Експертний аналіз судової практики щодо набуття право власності на земельну ділянку Центру земельного права ВША НААУ

Обставини справи

В 2016 році між фізичною особою (далі – Позичальник) та іншою особою (вірогідніше всього також фізичною особою, далі – Позикодавець) було укладено договір позики, для забезпечення якого Позичальник передав оригінал Державного акта на право власності на земельну ділянку та оригінал технічної документації на неї.

До моменту смерті Позичальник позику не повернув, а після смерті Спадкоємець відмовилася задовольнити вимоги кредитора – Позикодавця. Останній подав до суду позов до Спадкоємця із такими вимогами:

— накласти стягнення на користь позивача на спадкове майно спадкоємців боржника, яке на час відкриття спадщини належало спадкодавцю, а саме на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: площею 1781 кв.м, кадастровий №5310136400:10:005:0120, в рахунок погашення його заборгованості;

— визнати за позивачем право власності на зазначену земельну ділянку, яка належала Позичальнику на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку.

Рішенням суду першої інстанції від 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду вмотивоване невірно обраним позивачем, як кредитором спадкодавця, способом захисту своїх прав, оскільки накладення стягнення на спадкове майно та визнання права власності на нього за кредитором не передбачено статями 328, 1282 ЦК України.

Постановою апеляційного суду від 2020 року апеляційну скаргу представника задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позовних вимог, а саме:

— накладено на користь позивача (Позикодавця) стягнення на спадкове майно боржника Земельну ділянку в рахунок погашення його заборгованості за договором позики;

— визнано за позивачем (Позикодавцем) право власності на Земельну ділянку.

Задовольняючи позовні вимоги в частині звернення стягнення на спадкове майно, апеляційний суд виходив із можливості звернення стягнення на майно, передане спадкоємця у натурі, що відповідає правилам частини другої статті 1282 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання права власності на спірну земельну ділянку, апеляційний суд виходив із того, що з точки зору виконання судового рішення, постановленого в порядку частини другої статті 1282 ЦК України, не буде в повній мірі сприяти відновленню порушеного права кредитора на отримання відповідного відшкодування та реальному задоволенню його вимог, оскільки національне законодавство не визначає чіткої та однозначної процедури виконання таких рішень. Вказану вимогу, а саме визнання права власності на вказану земельну ділянку як за кредитором, суд розцінив як ефективний захист порушеного права кредитора в розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд в складі колегії суддів КЦС касаційну скаргу відповідача (спадкоємця) задовольнив частково, а саме:

— постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання права власності скасував та залишив в силі в частині рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні, зазначивши, що статтями 526, 629, 1046, 1218, 1282 ЦК України вказаними нормами матеріального права не передбачений такий спосіб звернення стягнення, як визнання права власності на майно. Крім цього, Верховний Суд в мотивувальній частині рішення послався на Порядок реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 №2831/5, яким передбачено процедуру здійснення продажу майна через електронні торги з аукціону засобами системи електронних торгів через Веб-сайт: власником майна стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну, та торгів за фіксованою ціною;

— в іншій частині постанову апеляційного суду залишив без змін, зазначивши, що оскільки зобов`язання спадкоємця після смерті спадкодавця, залишається не виконаним відповідно до статті 1282 ЦК України підлягають задоволенню. Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 03 квітня 2019 року у справі №369/11454/13 (провадження № 61-15584св18) та у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 758/8325/16-ц (провадження № 61-17288св18),підстав для відступу від яких колегія суддів не вбачає.

Висновки:

1. Рішення Верховного Суду, хоча і підлягає врахуванню судами, однак дискусійне, так як воно менш ефективно захищає порушене право позивача ніж рішення апеляційного суду. На мою думку ця позиція рано чи пізно буде переглядатися палатами Верховного Суду.

2. Правова конструкція основаних на договорі кредиторських вимог до спадкоємців, до спадкової маси яких увійшла земельна ділянка, не гарантує перехід права власності на ділянку. Очевидно, що варто застосовувати конструкцію іпотеки земельної ділянки.

3. При проведенні аналізу нами розглядалася можлива версія удаваного правочину (коли позика фактично виступала ціною продажу земельної ділянки). На перший погляд сума позики в 42 тисячі доларів США завелика порівняно з вартістю земельної ділянки 0,18 га.

В той же час, судячи з КОАТУУ, кадастрової зони та кварталу земельна ділянка знаходиться в м. Полтава. І якщо цю ділянку використати для забудови, то ціна 42 тисячі доларів США може бути цілком адекватною.

На жаль, в державному земельному кадастрі відсутня інформація про зазначену в судових рішеннях земельну ділянку, що не дозволяє зробити об’єктивну оцінку ситуації.

Джерело повного тексту судового рішення за посиланням: https://ips.ligazakon.net/document/C020540?an=132