Дайджест правових позицій Верховного щодо звільнення, поновлення на роботі та захисту трудових прав працівників
Скасування наказу про звільнення означає фактичне поновлення працівника, а не перенесення дати звільнення
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2026 року у справі № 607/11759/23
У справі, що переглядається суди встановили, що 28 листопада 2022 року відповідно до наказу КНП «ЗРЛ» ЗСР№ 137 ОСОБА_1 була звільнена з посади лікаря-стоматолога з 28 листопада 2022 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України; 22 грудня 2022 року наказом КНП «ЗРЛ» ЗСР № 149 скасовано наказ № 137 від 28 листопада 2022 року щодо звільнення лікаря-стоматолога ОСОБА_1 з 22 грудня 2022 року; 02 січня 2023 року наказом КНП «ЗРЛ» ЗСР№ 4 звільнено лікаря-стоматолога ОСОБА_1 у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та скасовано наказ № 152 від 28 грудня 2022 року щодо звільнення у зв`язку з перебуванням працівника на листку непрацездатності по 02 січня 2023 року.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у грудні 2022 року ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до КНП «ЗРЛ» ЗСР, в якому просила визнати протиправним та скасувати наказ про її звільнення із посади лікаря стоматолога КНП «ЗРЛ» ЗСР № 137 від 28 листопада 2022 року; поновити на посаді лікаря стоматолога КНП «ЗРЛ» ЗСР з 29 листопада 2022 року; стягнути з КНП «ЗРЛ» ЗСР на користь ОСОБА_1 заробіток за час вимушеного прогулу з 29 листопада 2022 року по дату винесення рішення. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 березня 2023 року у справі № 607/17643/22,залишеною без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 26 червня 2023 року, відмовлено у прийнятті заяви про зміну предмету позову та закрито провадження у цивільній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України. Суди встановили, що відповідачем 22 грудня 2022 року самостійно скасовано оскаржуваний наказ від 28 листопада 2022 року, яким позивачку звільнено із займаної посади, проведено розрахунок за вказаний період. Суди вказали, оскільки оскаржуваний наказ скасовано, позивачку поновлено на роботі, що також має наслідком і виплату їй заробітної плати за час вимушеного прогулу, наявні підстави для закриття провадження у цій справі у зв`язку із відсутністю предмету спору. Апеляційний суд не прийняв до уваги твердження ОСОБА_1 про те, що відповідач не приймав рішення про поновлення її на роботі, оскільки вказане спростовано записами у трудовій книжці позивачки.
Касаційний суд враховує, установлені судами обставини свідчать, що згідно з наказом КНП «ЗРЛ» ЗСР№ 149 від 22 грудня 2022 року скасовано наказ № 137 від 28 листопада 2022 року щодо звільнення ОСОБА_1 з 22 грудня 2022 року, тобто фактично поновлено її на роботі після звільнення 28 листопада 2022 року, а не перенесено дату звільнення. Тому після 22 грудня 2022 року роботодавець мав повторно повідомити позивача про наступне вивільнення за два місяці та виконати інші вимоги КЗпП, зокрема щодо працевлаштування позивача, і не мав підстав для звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України раніше двох місяців з дати такого попередження, за виключенням випадку досягнення домовленості з працівником про припинення трудових правовідносин в скорочений строк. Сторони таких дій не вчиняли, а тому оспорюваний наказ КНП «ЗРЛ» ЗСР № 4 від 02 січня 2023 року прийнятий з порушенням статті 49-2 КЗпП України та трудових прав позивача.
Встановивши, що процедура скорочення ОСОБА_1 не проведена з дотриманням вимог трудового законодавства,апеляційний суд зробив по суті правильний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині скасування наказу № 4 від 02 січня 2023 року про її звільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України та поновлення на посаді з 02 січня 2023 року.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/134880049
Недопуск працівника до роботи після поновлення виключає його вину у прогулі
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2026 року у справі № 759/20021/23
Оскільки позивач прибув на своє робоче місце 31 січня 2019 року, що підтверджено відповідним актом, а відповідач не забезпечив йому доступу до його робочого місця, не ознайомив з наказом про його поновлення, не здійснив негайного виконання рішення суду в порядку статті 235 КЗпП України, відтак, вина позивача щодо його прогулу відсутня, адже позивач не міг знати про його поновлення без належного ознайомлення з відповідним наказом.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Встановивши, що ОСОБА_1 було звільнено без законної підстави та підлягає поновленню на роботі, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що він має право на компенсацію середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Однак за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 235 КЗпП України, так і за статтею 236 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
Отже, заслуговують на увагу доводи касаційної скарги в частині періоду стягнення середнього заробітку з урахуванням того, що рішення про поновлення позивача ухвалено 30 січня 2019 року, яке, як встановили суди, не виконано і повторно поновлено позивача 20 серпня 2024 року.
Період, за який слід стягнути середній заробіток, становить з 31 січня 2019 року до 20 серпня 2024 року включно, тобто 1 415 днів.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про зменшення розміру стягнутого середнього заробітку до 690 378,50 грн.
Таким чином, оскільки у справі зібрані всі необхідні докази і вони не потребують додаткової перевірки, обставини справи з`ясовані повно і правильно, а рішення є помилковим тільки в частині обсягу задоволених позовних вимог, це можна виправити шляхом зміни резолютивної частини рішення суду і не потребує зміни мотивів його прийняття.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/135351101
Невиконання рішення про поновлення на роботі оскаржується у межах справи про поновлення, а не шляхом скасування наказу
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2026 року у справі № 463/6618/24
Як на порушення свого права на працю, ОСОБА_1 в позовній заяві посилався на те, що оскаржуваний наказ є незаконним, оскільки на виконання рішення суду про поновлення його на роботі відповідач повинен був ввести посаду начальника художньо-освітлювального цеху до штатного розпису театру.
Водночас, яким чином обраний позивачем спосіб захисту - скасування наказу про поновлення його на роботі призведе до відновлення порушеного, на його думку права, - тобто введення відповідачем до штатного розпису посади, на якій він працював, позивач не зазначив і суди не встановили. Більше того в судовому порядку не може вирішуватися питання про доцільність внесення/невнесення відповідачем змін у штатний розпис. Прийняття такого рішення є його виключною компетенцією.
Крім того, суди не врахували, що невиконання рішення про поновлення на роботі є підставою для відповідальності, встановленої законом (стаття 236 КЗпП України) і такі вимоги розглядаються в рамках справи про поновлення на роботі, а не в порядку звернення з окремим позовом.
З огляду на вищевикладене підстав для задоволення позовних вимог про скасування і визнання недійсним наказу про поновлення на роботі не було.
Проте суди попередніх інстанцій на наведене уваги не звернули, внаслідок чого дійшли до помилково висновку про часткове задоволення позову.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/134049100
Встановлення судом інших підстав звільнення, ніж зазначені у наказі роботодавця, є підставою для скасування судового рішення
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2026 року у справі № 538/1991/23
Зазначаючи про те, що позивач не надав суду доказів, яку саме роботу згідно зі своїми посадовими обов'язками він виконував дистанційно, апеляційний суд не звернув уваги на те, що фактично визначив інші підстави для звільнення, ніж ті, які зазначив роботодавець в оспорюваному наказі про звільнення, а саме пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків не може кваліфікуватися як прогул.
При цьому, вказуючи про те, що позивач фактично не виконував роботу дистанційно, апеляційний суд не врахував, що такі обставини відповідними доказами не підтверджені. Ні наказ про запровадження дистанційної роботи на підприємстві, ні посадова інструкція генерального директора товариства, яку обіймав позивач, не передбачили звітування останнього про виконану ним роботу дистанційно. Матеріали справи не містять доказів належної організації роботодавцем виконання працівником дистанційної роботи, яку було запроваджено на підприємстві відповідним наказом.
Оскільки роботодавець звільнив ОСОБА_1 за прогул (пункт 4 статті 40 КЗпП України), проте апеляційний суд встановив, що позивач правомірно працював дистанційно (тобто прогулу не допустив), але по суті підставою для його звільнення суд доводив невиконання або неналежне виконання ним трудових обов`язків, тобто вказав інші підстави для звільнення.
З цих підстав Верховний Суд не може ухвалити власне рішення, так як необхідно встановлювати обставини (нові) і надавати оцінку/переоцінку доказам, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України).
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок по суті трудового спору.
Зазначені вище обставини свідчать про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм процесуального права, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до цього суду.