Відповідно до частини першої статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» визначені законом суб’єкти декларування зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати декларацію за минулий рік. Частина друга цієї статті встановлює спеціальні правила для осіб, які припиняють відповідну діяльність – протягом 30 календарних днів з дня припинення діяльності подати декларацію при звільненні. Крім того, особа, яка припинила відповідну діяльність, зобов’язана до 1 квітня наступного року після року припинення діяльності подати щорічну декларацію за минулий рік.
Складність виникає не лише у визначенні самого обов’язку подати декларацію, а й у встановленні наслідків його невиконання. Після припинення діяльності особа може помилково вважати, що разом із припиненням служби припинилися і пов’язані з нею обов’язки у сфері фінансового контролю. Проте юридична оцінка такого невиконання залежить від конкретного виду декларації, строку її подання та суб’єктивного ставлення особи до встановленого обов’язку.
Порушення вимог фінансового контролю охоплює декілька різних за своїм змістом діянь:
- несвоєчасне подання декларації без поважних причин – передбачає адміністративну відповідальність за частиною першою статті 172-6 КУпАП;
- подання завідомо недостовірних відомостей у декларації, якщо наявні передбачені законом вартісні критерії – передбачає адміністративну відповідальність за частиною четвертою статті 172-6 КУпАП;
- умисне внесення до декларації завідомо недостовірних відомостей – є кримінально караним у випадках, визначених статтею 366-2 КК України;
- умисне неподання декларації – є кримінально караним відповідно до статті 366-3 КК України.
Відповідно, відрізняється і предмет доказування.
Суди дійшли сталої позиції, що склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172-6 КУпАП, є формальним, а його суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом на несвоєчасне подання декларації без поважних причин.
Як роз’яснив Вищий Спеціалізований Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в інформаційному листі «Щодо притягнення до адміністративної відповідальності за окремі правопорушення, пов’язані з корупцією», під поважними причинами для несвоєчасного подання декларації слід розуміти: неможливість особи подати вчасно декларацію у зв’язку з хворобою, перебуванням особи на лікуванні, внаслідок стихійного лиха (повені, пожежі, землетрусу), технічних збоїв офіційного веб-сайту Національного агентства з питань запобігання корупції, витребуванням відомостей, необхідних для внесення в декларацію, перебуванням (триманням) під вартою тощо.
Аналогічна позиція сформована і за ст. 366-3 КК України. Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду у постанові від 4 лютого 2025 року у справі № 629/5254/21 зазначив: «для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-3 КК має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов'язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.
Отже, у відповідному кримінальному провадженні необхідно послідовно встановити наступне:
- юридичний статус особи;
- наявність у неї обов’язку подати декларацію;
- вид декларації;
- період, за який вона повинна була бути подана;
- строк її подання декларації;
- факт невиконання цього обов’язку.
В подальшому підлягає доказуванню суб’єктивна сторона – умисний характер. При оцінці умислу можуть мати значення обізнаність особи з вимогами законодавства, попередній досвід декларування, характер виконуваної діяльності, наявність реальної можливості подати декларацію, поведінка особи після спливу встановленого строку та наявність обставин, які могли об’єктивно перешкоджати виконанню обов’язку. Жодна з цих обставин не повинна оцінюватися ізольовано.
Особливої уваги потребує попередній досвід декларування. Якщо особа раніше неодноразово подавала декларації, це може підтверджувати її обізнаність із самим обов’язком та порядком його виконання. Однак така обставина не є самостійним доказом умисного неподання декларації у конкретному випадку. Вона набуває доказового значення лише у сукупності з іншими обставинами.
При оцінці діянь, пов’язаних із недостовірним декларуванням, необхідно враховувати редакцію законодавства, чинну на момент вчинення відповідного діяння.
Закон України від 17 червня 2025 року № 4496-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України щодо підвищення відповідальності за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення» набрав чинності 17 липня 2025 року. Ним, зокрема, змінено вартісні критерії відповідальності за подання завідомо недостовірних відомостей. У примітці до статті 172-6 КУпАП показник «від 100 до 500» прожиткових мінімумів для працездатних осіб замінено на «від 150 до 750». Одночасно змінено відповідні пороги у статті 366-2 КК України: для кримінальної відповідальності встановлено межі від 750 до 2500 та понад 2500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Відтак для визначення правової кваліфікації діяння необхідно встановити саме момент його вчинення та визначити, яка редакція відповідної норми діяла на цей момент. Такий підхід випливає з частини першої статті 58 Конституції України. У кримінальному провадженні додатково застосовується правило, закріплене у частині першій статті 5 КК України, відповідно до якого закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом’якшує відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі.
У провадженні про адміністративне правопорушення відповідно до статті 251 КУпАП доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність або відсутність адміністративного правопорушення, вина особи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Водночас оцінка доказів здійснюється відповідно до статті 252 КУпАП, а під час розгляду справи суд має з’ясувати обставини, передбачені статтею 280 КУпАП.
Отже, у справі про подання завідомо недостовірних відомостей предмет доказування не обмежується встановленням самої розбіжності. Необхідно встановити:
- які саме відомості містила декларація;
- якими є достовірні дані, у чому полягає розбіжність;
- який її розмір;
- чи охоплюється вона передбаченим законом критерієм відповідальності.
Особливого значення набуває питання про доступність достовірної інформації для суб’єкта декларування. Якщо відповідні дані залежали від інформації третіх осіб, містилися у документах, які особа об’єктивно не могла отримати, або існували обставини, що ускладнювали перевірку інформації, такі обставини підлягають оцінці судом у сукупності з іншими доказами.
Поряд із встановленням об’єктивної невідповідності необхідно довести суб’єктивне ставлення особи до внесених відомостей.
Показовою є постанова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 676/4489/22 - обов’язковою умовою відповідної кримінально-правової кваліфікації є встановлення факту внесення недостовірних відомостей та усвідомлення суб’єктом декларування їх недостовірності. У цій справі суд також зазначив, що сплата податків із доходу не звільняє суб’єкта декларування від обов’язку відобразити відповідні відомості у декларації.
З огляду на наведений підхід, при оцінці суб’єктивної сторони доцільно розмежувати два самостійні питання:
1. Чи відповідають відомості, зазначені в декларації, фактичним даним?
2. Чи усвідомлювала особа їх недостовірність та бажала внести саме такі відомості до декларації?
Відтак встановлення розбіжності має бути лише початковим етапом доказування. Подальша оцінка повинна охоплювати обставини формування декларації, джерело інформації, якою володіла особа, можливість отримання достовірних даних, характер самої розбіжності, поведінку особи до та після подання декларації та інші докази, які можуть характеризувати її психічне ставлення до вчиненого.
Висновки
Відповідальність за порушення вимог фінансового контролю не може ґрунтуватися виключно на встановленні факту неподання декларації або наявності розбіжностей у зазначених у ній відомостях. Такі обставини характеризують об’єктивну сторону діяння, однак самі по собі не свідчать про наявність вини. Важливим є встановлення суб’єктивної сторони, зокрема усвідомлення особою покладеного на неї обов’язку та умисного характеру його невиконання або внесення недостовірних відомостей.
У зв’язку з цим захист у таких справах має бути спрямований на перевірку всіх елементів складу правопорушення. Насамперед необхідно з’ясувати, чи мала особа статус суб’єкта декларування, чи виник у неї обов’язок подати відповідну декларацію, який саме її вид, за який період і в який строк вона мала бути подана. Окремо слід оцінити, чи підтверджується належними доказами умисел особи з урахуванням її обізнаності про відповідний обов’язок, можливості його виконання, а також поведінки до та після закінчення встановленого строку.
У справах щодо недостовірних відомостей необхідно також визначати редакцію законодавства, чинну на момент вчинення діяння, оскільки подальші зміни правового регулювання можуть впливати на його кваліфікацію та обсяг відповідальності.