Гарантії працівників, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною, поширюються і на батька, який фактично здійснює догляд за дитиною (справа № 804/16289/15)

15 березня 2019 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 804/16289/15, яка має суттєве значення для формування сучасного підходу до застосування трудових гарантій у контексті забезпечення гендерної рівності. У цьому рішенні Суд фактично переосмислив традиційне тлумачення норм трудового законодавства, зокрема статей 179 та 184 Кодексу законів про працю України, і надав їм змісту, що відповідає конституційним принципам рівності та недискримінації.

Обставини справи свідчать про типовий для періоду реформування органів внутрішніх справ конфлікт між інтересами держави щодо оптимізації структури органів та індивідуальними трудовими правами працівників. Позивач, який проходив службу в органах внутрішніх справ, перебував у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. У цей період відбулася ліквідація відповідного органу в межах реформи, що стало підставою для його звільнення у зв’язку зі скороченням штатів. Водночас позивач наполягав, що його звільнення є незаконним, оскільки він користувався гарантіями, передбаченими трудовим законодавством для осіб, які перебувають у такій відпустці, і ці гарантії не можуть бути обмежені лише жінками.

Суди першої та апеляційної інстанцій зайняли формально-правову позицію, виходячи з буквального тлумачення статті 184 КЗпП України, яка традиційно застосовувалася як така, що забезпечує додаткові гарантії саме жінкам. Вони також звернули увагу на те, що позивач не вжив заходів для переведення до новостворених органів Національної поліції, що, на їхню думку, свідчило про відсутність підстав для поновлення на службі. Такий підхід фактично ігнорував ширший контекст правового регулювання та не враховував еволюцію принципів рівності у трудових правовідносинах.

Верховний Суд, переглядаючи справу, здійснив системне та телеологічне тлумачення відповідних норм. Він виходив із того, що право на відпустку для догляду за дитиною має універсальний характер і не може бути обмежене лише матір’ю. Це право прямо передбачене як Кодексом законів про працю України, так і Законом України «Про відпустки», які допускають можливість його реалізації батьком або іншими особами, що фактично здійснюють догляд за дитиною. Відтак логічним є висновок, що й гарантії, пов’язані з реалізацією цього права, повинні застосовуватися до всіх таких осіб незалежно від їхньої статі.

Особливу увагу Суд приділив принципу недискримінації, який закріплений як у Конституції України, так і в міжнародно-правових актах, що є частиною національного законодавства. Верховний Суд підкреслив, що різне ставлення до працівників у подібних ситуаціях лише на підставі статі не має об’єктивного та розумного виправдання. У цьому контексті було використано практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Konstantin Markin v. Russia, де ЄСПЛ визнав дискримінаційним підхід, за якого чоловіки обмежуються у праві на соціальні гарантії, пов’язані з доглядом за дитиною.

Таким чином, Верховний Суд фактично відмовився від вузького, формального тлумачення статті 184 КЗпП України, яке обмежувало її застосування лише жінками, і запропонував підхід, що відповідає сучасним стандартам прав людини. Суд наголосив, що держава повинна однаково охороняти як материнство, так і батьківство, а трудове законодавство має застосовуватися з урахуванням принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Важливим аспектом цієї постанови є також її значення для подальшої судової практики. Верховний Суд не лише вирішив конкретний спір, а й сформулював орієнтири для правозастосування, які мають враховуватися судами нижчих інстанцій. Йдеться про необхідність відходу від формального підходу до тлумачення норм трудового права та врахування їхнього змісту у світлі конституційних принципів і міжнародних стандартів.

У підсумку Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд, фактично зобов’язавши суд першої інстанції оцінити обставини справи з урахуванням викладених правових позицій. Це рішення стало важливим кроком у напрямі утвердження гендерної рівності у сфері трудових правовідносин та забезпечення реального, а не декларативного характеру гарантій для осіб, які здійснюють догляд за дитиною.