Фактичне внутрішнє переміщення як матеріальна передумова спеціального правового статусу: аналіз постанови Верховного Суду від 31 березня 2026 року у справі № 440/14639/24

Постанова Верховного Суду від 31 березня 2026 року у справі № 440/14639/24 має принципове значення для формування підходів до визначення правової природи статусу внутрішньо переміщеної особи та меж судового контролю за рішеннями про скасування довідки ВПО. Центральною проблемою справи стало співвідношення формального документального підтвердження статусу і фактичного існування обставин, з якими закон пов’язує його виникнення. Верховний Суд виходив із того, що довідка про взяття на облік не створює статусу внутрішньо переміщеної особи, а лише підтверджує юридичний факт внутрішнього переміщення. Отже, визначальним є не внесення відомостей до Єдиної інформаційної бази даних про ВПО, а реальне залишення особою попереднього місця проживання внаслідок збройного конфлікту, тимчасової окупації або інших обставин, передбачених статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Такий висновок дозволяє розглядати статус ВПО як спеціальний публічно-правовий статус функціонального характеру. Він не змінює загального конституційно-правового становища особи, а забезпечує доступ до додаткових гарантій, спрямованих на компенсацію негативних наслідків вимушеного переміщення. Саме тому правомірність набуття і збереження цього статусу має оцінюватися через наявність об’єктивної матеріальної передумови - факту вимушеного переміщення. Формальне зазначення певної адреси у заяві, проходження електронної верифікації або автоматичне формування довідки не можуть замінити встановлення фактичних життєвих обставин особи.

Водночас Верховний Суд уперше достатньо виразно розкрив зміст передбаченої статтею 12 Закону підстави для скасування довідки у вигляді подання «завідомо недостовірних відомостей». Суд розмежував об’єктивну недостовірність інформації та її завідомий характер. Останній передбачає наявність суб’єктивного елементу — усвідомлення заявником того, що повідомлені ним відомості не відповідають дійсності. Такий умисел не може презюмуватися виключно з факту подальшого виявлення розбіжностей, а повинен підтверджуватися належними і допустимими доказами. Ця позиція загалом відповідає принципам правової визначеності, добросовісності та індивідуалізації юридичної відповідальності.

Разом із тим Суд сформулював подвійний стандарт перевірки правомірності скасування довідки ВПО. Першим елементом є встановлення факту подання завідомо недостовірних відомостей, включно з доведенням обізнаності заявника про їх неправдивість. Другим елементом є перевірка наявності матеріально-правових підстав для набуття статусу, тобто факту реального внутрішнього переміщення. Таким чином, предмет судового контролю не обмежується формальною відповідністю рішення органу соціального захисту формулюванню статті 12 Закону, а охоплює оцінку самого юридичного факту, який підтверджується довідкою.

Особливої уваги заслуговує застосування цього підходу до малолітніх дітей. Верховний Суд наголосив, що статус ВПО має індивідуальний характер і визначається окремо щодо кожної особи. Водночас фактичне місце проживання малолітньої дитини оцінюється через умови її проживання із законними представниками, відвідування закладів освіти, отримання соціальних виплат та інші сталі соціальні зв’язки. У справі сукупність таких відомостей свідчила, що діти тривалий час проживали у місті Горішні Плавні та фактично не переміщувалися з міста Дніпра. Оскільки заяву від їхнього імені подавав батько, Суд визнав, що він був або повинен був бути обізнаний із дійсним місцем проживання дітей.

Ця частина правової позиції має важливе практичне значення, оскільки запобігає автоматичному поширенню статусу одного з батьків на дітей без перевірки їхніх індивідуальних обставин. Водночас такий підхід залишає дискусійним питання про співвідношення індивідуального характеру статусу дитини з фактичною залежністю її правового становища від дій законного представника. Дитина не бере участі у формуванні чи поданні заяви і не може відповідати за недостовірність повідомлених від її імені відомостей. Тому скасування дитині довідки ВПО має супроводжуватися особливо ретельною перевіркою не лише факту переміщення, а й наслідків такого рішення для доступу дитини до освіти, медичних, соціальних та інших гарантій. У цьому контексті принцип найкращих інтересів дитини мав би виступати самостійним критерієм адміністративного і судового контролю.

Важливим є також висновок Верховного Суду щодо правового значення електронної процедури отримання довідки через Портал «Дія». Автоматична перевірка відомостей має технічний характер і не встановлює фактичного місця проживання особи. Вона підтверджує відповідність заповнених полів інформації, наявній у державних реєстрах, але не створює презумпції правомірності набуття статусу ВПО. Отже, успішне проходження електронної верифікації не звільняє заявника від обов’язку повідомляти достовірну інформацію і не позбавляє уповноважений орган права надалі перевірити реальність внутрішнього переміщення.

Така позиція відображає ширшу проблему цифровізації адміністративних процедур. Спрощення доступу до публічних послуг не означає автоматизації юридичної оцінки фактичних обставин. Електронний сервіс здатний перевірити формальні дані, але не може повноцінно встановити складний юридичний факт, який залежить від способу життя особи, її соціальних зв’язків, місця роботи, навчання дітей та інших індивідуальних обставин. Тому цифровий адміністративний акт залишається предметом подальшої перевірки, а електронна форма звернення не змінює матеріальних умов виникнення права.

Окремий напрям аргументації Суду стосувався дотримання належної адміністративної процедури. Верховний Суд підтвердив обов’язок адміністративного органу забезпечити особі право бути заслуханою, надати пояснення і докази та брати участь у процедурі. Проте Суд застосував критерій істотності процедурного порушення: недотримання окремої формальної вимоги є підставою для скасування рішення лише тоді, коли воно призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. Оскільки відсутність фактичного переміщення дітей була підтверджена сукупністю доказів, можливі процедурні недоліки не були визнані достатніми для скасування рішення органу соціального захисту.

Такий підхід спрямований на недопущення скасування правильного по суті адміністративного акта виключно з формальних міркувань. Однак його застосування у спорах про соціальний статус потребує обережності. Право бути заслуханим є не технічною формальністю, а важливою гарантією встановлення обставин, які можуть бути невідомі адміністративному органу. Надмірне використання доктрини неістотного процедурного порушення здатне послабити значення належної адміністративної процедури та фактично дозволити органу влади компенсувати її дефекти доказами, зібраними вже під час судового розгляду.

Доказовий підхід Верховного Суду також свідчить про допустимість використання відомостей, отриманих після видачі довідки, якщо вони характеризують фактичні обставини, що існували на момент звернення. Відвідування дитиною закладу дошкільної освіти, отримання сім’єю соціальних виплат за певною адресою, дані про працевлаштування батьків та неможливість дистанційного виконання роботи можуть у сукупності підтверджувати місце фактичного проживання. Водночас жоден із таких доказів окремо не має наперед установленої сили, а реєстрація місця проживання не може автоматично прирівнюватися до фактичного проживання.

У доктринальному аспекті постанова демонструє зміщення акценту від документального до фактичного розуміння внутрішнього переміщення. Верховний Суд відмовляється сприймати довідку ВПО як самодостатню юридичну підставу для користування спеціальними гарантіями та пов’язує статус із реальною життєвою ситуацією особи. Водночас така модель підвищує вимоги до якості адміністративного доказування: орган соціального захисту повинен довести не лише невідповідність окремих відомостей, а й відсутність факту вимушеного переміщення та, у випадку застосування пункту 5 частини першої статті 12 Закону, завідомий характер повідомленої інформації.

Практичне значення цієї правової позиції полягає у формуванні комплексного стандарту перевірки рішень про скасування довідки ВПО. Суди повинні досліджувати реальні обставини проживання і переміщення кожної особи, оцінювати докази у сукупності, розмежовувати недостовірність та завідому недостовірність відомостей, а також перевіряти дотримання адміністративної процедури. Водночас органи соціального захисту не можуть обґрунтовувати скасування довідки лише формальними даними про реєстрацію місця проживання або результатами автоматизованої перевірки. Постанова Верховного Суду від 31 березня 2026 року у справі № 440/14639/24 закладає підґрунтя для переходу від формально-реєстраційної до фактично орієнтованої моделі визначення статусу внутрішньо переміщеної особи, хоча окремі аспекти захисту прав дітей та значення процедурних гарантій потребують подальшого розвитку в судовій практиці.

Цей фрагмент можна використати як окремий підрозділ статті або скоротити до огляду судової практики на 5–7 абзаців.