Лектори докладно проаналізували разом з учасниками забезпечення недискримінації та трудових прав, а саме:

1. Дискримінація за мовною ознакою в контексті міжнародного досвіду.

2. Стан дотримання прав національних меншин в умовах воєнного стану.

3. Професійна сегрегація: судова практика та гендерно-орієнтоване тлумачення трудових прав.

4. Множинна дискримінація внутрішньо переміщених осіб за ознакою статі, віку та інвалідності.

У рамках характеристики забезпечення недискримінації та трудових прав акцентовано на наступному:

1. Дискримінація за мовною ознакою в контексті міжнародного досвіду

Згідно із ст. 14 Європейської конвенції з прав людини користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Актуальне правове регулювання протидії дискримінації за мовною ознакою:

• Загальна декларація прав людини;

• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;

• Між народний пакт про громадянські і політичні права;

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;

• Європейська соціальна хартія (переглянута);

• Хартія Європейського союзу про основоположні права;

• Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин;

• Рамкова конвенція про захист національних меншин;

• Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять № 111 та інші.

Судова практика:

1. Бельгійська мовна справа («Belgian Linguistic case»), рішення від 23 липня 1968 року: справа стосувалася викладання мов у бельгійській системі освіти. Держава відмовилася створити або субсидувати в одномовному нідерландському регіоні початкову школу, де мовою навчання була французька. Для Суду різниця у поводженні була виправданою, оскільки у двох здебільшого одномовних регіонах було б неможливо забезпечити навчання обома мовами. Крім того, сім’ям не заважали користуватися приватною освітою французькою мовою у регіонах, де розмовляли нідерландською.

2. Справа «Валіулліна та інші проти Латвії» (Valiullina and Others v. Latvia 2023): Суд встановив, що законодавча реформа, яка збільшувала частку предметів, які повинні викладатися латиською мовою у державних школах, і скорочувала використання російської мови в освіті, не була визнана такою, що суперечить статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Першого протоколу до Конвенції (подібний підхід стосовно приватних шкіл див. у справі «Джібуті та інші проти Латвії» (Džibuti and Others v. Latvia), 2023).

За межами освітнього контексту конвенційні органи підтвердили, що Конвенція не гарантує мовної свободи і, зокрема, права використовувати мову на власний вибір у відносинах особи з державними установами та отримувати відповідь такою мовою:

• «Ігорс Дмитрієвс проти Латвії» (Igors Dmitrijevs v. Latvia), 2006, § 85;

• «Пахор проти Італії» (Pahor v. Italy), 1994, рішення Комісії;

• «Асоціація «Андеча Астур» проти Іспанії» (Association «Andecha Astur» v. Spain), 1997, рішення Комісії;

• «Фризька національна партія та інші проти Нідерландів» (Fryske Nasjonale Partij and Others v. the Netherlands), 1985, рішення Комісії;

• «Ізоп проти Австрії» (Isop v. Austria), 1962, рішення Комісії).

3. Справа «Макалін Мохамед Сед Дахір проти Швейцарії» (Macalin Moxamed Sed Dahir v. Switzerland, 2015): справа стосувалася громадянки Сомалі, яка проживала та вийшла заміж у Швейцарії і якій відмовили у дозволі змінити ім’я. Її запит був наслідком того факту, що коли дівоче прізвище заявниці вимовляли за правилами «західної» вимови, воно набувало принизливого значення у сомалійській мові. Заявниця стверджувала, що вона була жертвою дискримінації за ознакою мови, що прирівнювалося до порушення статті 14 у поєднанні за статтею 8. Суд вважав скаргу явно необґрунтованою, оскільки образливе значення було саме у сомалійській мові, і, відповідно, становище заявниці не було співставним з особами, чиї імена набували принизливого значення у поширених державних мовах.

4. Справа «Паун Йованович проти Сербії» (Paun Jovanović v. Serbia, 2023): у даній справі заявнику відмовили у праві використовувати ієкавську вимову (один з двох варіантів сербської мови з однаковим офіційним використанням всередині країни), виступаючи від імені його клієнта у судовому провадженні. Суд зауважив, що із заявником поводилися інакше, ніж з будь-яким іншим адвокатом, який використовував іекавську вимову — інший офіційний варіант сербської мови — і якого на відміну від заявника суд не просив використовувати «офіційну мову у провадженні» (§ 83). Суд дійшов висновку, що для такого поводження не могло бути об’єктивного й обґрунтованого виправдання (§ 91).

2. Стан дотримання прав національних меншин в умовах воєнного стану

Законодавство України з питань додержання прав національних меншин (спільнот) України:

• Конституція України (ст. 11, 92, 119);

• Рамкова конвенція про захист національних меншин від 01.02.1995; ратифікована Україною 09.12.1997;

• Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин. Прийнято резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року;

• Закон України «Про національні меншини (спільноти) України» від 13.12.2022;

• Закон України «Про корінні народи України» від 01.07.2021;

• Підзаконні нормативно-правові акти:

• Постановою КМУ від 04.03.2024 № 257 затверджено «Порядок визначення переліку населених пунктів, в яких традиційно проживають особи, які належать до національних меншин (спільнот) України, або в яких такі особи складають значну частину населення»;

• Постановою КМУ від 07.06.2024 № 670 затверджено «Перелік мов національних меншин (спільнот) та корінних народів, яким загрожує зникнення», до них відносяться: Білоруська, Гагаузька, Їдиш, Караїмська, Кримськотатарська, Кримчацька, Ромська, Румейська, Урумська;

• Розпорядженням КМУ від 23.02.2022 № 224-р схвалено «Стратегію розвитку кримськотатарської мови на 2022-2032 роки»;

• Розпорядженням КМУ від 26.09.2023 № 850-р затверджено «Державна цільова національно-культурна програма «Єдність у розмаїтті» на період до 2034 року».

Основні порушення прав та свобод національних меншин (спільнот) на тимчасово окупованих територіях:

• Нав’язування російської ідентичності на тимчасово окупованих територіях України, системні утиски, політика примусової асиміляції та колонізації з боку російської федерації;

• Знищення матеріальної та нематеріальної культурної спадщини представників корінних народів, національних меншин (спільнот);

• Здійснення заходів з викорінення української мови з побутового обігу, освіти, науки, медіа; репресії, убивства, катування з боку РФ стосовно представників національних меншин (спільнот), корінних народів;

• Порушення основних прав людини (безоплатна медична допомога, доступ до переоформлення рухомого та нерухомого майна тощо) людям, які не отримали російські паспорти або не подали заявок на отримання цих документів;

• Посягання на людську гідність, сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом;

• Проблеми захисту права особи на недоторканність особистого життя, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

• «Фільтрація» – як форма обов’язкової перевірки;

• Депортація та примусове переміщення представників національних меншин;

• Труднощі з отриманням соціальних виплат та пенсії через банківську систему України.

Рекомендації органам державної влади щодо удосконалення стану реалізації прав національних меншин (спільнот) України за результатами аналізу спеціальної доповіді Уповноваженого Верховної ради України з прав людини в рамках проєкту Ради Європи в Україні «Підтримка впровадження європейських стандартів щодо боротьби з дискримінацією та прав національних меншин в Україні»:

• впровадження системного моніторингу, документування порушень прав осіб, що належать до національних меншин (спільнот), корінних народів із боку РФ;

• розробка та затвердження програми захисту свідків особливо тяжких воєнних злочинів;

• продовження розробки комплексного антидискримінаційного законодавства;

• забезпечення системного діалогу з організаціями національних меншин (спільнот), корінних народів;

• створення нового загальнонаціонального наративу, в якому представники національних меншин (спільнот) та корінних народів представлені як невід’ємна складова частина української політичної нації;

• забезпечити фінансування Державної цільової національно-культурної програми «Єдність у розмаїтті» на період до 2034 року;

• розробити проєкт акту та ініціювати внесення змін до Виборчого кодексу України з метою сприяння реалізації виборчого права неписемними громадянами, зокрема ромами;

• забезпечити доступ до суспільно важливої інформації рідною мовою національних меншин (спільнот) та корінних народів у соціальних мережах, а також на інтернет-порталах національного суспільного мовника, що мають редакції мовлення мовами національних меншин (спільнот) та корінних народів;

• розробити та подати на затвердження до Кабінету Міністрів України концепцію створення «Реєстру осіб у яких відсутні документи, що посвідчують особу та належність до громадянства» та порядок видачі недокументованим особам тимчасового посвідчення на період проходження процедури їхнього документування у органах Державної міграційної служби України та судових органах.

Судова практика, пов’язана з особами, що належать до національних меншин:

• Справа «Параскева Тодорова проти Болгарії» (Paraskeva Todorova v. Bulgaria), заява № 37193/07, 2010;

• Справа «Молла Салі проти Греції» (Molla Sali v. Greece) [ВП] заява № 20450/14, 2018;

• Постановою Вінницького апеляційного суду від 24.07.2025 у справі № 128/757/25 рішення суду першої інстанції, яким задоволено заяву про встановлення факту родинних відносин, залишено без змін;

• Постановою Одеського апеляційного суду від 23.11.2022 у справі № 522/6831/22 задоволено апеляційну скаргу заявниці, скасовано рішення суду першої інстанції, задоволено заяву про встановлення родинних відносин;

• Рішенням Кілійського районного суду від 02.08.2022 у справі № 502/1016/22 встановлено факт родинних відносин між матір’ю та сином;

• Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 27.02.2023 у справі № 343/97/23 заяву про встановлення фату народження дитини задоволено;

Органи, до яких можна звернутись в разі порушення прав національних меншин (спільнот) та корінних народів:

1. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері національних меншин (спільнот) - Державна служба України з етнополітики та свободи совісті.

2. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.

4. Центри національних меншин (спільнот).

3. Професійна сегрегація: судова практика та гендерно-орієнтоване тлумачення трудових прав

Occupational gender segregation — це явище, коли одна зі статей або груп домінує у конкретній професії або секторі чи сфері понад очікуваний рівень. Інакше кажучи, це структурна нерівність, що полягає у невиправданому розподілі жінок і чоловіків чи інших груп у різних секторах праці або професіях, яка не пояснюється об’єктивними факторами.

Сегрегація не завжди є прямою дискримінацією, але часто є непрямою, тобто виникає внаслідок формально нейтральних політик, які мають фактичний дискримінаційний ефект ( ч.3 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).

У міжнародному праві професійна сегрегація не має єдиного формального визначення, однак вона активно описується у звітах ООН, Міжнародної організації праці (МОП), Європейського інституту з питань гендерної рівності (EIGE) та в практиці ЄСПЛ і CEDAW.

Зокрема, МОП у своїх документах трактує професійну сегрегацію як «нерівномірне представлення жінок і чоловіків у різних секторах або професіях, що не пояснюється об’єктивними чинниками, а є результатом соціальних стереотипів, дискримінаційних практик чи недоступності можливостей» (наприклад, ILO, Gender Equality at the Heart of Decent Work, 2009).

На рівні національного та імплементованого законодавства України боротьба з сегрегацією регулюється низкою правових актів, які закріплюють принцип рівності та забороняють дискримінацію у сфері праці:

• Конституція України; Кодекс законів про працю України (КЗпП);

• ЗУ «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків»;

• ЗУ «Про зайнятість населення»;

• ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»;

• Конвенція МОП № 111 «Про дискримінацію в галузі праці та занять»;

• Конвенція МОП № 156 «Про рівне ставлення та рівні можливості для чоловіків і жінок: працівників із сімейними обов’язками»;

• Європейська соціальна хартія (переглянута).

Поняття професійної сегрегації:

1. Горизонтальна сегрегація – нерівномірний розподіл представників певної групи між професіями та галузями.

2. Вертикальна сегрегація – обмеження у кар’єрному зростанні, коли представники певної групи мають менше можливостей для зайняття керівних посад.

3. Сегрегація за рівнем оплати – ситуація, коли працівники з однаковими навичками та кваліфікацією отримують різну заробітну плату через певні системні обмеження або дискримінаційні практики.

Судова практика:

• Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 202/5012/21 (61-3914св24): від 05.06.2024. У справах про дискримінацію Суд встановив, що позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. У статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та знань № 11, прийнятій Міжнародною організацією праці 15 червня 1960 року, зазначено, що термін «дискримінація» охоплює: a) будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять; b) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.

У пункті 49 рішення «Цаунеггер проти Німеччини» (заява № 22028/04) від 03 грудня 2009 року Європейський суд з прав людини підкреслив, що різниця у поводженні є дискримінаційною для цілей статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо вона не має об`єктивного та розумного виправдання, тобто якщо вона не переслідує законної мети або якщо немає розумного зв`язку, пропорційності між використаними засобами та поставленою метою.

• Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 804/2823/16, провадження № 11-433апп19 підтримавши висновки апеляційного суду, вказала на відсутність дискримінації не тільки з огляду на те, що позивачка мала найнижчий відсотковий рівень виконання покладених на неї обов`язків і завдань та не відповідала кваліфікаційним вимогам до працівників, які могли бути зараховані до кадрового резерву, але й на те, що законність першого звільнення позивачки 20 квітня 2015 року підтвердив у справі № 804/3325/17 суд.

• Окрема думка (розбіжна) суддів Великої Палати Верховного Суду Д. А. Гудими, Н. П. Лященко, О. М. Ситнік: Суд касаційної інстанції у справі № 804/3325/17 висновки щодо наявності чи відсутності дискримінації позивачки не робив, так само як і суди першої й апеляційної інстанцій, рішення яких Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду залишив без змін. Тому чинність вказаних судових рішень не могла бути підставою для відхилення судами у справі № 804/2823/16 доводів позивачки щодо її дискримінації. Більше того, у цій справі відсутній документ, в якому була б зафіксована «відмова у прийнятті до кадрового резерву», про яку зазначив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 804/3325/17, а факт наявності такого документа суди у жодній з цих справ не встановили. По-друге, Велика Палата Верховного Суду у постанові погодилася і з твердженням апеляційного суду про те, що висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини не може вважатись доказом у розумінні приписів статей 73-76 КАС України. Вважаємо, що юридичних підстав для такої згоди не було. Крім того, Уповноважений Верховної Ради України з прав людининалежить до суб`єктів, наділених повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації (абзац третій частини першої статті 9 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»). І одним із таких повноважень є надання висновків у справах про дискримінацію за зверненням суду (абзац восьмий частини першої статті 10 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»). Отож, вочевидь, не може бути неналежним доказом, тобто таким, який не містить інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС України), висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 4 червня 2018 року, в якому підтверджений факт дискримінації позивачки за ознаками статі та віку, на що вона, зокрема, скаржилася до суду.

Суть та важливість гендерної політики:

• Соціальна справедливість: Забезпечення рівних прав і можливостей для всіх людей — незалежно від статі — є основою прав людини та демократичного суспільства.

• Економічна ефективність: За даними Світового банку та OECD, країни з вищим рівнем гендерної рівності демонструють вищий ВВП, продуктивність праці та стійке економічне зростання.

• Суспільна стабільність: Зменшення нерівності сприяє зниженню конфліктів, поляризації, гендерно зумовленого насильства й маргіналізації.

• Якість та стратегічність державного врядування: Інклюзивне врядування, що враховує потреби всіх соціальних груп, забезпечує кращу розробку, реалізацію та оцінку політик.

• Відповідальність держави: Конституція України: Стаття 3: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Стаття 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками статі...».

4. Множинна дискримінація внутрішньо переміщених осіб за ознакою статі, віку та інвалідності

Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньопереміщених осіб» внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами та свободами відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України.

Міжнародно-правові стандарти:

• Загальна декларація правлюдини1948 р.

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права1966 р.

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.,

• Конвенція про статус біженців 1951 р.

• Протокол щодо статусу біженців 1967 р.

• Женевські конвенції 1949 р. та Додаткові протоколи до них 1977 р.

• Європейська соціальна хартія (переглянута) 1996 р. – ст. 13, 14, 30, 31.

• Резолюції ПАРЄ.

• Конвенція про права осіб з інвалідністю.

• Конвенція CEDAW.

• Рекомендації Комітету ООН з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи.

Дискримінація - це пряме порушення прав та свобод людини, суспільне явище, яке через певні стереотипи та упередження спонукає ставитися до деяких людей менш прихильно, аніж до інших людей в подібній ситуації.

Форми дискримінації ВПО:

• Расова дискримінація/ ксенофобія;

• Гендерна дискримінація/ сексизм;

• Дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності;

• Національна дискримінація;

• Мовна дискримінація;

• Ейджизм (дискримінація за віком);

• Дискримінація дітей;

• Дискримінація осіб з інвалідністю.

Судова та правозахисна практика:

• Постанова ВС від 30 вересня 2019 року у справі № 310/6279/17: …отримання чи збереження цього статусу є не обов’язком, а правом переміщеної особи, яка бажає скористатися відповідними додатковими гарантіями. Право на отримання пенсії особи, яка змінила місце свого постійного проживання та реєстрації, яке знаходиться на підконтрольній Україні території, і не бажає мати статус ВПО, не може ставитись у залежність від наявності у позивача довідки ВПО та виконання вимог нормативно правових актів, які встановлюють порядок для осіб із таким статусом… Обмеження права на одержання пенсії в загальному порядку у зв’язку з відмовою від прав, зумовлених статусом ВПО (чи від цього статусу загалом) …є протиправним.

• Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 р. у справі № 243/3505/16-ц: ненадання позивачем, який не є внутрішньо переміщеною особою, довідки про взяття його на облік як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення АТО, не є підставою для невиплати позивачу страхових виплат.

• Донецький окружний адміністративний суд Рішення від 11 червня 2025 року у справі №200/2501/25: положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 обмежують осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.

• B.S. v. Spain (2012): ЄСПЛ акцентував на поєднанні расової та гендерної дискримінації, що посилює відповідальність держави. Таким чином, Суд підкреслив важливість міжсекційного аналізу ситуації.

• Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal (2017): ЄСПЛ зазначив, що відсутність чутливого підходу до вікових і гендерних аспектів становить дискримінацію, коли суди національного рівня нехтують цими факторами.

• Бурля та інші проти України рішення від 06 листопада 2018 року щодо бездіяльності органів державної влади при вчиненні злочину на ґрунті дискримінації за етнічною ознакою: незважаючи на наявність чітких доказів спрямованості нападу на членів конкретної етнічної групи, він розслідувався як звичайне порушення громадського порядку, а відповідне положення Кримінального кодексу України, конкретно спрямоване на придушення насильства на ґрунті расового та іншого упередження, застосоване не було. Навіть при розгляді такого злочину, як хуліганство, єдине на яке посилалися державні органи, вочевидь, жодної уваги антиромським упередженням як можливим обтяжуючим обставинам, приділено не було. Коротко кажучи, немає жодних доказів проведення державними органами будь-якого розслідування за фактом антиромського упередження як імовірного мотиву злочину.