Позивачка довела, що під час укладення спадкового договору діяла під впливом помилки
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2025 року у справі № 456/2405/23
Верховний Суд робить висновок про те, що суди належним чином не врахували фактичні обставини в цій справі, адже під час укладення оспорюваного спадкового договору 19 травня 2021 року установлено, що ОСОБА_1 виповнилось 66 років, тобто позивачка є особою похилого віку, в силу якого та з огляду на розмір пенсії (2805 грн - 3263,29 грн) потребувала сторонньої матеріальної допомоги. Відомостей про те, що хтось із родичів опікується нею, матеріали справи не містять.
Суди не врахували, що ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного правочину мала погіршений стан здоров`я (кардіосклероз, гіпертонічна хвороба, артроз колінних та гомілково-ступневих суглобів, гепатопанкреотит), у 2016 році перенесла інсульт, страждає на захворювання очей - атрофію сітківки лівого ока, пресбіопію обох очей, що підтверджується випискою із медичної карти амбулаторного хворого та консультативним висновком лікаря офтальмолога від 12 березня 2022 року.
ОСОБА_1 зазначала, що в травні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до неї із пропозицією укласти договір довічного утримання, відповідно до якого він буде їй матеріально допомагати, купувати продукти харчування й ліки, надавати інші послуги за потреби. І відповідач надавав їй відповідну матеріальну допомогу до 04 січня 2022 року, що підтверджувало її впевненість у тому, що 19 травня 2021 року вона підписала саме договір довічного утримання.
За встановлених обставин колегія суддів вважає, що волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором. Позивачка довела, що під час укладення спадкового договору діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за нею, тобто помилялася щодо правової природи правочину.
Відповідно до частини першої статті 1307 ЦК України на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.
Оскільки спадковий договір від 19 травня 2021 року є недійсним правочином, з цих підстав підлягає задоволенню вимога позивачки про припинення заборони, накладеної приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Швед І. В. та внесеної до реєстру 19 травня 2021 року за № 1388, на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить їй.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129496950
Про недоведеність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки доводи її позову зводяться до невиконання умов спадкового договору, що не є підставою його недійсності
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2024 року у справі № 745/582/21
Аналіз матеріалів справи свідчить, що: позов ОСОБА_1 обґрунтований тим, що за життя ОСОБА_4 звернувся до Сосницького районного суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання оспорюваного спадкового договору з підстав невиконання набувачем його умов, проте ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер; матеріальні умови спадкового договору відповідачем не виконані взагалі, відповідачем право власності на спірну квартиру незареєстроване, що є підставою для визнання договору недійсним. Такі вимоги позивач підтримувала при розгляді справи судом першої інстанції.
В апеляційній скарзі позивач вказувала, що судом першої інстанціїне з`ясовано обставину невідповідності чи відповідності внутрішньої волі сторін оспорюваного спадкового договору зовнішньому її прояву, фіктивності спадкового договору, умислу відповідача щодо невиконання істотних умови спадкового договору та введення ОСОБА_4 в оману, про що наявні докази в матеріалах справи, тому судом першої інстанції безпідставно не були застосовані положення статей 234, 229, 230 ЦК України, заперечила дослідження судом оспорюваного договору в аспекті того, чи він порушує публічний порядок.
Апеляційний суд відхилив доводи позивача, що судом першої інстанції безпідставно не були застосовані положення статей 229, 230 ЦК України, оскільки в обґрунтування позовних вимог при зверненні до суду позивач посилалася на невиконання умов договору, що правочин не був спрямований на реальне настання наслідків, є фіктивним, які і були предметом розгляду у суді першої інстанції.
Колегія суддів з таким висновком апеляційного суду погоджується, оскільки результат аналізу змісту позовних вимог (їх обґрунтування) свідчить, що у суду першої інстанції не було підстав для самостійного здійснення правової кваліфікації спірних правовідносини та застосування для прийняття рішення положень статей 229, 230 ЦК України, оскільки зазначене не було підставою позовних вимог ОСОБА_1 у цій справі.
За таких обставин суди зробили правильний висновок про недоведеність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки доводи її позову зводяться до невиконання ОСОБА_2 умов спадкового договору, що не є підставою його недійсності, а доводи щодо непроведення реєстрації відповідачем права власності на спірну квартиру після смерті відчужувача зовсім не свідчать, що правочин на момент його укладення не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/126485911
Про відмову у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом справи
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 березня 2025 року у справі № 208/6104/22
Встановивши, що квартира, відчужена на підставі спадкового договору, який оспорюється позивачем, перебуває у власності ОСОБА_7 , про що було відомо ОСОБА_1 ще до подання позову у справі, яка переглядається в касаційному порядку, однак власник квартири не був залучений до участі у справі, суд апеляційної інстанції дійшов достатньо обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом справи.
Посилання касаційної скарги на те, що ОСОБА_7 міг бути залучений третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, а його незалучення до участі у справі не є підставою для відмови у задоволенні позову, колегія суддів відхиляє.
За приписами частин першої, третьої, четвертої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.
Верховний Суд уже зауважував, що процесуальне становище третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, є відмінним від процесуального становища відповідача. Суд не має права вирішувати питання про права та обов`язки третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, розглядаючи спір між сторонами, оскільки відповідно до частини першої статті 53 ЦПК така особа вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін.
Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, їх правовою кваліфікацією, метою, яку має намір досягти позивач, суб`єктним складом та дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом у справі.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/126153314
Суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини оскільки, позивачем доведено, що оспорювані правочини вчинено з метою допомоги особі ухилитись від виконання боргових зобов`язань
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2024 року у справі № 187/12/23
Судами попередніх інстанцій встановлено наявність боргових зобов`язань у ОСОБА_4 перед ОСОБА_1 , відчуження ОСОБА_4 належного йому нерухомого майна, на яке може бути звернено стягнення в порядку виконання судового рішення, його матері ОСОБА_8 за договорами дарування, які надалі визнані судом недійсними у зв`язку з їх укладенням для ухилення від виконання зазначених боргових зобов`язань, укладення ОСОБА_8 та ОСОБА_2 після набрання чинності судовим рішенням Верховного Суду від 15 грудня 2021 року оспорюваних спадкових договорів.
Судами встановлено, що позивачем доведено наявність у ОСОБА_4 на момент укладення оспорюваних спадкових договорів грошового зобов`язання перед позивачем. Крім того, позивачем надано належні та допустимі докази про те, що відповідач ОСОБА_3 , укладаючи оспорювані правочини, мала намір на ухилення від виконання зобов`язань ОСОБА_4 , отже, спрямувала свої дії на фіктивний перехід права власності на своє нерухоме майно до близького родича (внука) з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок зобов`язання. Зокрема, укладаючи оспорювані правочини 18 січня 2022 року, ОСОБА_3 було відомо про наявність провадження у справі № 187/795/19, у якій вона є відповідачем, та ухвалення Верховним Судом 15 грудня 2021 року остаточного рішення у справі щодо визнання недійсними договорів, на підставі яких вона набула право власності на спірне нерухоме майно.
У момент укладення оспорюваних спадкових договорів спірне нерухоме майно (житловий будинок та земельна ділянка) вже не належало відчужувачу ОСОБА_3 , оскільки підстава набуття його у власність визнана судом недійсною.
Верховний Суд вважає, що за обставинами справи боржник ОСОБА_4 міг передбачити та передбачав негативні наслідки для себе щодо примусового виконання наявних у нього перед позивачем боргових зобов`язань, тому свідомо вчиняв дії щодо ухилення від виконання боргових зобов`язань, зокрема, шляхом вчинення ланцюгу правочинів для перереєстрації права власності на нерухоме майно, яке на момент виникнення зобов`язання належало йому на праві приватної власності. Підтвердженням цьому є, зокрема, вчинення правочинів між близькими родичами.
Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про те, що при укладенні 18 січня 2022 року оспорюваних спадкових договорів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. Оскільки позивачем доведено, що оспорювані правочини вчинено з метою допомоги ОСОБА_4 ухилитись від виконання боргових зобов`язань, суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України.
З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсними спадкових договорів.