявники під час національного судового розгляду, а саме – необґрунтоване затягування провадження, зокрема період до Касаційного суду між 28 червня 2006 року та 11 листопада 2010 року – і їх неспроможність порушити провадження щодо відшкодування збитків в адміністративних судах через відмову в їхньому позові про правову допомогу призвела до відмови національних судів притягнути до відповідальності відповідальних за смерть дитини та надати відповідну компенсацію заявникам.
  9. З огляду на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що національні органи влади не проявили належної ретельності у захисті права на життя семирічного сина заявників. Більше того, ні кримінальне провадження, яке досі триває в національних судах, ні адміністративні засоби захисту, передбачені правовою системою, не дали змогу заявникам ефективно встановити будь-яку відповідальність за смерть свого сина та отримати належну компенсацію.
  10. Відповідно, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та вважає, що було порушення статті 2 Конвенції.

Джерело: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини» — тематичний посібник, автором якого є Павло Пархоменко — голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, лектор Вищої школи адвокатури НААУ, зокрема, базового курсу з основ дружнього до дітей правосуддя і спецмодулів проєкту «Адвокат дитини: від новачка до профі»

Посібник* доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3MFlsr6

Зареєструватися на майбутні заходи лектора:

  • Вебінар: Місце прав дитини в практиці ЄСПЛ: особливі гарантії захисту. https://bit.ly/3s79ZXR
  • Вебінар: Визначення місця проживання дитини: актуальні питання практики. http://bit.ly/3FmrPhh

* Посібник видано в межах проєкту, що реалізується ГО «ВГЦ «Волонтер» спільно з МКР з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва ДФ ООН (ЮНІСЕФ) в Україні