Дайджест правових позицій Верховного Суду щодо поділу спільного майна подружжя та визначення правового режиму майна, набутого під час шлюбу
Необхідність спростування презумпції спільності майна та доведення фактичного припинення шлюбних відносин
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2026 року у справі № 361/7070/23
У справі, яка переглядається Верховним Судом, вирішуючи вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 щодо визнання нерухомого майна її особистою приватною власністю, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що садовий будинок, земельні ділянки були набути сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, тому вказане нерухоме майно є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними у рівних частках.
ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовувалися її заперечення, зокрема факту того, що спірне нерухоме майно було придбано нею за власні кошти у період, коли сторони фактично припинили шлюбні відносини.
Верховний Суд також виходить із того, що частина шоста статті 57 СК України передбачає право суду, а не його обов`язок визнати майно особистою приватною власністю одного з подружжя. Тому сторона, яка посилається на фактичне припинення шлюбних відносин як на підставу для непоширення на майно режиму спільної сумісної власності або для виключення боргового зобов`язання з кола спільних зобов`язань подружжя, повинна довести відповідні обставини належними та допустимими доказами.
Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_2 про фактичне припинення шлюбних відносин з 2018 року як такі, що не підтверджені належними та допустимими доказами та не спростовують презумпцію спільності майнових прав і обов`язків подружжя, які виникли за час шлюбу.
Суди також правильно урахували, що згода ОСОБА_1 на придбання ОСОБА_2 спірного садового будинку та земельних ділянок була надана та зафіксована в пунктах 9, 10 договорів купівлі-продажу від 31 січня 2020 року, підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя у спільну сумісну власність.Вказані договори було підписано ОСОБА_2 без будь-яких заперечень.
ОСОБА_2 , укладаючи договори купівлі-продажу садового будинку та земельних ділянок та будучи обізнаною про наявність згоди чоловіка відповідного змісту, мала зважати на правові наслідки, пов`язані з набуттям майна під час шлюбу у такий спосіб.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/138822344
Визнання майна, набутого фізичною особою-підприємцем під час шлюбу, спільною сумісною власністю подружжя та особливості визначення часток при його поділі
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2026 року у справі № 686/20303/24
У спірних правовідносинах суди встановили, що відповідачка з 21 листопада 2000 рокумає статус фізичної особи-підприємця.
Під час перебування сторін у шлюбі рішенням Арбітражного суду Хмельницької області від 05 червня 2001 року у справі № 11/1830 визнано право власності приватного підприємця ОСОБА_1 на спірну блочну теплицю, яка 23 червня 2001 року зареєстрована за нею як за фізичною особою-підприємцем.
У цій справі суди, встановивши, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували придбання спірної блочної теплиці за рахунок особистих коштів відповідачки, розмір цих коштів та джерело їх походження, обґрунтовано виходили з того, що спірне майно було придбане сторонами в період шлюбу і є їх спільною сумісною власністю.
Відповідачка не виконала свій процесуальний обов`язок щодо спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірний об`єкт поділу.
З огляду на встановлені обставини суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшли правильного висновку про поділ спірної блочної теплиці.
Оскільки суди дійшли правильного висновку про поділ спірної блочної теплиці, узагальнені доводи касаційної скарги щодо належності теплиці на праві власності лише відповідачці підлягають відхиленню.
Проте, визнавши за сторонами право власності на 1/2 частини спірної теплиці, суди не врахували, що визнання права на частку в праві спільної власності чи поділ майна жінки та чоловіка, що знаходилося у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистого майна кожним із них. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, зокрема, визнавши право на частку в праві, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою. Оскільки спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, то суд визнає саме право на частку (а не на частину об`єкта) у правіспільної часткової власності на спірний об`єкт.
Тому оскаржені рішення належить змінити: викласти їх мотивувальні частини в цій частині у редакції цієї постанови; викласти абзац четвертий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у такій редакції: «Визнати за ОСОБА_2 в порядку поділу майна подружжя право на частку в розмірі 1/2 у праві спільної часткової власності на блочну теплицю площею 0,13 га, побудовану в 1990 році, яка розташована на АДРЕСА_2 »; викласти абзац сьомий резолютивної частини рішення суду першої інстанції у такій редакції: «Визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право на частку в розмірі ½ у праві спільної часткової власності на блочну теплицю площею 0,13 га, побудовану в 1990 році, яка розташована на АДРЕСА_2 ».
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/137568301
Відчуження спільного майна подружжя під час розгляду справи не позбавляє права на його поділ
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2026 року у справі № 489/2488/22
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині поділу між сторонами нежитлового приміщення та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, апеляційний суд керувався тим, що на момент ухвалення рішення спірне майно було відчужене одним із подружжя на користь третіх осіб, у зв`язку з чим обраний ОСОБА_2 спосіб захисту є неефективним.
Однак із такими висновками апеляційного суду Верховний Суд погодитися не може з огляду на таке.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду до складу майна, що підлягає поділу між подружжям, входить не лише спільне майно, яке перебуває у володінні сторін на час розгляду справи, а й майно, яке вибуло з їх володіння та перебуває у третіх осіб, якщо воно було відчужене одним із подружжя без згоди іншого.
Відчуження спільного майна одним із подружжя під час розгляду справи про його поділ саме собою не може позбавляти іншого з подружжя права на судовий захист і не є підставою для відмови у задоволенні позову.
Відмовляючи у позові з мотивів неефективності обраного способу захисту, апеляційний суд фактично поклав негативні наслідки недобросовісної поведінки одного з подружжя на іншого, що суперечить засадам справедливості, розумності та добросовісності як складовим принципу верховенства права.
Крім того, вирішення спору про поділ спільного майна подружжя має бути спрямоване на остаточне врегулювання конфлікту між сторонами та не повинно зумовлювати необхідність їх повторного звернення до суду з новими позовами.
Розглядаючи спір про поділ спільної сумісної власності, суд має право визначити інший спосіб поділу майна, ніж той, який пропонує позивач, з урахуванням інтересів сторін та обставин справи, однак не може відмовити у судовому захисті виключно з підстав складності або подальшої можливості виконання судового рішення.
Отже, дійшовши висновку про неефективність обраного способу захисту, апеляційний суд не врахував, що відчуження спільного майна одним із подружжя під час розгляду справи не усуває предмета спору, не позбавляє іншого з подружжя права на судовий захист, а до складу майна, що підлягає поділу, включається також майно, яке вибуло з володіння подружжя та перебуває у третіх осіб. Негативні наслідки недобросовісної поведінки однієї зі сторін спору не можуть бути покладені на іншу сторону.
Водночас у межах розгляду цієї справи ОСОБА_2 наполягала на поділі спільного майна шляхом виділу їй у власність житлового приміщення - квартири, з огляду на її проживання у спірній квартирі разом зі спільною з позивачем дитиною, тоді як ОСОБА_1 просила виділити нежитлове приміщення торговельного павільйону, враховуючи наявність у нього іншого житлового приміщення, що належить йому на праві особистої власності та є придатним для самостійного проживання.
Однак апеляційний суд, визнавши наявність спору про спільне майно подружжя та встановивши факт відчуження нежитлового приміщення під час судового розгляду, не з`ясував у повному обсязі можливість і правові підстави вирішення спору шляхом присудження грошової компенсації вартості частки у спільному майні або шляхом виділу ОСОБА_2 у власність житлового приміщення (квартири) у рахунок такої компенсації з урахуванням недобросовісної поведінки однієї зі сторін спору, а також правові наслідки відчуження такого майна без згоди іншого з подружжя та межі застосування принципу ефективності способу захисту у справах цієї категорії.
Таке неповне з`ясування обставин справи у їх сукупності та неправильне застосування норм матеріального права унеможливлюють ухвалення Верховним Судом нового рішення по суті спору в цій частині.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/134499404
Визнання договору дарування удаваним правочином у разі посилання на прихований договір про поділ майна подружжя та необхідність доведення справжньої волі сторін
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2026 року у справі № 642/6768/23
Порушуючи перед судом вимогу про визнання договору дарування удаваним з тих підстав, що насправді сторонами було укладено договір про поділ майна подружжя, ОСОБА_2 мала довести, що обидві сторони договору мали на меті досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних саме для договору поділу майна подружжя, зокрема, факт відсутності претензій щодо іншого майна, зокрема квартир, набутих у шлюбі.
Як вже вказувалось колегією суддів, судами попередніх інстанцій при вирішенні спору встановлено, що 10 грудня 2021 року між подружжям було укладено договори дарування квартир, посвідчені нотаріально, згідно з умовами яких ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_1 прийняв в дар квартири і набув право власності на останні.
Відтак, зі змісту оспорюваних договорів дарування квартир вбачається, що при укладенні останніх нотаріусом сторонам була роз`яснена правова природа такого виду правочину, сторони підтвердили дійсність своїх намірів та розуміння правової природи договору дарування як договору безоплатного, підтвердили відсутність будь-яких спорів по відчужуваній нерухомості; приховування фактів, які б могли мати істотне значення й були свідомо ними приховані; ознак фіктивності або удаваності правочину під час укладення даного виду правочину (договору дарування), а також у момент підписання договору усвідомлювали значення дій і могли керувати ними, розуміючи природу цього правочину, свої права та обов`язки за цим договором, які обома сторонами повинні усвідомлюватися.
Будь-яких доказів, на підтвердження того, що сторони мали на меті укласти саме договір про поділ майна подружжя, матеріали справи не містять.
Більше того, суди обґрунтовано зауважили на відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження того, що при оформленні договорів дарування між сторонами було досягнуто домовленості про поділ спільного сумісного майна подружжя, у зв`язку з чим ОСОБА_1 не мав претензій до поділу інших квартир.
Відтак, встановивши, що ОСОБА_2 не було доведено, що сторони оспорюваних договорів дарування спрямовували свою волю на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді цими правочинами, суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин приписи статті 235 ЦК України та відмовили у задоволенні зустрічного позову.
Більше того, підписання договорів дарування з підтвердженням сторонами дійсності своїх намірів і розуміння правової природи таких договорів як безоплатних, а також підтвердження відсутності спорів щодо відчужуваного майна, відсутності прихованих істотних обставин і ознак фіктивності чи удаваності правочинів із подальшим зверненням до суду з позовом про визнання цих договорів удаваними може свідчити про недобросовісність сторони останніх, яка, підтвердивши дійсність правочинів під час їх укладення, згодом оспорює їх з підстав удаваності.
Підсумовуючи, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.