Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
24.11.2022

Гарантії захисту окремих прав дитини: право на свободу та особисту недоторканість

Огляд посібника

Огляд посібника Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини

«Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine), заява № 35231/02

  1. Взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати неповнолітній вік заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою.
  2. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для висновку про наявність порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
  3. Суд зазначає, що, як свідчать обставини цієї справи, питання законності тримання заявника під вартою неодноразово розглядалося в національних судах. Навіть припускаючи те, що, як доводив Уряд, розгляд адміністративних скарг заявника стосовно установ попереднього ув’язнення не можна було вважати здійсненням судового контролю, і з огляду на те, що в такому провадженні суд не міг ухвалити рішення про звільнення заявника з-під варти, решта судових рішень стосовно тримання заявника під вартою також не повністю задовольняє вимоги пункту 4 статті 5. Фактично всі клопотання про звільнення заявника з-під варти, подані до судів, розглядалися без зволікання. Суд водночас зазначає, що 27 травня 2002 року захисник навів кілька аргументів на обґрунтування необхідності звільнення заявника з-під варти, зокрема він посилався на неповнолітній вік заявника; на те, що він не має попередніх судимостей; що він не може перешкоджати збиранню доказів чи знищити їх; на позитивні риси, зазначені в його характеристиці; на те, що він постійно проживав у м. Керчі; що він не вдається до спроб і був не в змозі вдаватися до спроб втечі через відсутність коштів і родичів в інших регіонах країни; і що немає жодних ознак того, що в разі звільнення з-під варти він вчинить нові злочини. Ці аргументи захисник повторно наводив у подальших клопотаннях про звільнення свого підзахисного з-під варти. Втім, у постановах про залишення заявника під вартою національні суди не посилались на жоден з цих аргументів. На думку Суду, національні суди, проігнорувавши всі ці аргументи, незважаючи на те, що вони були конкретними, слушними і важливими, у такий спосіб не виконали свого обов’язку, передбаченого пунктом 4 статті 5 Конвенції, здійснити судовий контроль законності тримання заявника під вартою.
  4. Тому Суд постановив, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

«Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05

  1. Крім того, дуже важливим чинником є вік підсудного: так, попереднє утримання під вартою неповнолітніх має використовуватися лише як крайній захід і протягом найкоротшого періоду.
  2. Суд зазначає, що рішення районного суду від 21 квітня 2005 року про тримання заявниці під вартою було прийнято в кінці слухання, в якому заявниця брала участь особисто, хоча її і представляв адвокат. Районний суд детально виклав підстави для її затримання. Ці підстави включали оцінку особистості заявниці, образ і умови її життя, і, зокрема, ризик того, що її педагоги не зможуть запобігти її втечі і неявці в слідчі органи.
  3. З іншого боку, Суд підкреслює, що заявниці в цій справі було всього чотирнадцять років. Її утримання під вартою було винятковим запобіжним заходом за змістом статті 434 КПК, згідно з якою неповнолітній може бути взятий під варту лише у «виняткових обставин». Незважаючи на те, що адвокат заявниці неодноразово посилався на це положення, судові органи не уточнили, чому вони вважають обставини справи заявниці «винятковими». Крім того, суд взагалі не згадав у своїх міркуваннях статтю 434 КПК, і тому Суд не може оцінити якість цього положення in abstracto.
  4. Крім того, під час оцінки особистості заявниці національні суди спиралися, насамперед, на її негативні характеристики зі школи-інтернату. Посилаючись на невід’ємний ризик того, що вона може зникнути або продовжити злочинну діяльність, з урахуванням її способу життя, суд не приділив ніякої уваги аргументів адвоката заявниці про відсутність будь-якої інформації про злочинну діяльність заявниці в січні-квітні 2005 року; про те, що оголошення заявниці в розшук було довільним, оскільки вона постійно проживала за адресою своєї матері; що розслідування наближалося до завершення, і тому навряд чи вона могла перешкоджати збору доказів; і що не було жодного випадку, коли заявниця перешкоджала розслідуванню чи ухилялася від нього. Крім того, суд не розглянув аргументи про можливість погіршення здоров’я заявниці – вона страждала туберкульозом і психічними розладами – в разі її утримання під вартою в звичайному слідчому ізоляторі для дорослих.
  5. З огляду на вищенаведене, Суд вважає, що за обставин цієї справи національні влада не надала достатніх мотивів для накладення на чотирнадцятирічну заявницю запобіжного заходу, який, відповідно до міжнародних і вітчизняних норм, повинна застосовуватися лише як крайній захід.
  6. Отже, було порушення статті 5 § 1 (с) щодо цього.

«Блохін проти Росії» (Blokhin v. Russia), заява № 47152/06

  1. Суд спочатку зазначає, що уряд не підтримував своєї вимоги про те, що розміщення заявника в ізоляторі тимчасового тримання не підпадає під дію статті 5 Конвенції на тій підставі, що розміщення не є позбавленням волі. У будь-якому разі Суд підтверджує висновок Палати про те, що розміщення заявника на тридцять днів у ізоляторі тимчасового тримання було позбавленням волі у значенні пункту 1 статті 5, зокрема зазначивши, що центр був закритий та охоронявся, мав цілодобове спостереження за ув’язненими, щоб переконатися, що вони не залишали приміщення без дозволу, та в дисциплінарному режимі, який застосовується черговим загоном.
  2. Суд повторює, що перелік винятків із права на свободу, викладений у пункті 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків узгоджується з ціллю цього положення, а саме – забезпечити, щоб ніхто не був довільно позбавлений волі. Більше того, в контексті затримання неповнолітніх, слова «навчальний нагляд» не слід суворо порівнювати з поняттями аудиторного навчання: у контексті молодої людини, яка перебуває в органах місцевої влади, навчальний нагляд повинен охоплювати багато аспектів діяльності місцевих органів влади щодо реалізації батьківських прав на користь та для захисту відповідної особи.
  3. Крім того, тримання під вартою для нагляду за освітою відповідно до пункту 1 (d) статті 5 повинно відбуватися у відповідному закладі з ресурсами для забезпечення необхідних освітніх цілей та вимог безпеки. Однак розміщення в такому закладі не обов’язково має бути негайним. Підпункт (d) не перешкоджає застосуванню тимчасового тримання під вартою як попереднього до режиму наглядової освіти, не включаючи жодної контрольованої освіти. Однак, за таких обставин тимчасового заходу під вартою слід швидко дотримуватися фактичного застосування режиму нагляду за освітою в умовах (відкритих чи закритих), розроблених – і з достатніми ресурсами – для цієї мети.
  4. У цьому випадку з відповідних положень Закону про неповнолітніх випливає, що розміщення в такому центрі повинно носити тимчасовий характер – як вказує сама назва – і якнайкоротше – тридцять днів. Так, наприклад, неповнолітня особа може бути поміщена туди під час встановлення її особи та місця проживання або протягом часу, необхідного для підготовки до переведення до закритого навчального закладу чи повернення до нього (розділ 22 (2) 22 (4) -6) Закону про неповнолітніх). Однак жодна з цих підстав у цьому випадку не є актуальною, оскільки поміщення заявника мало на меті «виправити його поведінку». У будь-якому разі різні причини, передбачені Законом про неповнолітніх, для поміщення неповнолітньої особи в ізолятор тимчасового тримання, вказують на те, що її метою є тимчасове розміщення лише доти, доки не буде знайдено постійне рішення, а не для «навчального нагляду».
  5. На думку Суду, і всупереч твердженням Уряду, розміщення заявника в ізоляторі тимчасового тримання не може порівнюватися з влаштуванням у закритий навчальний заклад, що є окремим і довгостроковим заходом, спрямованим на допомогу неповнолітнім з серйозними проблеми. Як зазначалося вище, розміщення в ізоляторі тимчасового тримання є короткочасним, тимчасовим рішенням, і Суд не бачить, як можна забезпечити будь-який змістовний навчальний нагляд для зміни поведінки неповнолітньої та запропонувати йому належне лікування та реабілітацію під час максимального терміну тридцять днів.
  6. Що стосується твердження уряду про те, що заявник отримував навчання в ізоляторі тимчасового тримання, Суд вважає, що документи, на які посилається уряд, свідчать про існування угоди з місцевою школою про освіту неповнолітніх у ізоляторі тимчасового тримання на час перебування заявника. У зв’язку з цим Суд вважає, що, щоб уникнути прогалин в освіті, навчання у школі відповідно до звичайної шкільної програми повинно бути стандартною практикою для всіх неповнолітніх, позбавлених волі та підпорядкованих державі, навіть коли їх розміщують у ізолятор тимчасового тримання на обмежений період часу. Це також підтримується міжнародними документами, які стосуються позбавлення волі неповнолітніх… Отже, хоча Суд приймає рішення про те, що в центрі було проведено певне навчання, він вважає, що це не підтверджує аргумент уряду про те, що влаштування заявника було «з метою нагляду за освітою». Навпаки, центр характеризувався його дисциплінарним режимом, а не передбаченим навчанням.
  7. Суд також вважає важливим, що жоден із національних судів, що розглядають постанову про ув’язнення заявника, не зазначив, що це місце він займає з навчальною метою. Натомість вони посилалися на «корекцію поведінки» та необхідність заважати йому вчиняти подальші злочинні дії, жодне з яких не є вагомим підґрунтям, передбаченим пунктом 1 (d) статті 5 Конвенції. Фактично Суд зауважує, що мета «виправлення поведінки» збігається з цілями кримінального покарання, передбаченими пунктом 2 статті 43 Кримінального кодексу та пунктом 2 статті 87 Закону для неповнолітніх віком від 14 до 18 років (див. пункти 57-58 вище).
  8. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що розміщення заявника в ізоляторі тимчасового тримання не підпадало під дію пункту 1 (d) статті 5 Конвенції. Оскільки вже встановлено, що затримання не підпадає під дію жодного з інших підпунктів цього положення, випливає, що було порушення пункту 1 статті 5.

Джерело: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини» — тематичний посібник, автором якого є Павло Пархоменко — голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, лектор Вищої школи адвокатури НААУ, зокрема, базового курсу з основ дружнього до дітей правосуддя і спецмодулів проєкту «Адвокат дитини: від новачка до профі»

Посібник* доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3MFlsr6

Зареєструватися на майбутні заходи лектора:

  • Вебінар: Визначення місця проживання дитини: актуальні питання практики. http://bit.ly/3FmrPhh

* Посібник видано в межах проєкту, що реалізується ГО «ВГЦ «Волонтер» спільно з МКР з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва ДФ ООН (ЮНІСЕФ) в Україні