Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
08.02.2021

Дайджест судової практики від Комітету з питань захисту бізнесу та інвесторів, що діє в складі НААУ, за 2020 рік

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з питань захисту бізнесу та інвесторів, що діє в складі НААУ публікуємо дайджест судової практики за 2020 рік. Матеріал підготував Олександр Зінченко, адвокат, Заступник Голови Комітету з питань захисту бізнесу та інвесторів, що діють в складі НААУ. Правовий висновок Касаційного господарського суду Верховного Суду від 09.09.2020 […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з питань захисту бізнесу та інвесторів, що діє в складі НААУ публікуємо дайджест судової практики за 2020 рік. Матеріал підготував Олександр Зінченко, адвокат, Заступник Голови Комітету з питань захисту бізнесу та інвесторів, що діють в складі НААУ.

  1. Правовий висновок Касаційного господарського суду Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 925/1224/18 щодо визначення вартості активів для вчинення здійснення значного правочину.

Пунктами 4, 5 Порядку подання фінансової звітності, затвердженого постановою КМУ від 28 лютого 2000 року № 419, передбачено, що датою подання фінансової звітності для підприємства вважають день фактичної її передачі за приналежністю, а в разі надсилання поштою – дата одержання адресатом звітності, зазначена на штемпелі підприємства зв’язку, що обслуговує адресата. Річна фінансова звітність повинна бути подана не пізніше 28 лютого наступного за звітним року.

Якщо значний правочин вчиняється до 28 лютого поточного року і, відповідно, підприємство не виконало свого обов’язку щодо подання фінансової звітності за минулий рік, то в такому разі вартість активів для цілей цього Закону визначають за даними останньої річної фінансової звітності товариства, яка була подана відповідно до п. 4 Порядку подання фінансової звітності станом на момент учинення значного правочину.

Із метою дотримання порядку, установленого для прийняття рішення про надання згоди на вчинення значного правочину (його схвалення), слід виходити із даних останньої оприлюдненої фінансової звітності станом на момент учинення такого правочину, а не з тієї, яка буде оприлюднена в майбутньому, хоч і в установлені для цього терміни.

 

  1. Правовий висновок Касаційного господарського суду Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 910/17599/19 щодо права на звернення до господарського суду в інтересах юридичної особи.

Право на звернення до господарського суду в інтересах юридичної особи надано ст. 54 ГПК України власнику (учаснику, акціонеру) в разі подання ним позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою. З іншими позовами в інтересах юридичної особи власник (учасник, акціонер) може звернутися лише в разі наявності підстав, прямо передбачених відповідними законодавчими нормами.

Положеннями чинного законодавства не передбачено звернення учасника юридичної особи до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва, окрім позовів про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.

Норми чинного процесуального законодавства не передбачають права особи одночасно звертатися з позовом як у власних інтересах, так і в інтересах іншої юридичної особи. Цей висновок випливає із відносності процесуальних відносин та завдання господарського судочинства, метою якого є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб чи держави. Ця мета реалізується через право на звернення до господарського суду у власних інтересах або в інтересах інших осіб, якщо таке право надано законом.

 

  1. Правовий висновок Великої палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі
    № 918/631/19, яким відступлено від правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України у випадку прострочення зобов’язання з повернення суми попередньої оплати товару.

Ураховуючи системний аналіз вимог чинного законодавства, аванс (попередня оплата) – це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, яку перераховують згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані.

При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов’язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, із чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі
№ 910/12382/17).

Відповідно до встановлених судами обставин справи та згідно зі змістом статті 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов’язання, стягувана сума інфляційних утрат та 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.

Згідно зі змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов’язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов’язку.

Тобто грошовим є будь-яке зобов’язання, у якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов’язок боржника з такої сплати.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов’язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов’язань.

Не є винятком із загального правила випадок, коли покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 ЦК України. З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань на них поширюється дія положень частини другої статі 625 ЦК України.

Тобто правовідношення, у якому у зв’язку з фактичним закінченням терміну поставки (у постачальника, продавця) виникло зобов’язання повернути (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов’язанням, а тому відповідно на нього можуть бути нараховані інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.

 

  1. Правовий висновок Касаційного господарського суду Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 916/2303/19 щодо переважного права учасника товариства на придбання частки іншого учасника товариства.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права.

Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам.

Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого терміну, установленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, то частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право на відчуження своєї частки (її частини) у статутному капіталі третім особам за умови дотримання переважного права інших учасників товариства на придбання цієї частки.

Учасники товариства з обмеженою відповідальністю користуються переважним правом купівлі частки в іншого учасника товариства за умови наявності в нього наміру здійснити відчуження такої частки саме шляхом укладення договору купівлі-продажу.

 У разі відступлення учасником товариства своєї частки іншим способом, відмінним від її продажу, зокрема, шляхом дарування, переважне право на її придбання в  інших учасників товариства не виникає.

 

  1. Правовий висновок Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 26.11.2020 у справі №500/2486/19, яким відступлено від попереднього висновку щодо термінів оскарження податкових повідомлень-рішень після адміністративного оскарження.

Суд указав, що право ініціювати в судовому порядку спір щодо правомірності податкових повідомлень-рішень та/або інших рішень контролюючого органу про нарахування грошового зобов’язання об’єктивно не може існувати протягом 1095 днів, оскільки така тривалість порушує принцип правової визначеності як одного з основних елементів верховенства права, а також не забезпечує досягнення мети й завдань функціонування податкової системи.

Верховний Суд сформулював такий правовий висновок. Норма п. 56.18 ст. 56 Податкового кодексу України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми п. 56.19 ст. 56 ПК України. Водночас положення п. 56.19 ст. 56 ПК України є спеціальними щодо норми ч. 4 ст. 122 КАС України, має перевагу в застосуванні в податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин – оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов’язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження – абз. 3 п. 56.18 ст. 56 ПК України). Вона встановлює термін для їхнього оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до п. 56.17 цієї статті.

Більш скорочені терміни звернення до суду в разі попередньої реалізації досудових процедур полягають у забезпеченні наступності юрисдикційних проваджень (адміністративних і судових) та пов’язані з необхідністю мінімізувати темпоральний проміжок між досудовими процедурами та судовим провадженням.

 

  1. Правовий висновок Касаційного господарського суду Верховного Суду від 19.11.2020 у справі № 904/3282/16 щодо оскарження учасником ТОВ правочину, укладеного товариством.

Укладенням спірного договору могли бути порушені права самого ТОВ, а не позивача як учасника цього товариства, оскільки нерухоме майно вибуло з власності саме ТОВ, а не позивача. Відповідно, відчуження нерухомого майна ТОВ за спірним правочином свідчить про порушення майнових прав та інтересів самого ТОВ, а не корпоративних прав його учасників.

Учасник не позбавлений права (разом з іншими учасниками) у будь-який час ініціювати питання щодо скликання позачергових зборів учасників ТОВ із метою належного реагування на факт укладення таких правочинів та розгляду питання щодо порушення або непорушення прав й законних інтересів ТОВ (його учасників). Якщо збори учасників ТОВ дійдуть висновку про порушення вчиненими правочинами прав та законних інтересів ТОВ, то останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Належним способом захисту права учасника юридичної особи може бути також подання ним позову в інтересах юридичної особи до її посадової особи про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи на підставі п. 12 ч. 1 ст. 20, ст. 54 ГПК України.

 

  1. Правовий висновок Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 23.11.2020 у справі № 826/3508/17 щодо оскарження податкового повідомлення-рішення, накладеного на акціонерне товариство, його кінцевим бенефіціарним власником.

Акціонер господарського товариства, який не був учасником справи відповідно до статті 293 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом спору, у якій є правомірність податкового повідомлення-рішення про визначення суми грошових (податкових) зобов’язань господарському товариству, не має права на апеляційне оскарження судового рішення, ухваленого в цій справі, якщо тільки в рішенні суд не зробив прямого висновку про його права, інтереси та обов’язки.

Рішення суду, яким був вирішений спір щодо податкового обов’язку платника податків – господарського товариства, не є рішенням про права, законний інтерес чи обов’язок засновника (засновників) товариства з огляду на визначений Конституцією України (стаття 67) і Податковим кодексом України (статті 36, 38, пункт 87.7 статті 87) персоніфікований характер податкового обов’язку, якщо тільки в самому рішенні прямо не зроблений такий висновок.