📌Зміст заявлених вимог:
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, заінтересована особа - ІНФОРМАЦІЯ_1.
На обґрунтування доводів заяви ОСОБА_1 зазначав, що 14 серпня 2017 року він зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , який було розірвано на підставі рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 06 грудня 2019 року. Водночас, за час їх спільного проживання до укладення шлюбу у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2.
Після розірвання шлюбу малолітній ОСОБА_3 проживав з матір`ю, а до нього в с. Ільківку Вінницького району приїжджав на канікулах та у вихідні дні.
У липні 2024 року ОСОБА_2 , яка проживає у Чехії, повідомила його, що їх син хоче повернутися в Україну та проживати з ним.
Зазначав, що на час звернення до суду його син ОСОБА_3 проживає з ним, зарахований до восьмого класу Агрономічненського ліцею в с. Агрономічне. Мати не заперечує проти виховання ним їх спільного сина.
Посилався на те, що самостійне виховання та утримання ним дитини є підставою для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд встановити факт виховання та утримання ним неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3.
📌Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції:
Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 22 листопада 2024 року заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, залишено без розгляду.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Зазначено, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт виховання дитини лише одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
📌Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції:
Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.Ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 22 листопада 2024 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для розгляду заяви ОСОБА_1 в порядку окремого провадження, зазначивши, що спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування.
📌Узагальнені доводи касаційної скарги
09 січня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Вінницького районного суду Вінницької області від 22 листопада 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 грудня 2024 року, справу направити для продовження розгляду.
Підставою касаційного оскарження ухвали Вінницького районного суду Вінницької області від 22 листопада 2024 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 30 грудня 2024 року заявник зазначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду про застосування норм процесуального права.
На обґрунтування доводів касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що предметом розгляду у справі, що переглядається в касаційному порядку, є не спір між батьками, а встановлення певних обставин в умовах війни.
Акцентує увагу на тому, що наведений у статті 315 Цивільного процесуального кодексу України перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, не є вичерпним. З огляду на те, що законодавством не передбачено іншого порядку встановлення факту самостійного виховання та/або утримання дитини, такий факт має встановлюватися судом.
Крім того, не може бути спору між ним та відповідним ТЦК про право на отримання відстрочки від призову на військову службу, оскільки ТЦК лише приймає рішення про надання чи відмови у наданні відстрочки відповідно до переліку необхідних документів.
Вважає, що застосований судами попередніх інстанцій висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, суперечить правовій меті Законів України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та «;Про військовий обов`язок і військову службу» в частині отримання особами, які самостійно виховують та утримують дітей, відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, а також Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560. Звертає увагу, що у тексті апеляційної скарги він зазначав про підстави для відступу від зазначеного висновку Верховного Суду.
📌Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права:
Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3. Метою встановлення факту заявник визначив - надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Проте встановлення такого факту могло б мати негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дитини.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
З огляду на зазначене, вбачається, що ця справа пов`язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане з встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження. Доводи заявника можуть свідчити існування спору про право щодо участі одного з батьків у вихованні дитини.
Посилання заявника на наявність згоди матері на одноосібне виховання батьком їх спільної дитини суперечить закріпленому в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, у зв`язку із чим заявлене ОСОБА_1 у цій справі питання не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та повинне вирішуватись у межах відповідного спору про право між батьками дитини у позовному провадженні.
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
📌Висновок:
За встановлених у цій справі обставин факт самостійного виховання батьком дитини не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку з чим суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано залишив заяву без розгляду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України.
Судами попередніх інстанцій правильно роз'яснено заявнику про можливість встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження при розгляді спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні.
Висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених у справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Доводи ОСОБА_1 щодо необхідності відступу від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 вересня 2021 року у справі № 201/5972/22, колегія суддів вважає необґрунтованими. Посилання касаційної скарги щодо невідповідності таких висновків законам України, які регулюють порядок отримання відстрочки від призову на військову службу та встановлюють необхідність подання рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, є помилковими, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у зазначеній постанові роз`яснено про наявність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у порядку позовного, а не окремого провадження. Зазначене зумовлено необхідністю дотримання якнайкращих інтересів дитини.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З урахуванням доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.