У сучасних умовах збройних конфліктів та агресивної політики окремих держав особливої актуальності набуває проблема збереження національної та культурної ідентичності народів. Одним із проявів посягання на існування народу є етноцид. На відміну від геноциду, який передбачає фізичне знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи, етноцид спрямований на знищення її культури, мови, історичної пам’яті, традицій та самосвідомості. Його метою є не фізичне винищення людей, а позбавлення їх власної ідентичності та поступова асиміляція в іншому культурному середовищі.
Проблема етноциду є особливо актуальною для України в умовах триваючої російської агресії. На тимчасово окупованих територіях фіксуються численні випадки витіснення української мови з освітнього процесу, нав’язування російських історичних наративів, переслідування носіїв української культури та знищення культурної спадщини. Такі дії спрямовані на руйнування української національної ідентичності та формування у населення відчуття належності до іншого культурного простору. Саме тому питання етноциду сьогодні виходить за межі суто теоретичної дискусії та набуває важливого практичного значення для України.
Поняття етноциду тісно пов’язане з концепцією культурного геноциду. Ще автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін наголошував, що знищення народу може здійснюватися не лише шляхом фізичного винищення його представників, а й через руйнування культурних, мовних, релігійних та освітніх основ його існування. На думку вченого, народ може втратити свою самобутність навіть за умови збереження значної частини населення, якщо буде позбавлений можливості користуватися рідною мовою, зберігати традиції, передавати історичну пам’ять та виховувати наступні покоління у власному культурному середовищі.
Під час розроблення Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року активно обговорювалося питання включення до її тексту положень про культурний геноцид. Однак у фінальній редакції Конвенції було збережено лише положення, що стосуються фізичного та біологічного знищення національних, етнічних, расових і релігійних груп. У результаті цього етноцид не отримав самостійного закріплення в міжнародному кримінальному праві, хоча його окремі прояви продовжують привертати увагу науковців, правозахисників та міжнародних організацій.
У чинному законодавстві України також не міститься окремого визначення етноциду. Водночас сучасні виклики, пов’язані зі збройною агресією та окупацією частини території держави, свідчать про необхідність більш глибокого наукового осмислення цього явища та вироблення належних підходів до його правової оцінки. Особливо це стосується ситуацій, коли дії агресора спрямовані не на фізичне знищення населення, а на викорінення його національної самобутності та культурної ідентичності.
Сьогодні Україна має численні приклади дій, що можуть розглядатися як прояви етноциду. На тимчасово окупованих територіях вилучається українська історична та художня література, обмежується використання української мови, змінюються освітні програми, а також здійснюється системне переписування історії. За даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України, окупаційна влада вилучала з бібліотек книги, що не відповідають російським пропагандистським наративам, а також забороняла згадування імен видатних українських діячів, серед яких Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич та В’ячеслав Чорновіл.
Окрему небезпеку становить ситуація у сфері освіти. На тимчасово окупованих територіях українські школи переводяться на російські освітні стандарти, вилучаються українські підручники та навчальні матеріали, а учням нав’язуються програми, що спотворюють історію України та заперечують існування української нації як самостійного суб’єкта історичного розвитку. Особлива увага приділяється дітям та молоді, оскільки саме через систему освіти здійснюється формування світогляду майбутніх поколінь. Подібна політика спрямована на поступове витіснення української ідентичності та її заміну російською культурною моделлю.
Важливим проявом етноциду є й знищення культурної спадщини. За даними Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, внаслідок повномасштабної російської агресії пошкоджено або зруйновано сотні об’єктів культурної інфраструктури, зокрема музеї, бібліотеки, театри, пам’ятки архітектури та інші заклади культури. Значна частина цих об’єктів має не лише матеріальну, а й символічну цінність для українського народу, оскільки є носіями історичної пам’яті та культурної спадщини.
Показовим прикладом став масований ракетний удар по Києву у травні 2026 року, внаслідок якого було пошкоджено Національний музей «Чорнобиль». Цей музей є не лише культурною установою, а й важливим місцем збереження пам’яті про одну з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Пошкодження подібних об’єктів свідчить про те, що під ударом опиняються не лише будівлі та експонати, а й історична пам’ять суспільства.
Знищення або пошкодження об’єктів культури має значення не тільки як завдання матеріальних збитків державі. Такі дії посягають на духовні та історичні основи існування народу. Руйнування музеїв, бібліотек, архівів і пам’яток культури призводить до втрати важливих свідчень минулого, які формують національну самосвідомість та забезпечують спадкоємність поколінь. Саме тому міжнародне гуманітарне право приділяє особливу увагу захисту культурних цінностей під час збройних конфліктів.
Зарубіжний досвід свідчить про поступове розширення підходів до захисту етнічних груп не лише від фізичного знищення, а й від дій, що становлять загрозу їхній культурній та національній самобутності. Так, у кримінальному законодавстві Фінляндії серед форм геноциду передбачено насильницьке передання дітей з однієї національної, етнічної, расової чи релігійної групи до іншої. Такий підхід ґрунтується на розумінні того, що існування народу залежить не лише від збереження його представників, а й від можливості передавати наступним поколінням власну мову, культуру, традиції та історичну пам’ять.
Хоча більшість держав не використовують термін «етноцид» як самостійне кримінально-правове поняття, окремі елементи захисту етнокультурної ідентичності поступово знаходять відображення в міжнародному праві та національному законодавстві. Міжнародна практика дедалі частіше звертає увагу на те, що руйнування культурної спадщини, примусова асиміляція населення, обмеження права на використання рідної мови, заборона національної освіти та інші подібні дії можуть становити серйозну загрозу для існування народу як окремої спільноти. Саме тому в науковому середовищі активно обговорюється необхідність належної правової оцінки таких діянь та їх документування як окремих форм посягання на етнокультурну ідентичність.
Особлива небезпека етноциду полягає в тому, що його наслідки можуть мати довготривалий і навіть незворотний характер. Якщо після актів фізичного знищення населення зберігаються мова, культура, історична пам’ять та національна свідомість, народ зберігає потенціал для відновлення. Історія знає чимало прикладів, коли нації, зазнавши значних людських втрат, зберігали власну культурну основу та продовжували існувати як самостійні спільноти. Водночас етноцид спрямований саме на руйнування цих основ існування нації. У результаті відбувається поступова асиміляція населення, втрата культурної самобутності та розмивання національної ідентичності.
На відміну від фізичного насильства, наслідки якого можуть бути очевидними та зафіксованими одразу, етноцид нерідко здійснюється поступово і протягом тривалого часу. Саме тому його прояви часто залишаються менш помітними для міжнародної спільноти. Однак кінцевим результатом таких дій може стати втрата народом власної історичної пам’яті, культурної спадщини та усвідомлення своєї окремішності. У цьому полягає одна з найбільших небезпек етноциду для існування будь-якої нації.
Таким чином, в умовах російської агресії проти України проблема етноциду набуває не лише наукового, а й практичного значення. Аналіз сучасних подій свідчить, що поряд із воєнними злочинами та злочинами проти людяності здійснюються дії, спрямовані на руйнування української культурної, мовної та історичної ідентичності. Витіснення української мови з освітнього простору, вилучення літератури, знищення культурної спадщини, нав'язування чужих історичних наративів та примусова асиміляція населення створюють реальну загрозу існуванню українського народу як самобутньої національної спільноти. У зв'язку із цим особливого значення набувають належне документування фактів посягання на культурну спадщину, мову, освіту та історичну пам'ять українського народу, а також формування ефективних механізмів їх правової оцінки. Це сприятиме більш повному відображенню наслідків збройної агресії та посиленню міжнародно-правового захисту права народів на збереження власної культурної ідентичності.