Зміст позовної заяви:
У вересні 2019 року позивачка звернулася до суду із позовною заявою, в якій просила визнати нікчемним заповіт ОСОБА_3 (далі - спадкодавець), посвідчений 14 жовтня 2000 року державним нотаріусом Першої Одеської нотаріальної контори та зареєстрований у реєстрі за № 3-3261 (далі - заповіт). Мотивувала так:
Позивачка є донькою спадкодавця, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У лютому 2018 року, маючи намір подати заяву про прийняття спадщини, позивачка звернулася до нотаріуса, але була проінформована, що 19 лютого 2018 року приватний нотаріус Марченко Аеліта Мехманівна (далі - приватний нотаріус) відкрила спадкову справу № 4/2018. Тому саме їй позивачка подала заяву про прийняття спадщини. Приватний нотаріус повідомила, що спадкодавець залишив заповіт і відмовилася видати позивачці свідоцтво про право на спадщину, бо останню прийняла відповідачка як спадкоємиця за заповітом.
Станом на 2000 рік спадкодавець перебував у шлюбі з матір`ю позивачки, тому не міг залишити жодного заповіту. З відповідачкою позивачка не знайома. Квартиру, вказану у заповіті, спадкодавець продав. У позивачки є сумніви, чи дійсно той міг залишити заповіт на усе його майно на ім`я відповідачки.
Підпис не належить спадкодавцю. У копії заповіту, що є в нотаріальному архіві, рядки про те, що спадкодавець залишив усе майно, можливо, додані за допомогою копіювального апарата. У текст заповіту було втручання шляхом накладення одного тексту на іншій. Це можна перевірити лише за допомогою спеціальних засобів під час проведення експертизи.
Має місце порушення статті 1257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, бо у ньому як спадкоємиця вказана особа, яку неможливо ідентифікувати (без числа, місяця та року народження, без адреси й ідентифікаційного коду), і яка не співпадає з відповідачкою (т. 1, а. с. 1-4; т. 2, а. с. 141-146).
Зміст рішення суду першої інстанції:
13 лютого 2023 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував так:
Заповіт складений із дотриманням вимог щодо його форми та посвідчення.
Згідно із судовими експертизами заповіт підписав спадкодавець, його текст не піддавали змінам у вигляді підчистки, травлення, додруківки.
Твердження позивачки про порушення загальних вимог щодо форми заповіту є безпідставними. З його тексту можливо встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила, тощо.
Зміст постанови апеляційного суду:
25 січня 2024 року Одеський апеляційний суд прийняв постанову (повний текст складений 16 лютого 2024 року), згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Мотивував так:
Суд першої інстанції належно не сповістив позивачку та її адвоката про судове засідання, призначене на 1 лютого 2023 року. З огляду на це рішення суду першої інстанції слід скасувати на підставі пункту 3 частини третьої статті 376 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Заповіт складений у 2000 році. Тому суд має застосовувати приписи ЦК УРСР. Заповіт відповідає вимогам статті 541 ЦК УРСР, підстав для визнання його нікчемним немає. Позивачка не довела, що під час складання заповіту були порушені вимоги щодо його форми та порядку посвідчення. Із тексту заповіту можливо встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила.
Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про неналежність відповідачки. За змістом заповіту особою, якій спадкодавець заповів спадкове майно, є ОСОБА_2 . Відповідачка була дружиною спадкодавця. Після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 вона звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. 10 січня 2019 року відповідачка отримала від державного нотаріуса дублікат заповіту спадкодавця. Суди обох інстанцій не встановили іншу особу з таким прізвищем, ім`ям та по батькові. Адвокат позивачки фактично визнала, що відповідачка є тією особою, яка вказана у заповіті.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу:
Позивачка мотивувала касаційну скаргу так:
Суд апеляційної інстанції застосував норми права про визнання заповіту нікчемним на підставі статті 1257 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року у справі № 6-2424.
Апеляційний суд застосував норми права про розбіжності у реквізитах спадкодавця, які позбавляють можливості встановити його особу, без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 березня 2018 року у справі № 525/607/17.
Суд апеляційної інстанції застосував приписи статей 213 і 1256 ЦК України про те, що не можна усунути суперечності у прізвищі спадкоємиці шляхом тлумачення заповіту за ініціативою суду, без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 474/454/18.
Апеляційний суд порушив норми процесуального права, коли розглянув справу без належного відповідача у справі. Він застосував норми про належного відповідача у справі без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі № 200/15072/16-ц і № 200/14798/15-ц.
Громадяни не можуть використовувати правовстановлюючі документи, якщо у них допущені помилки у прізвищі, імені або по батькові. Вказані помилки слід виправити в окремому провадженні.
Апеляційний суд застосував норми права про тлумачення правочину на користь його дійсності, чинності та виконуваності без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17.
Відсутній висновок щодо застосування у подібних правовідносинах припису статті 541 ЦК УРСР.
Позиція Верховного Суду:
Чи можна визнати нікчемним заповіт, який спадкодавець склав у 2000 році?
Позивачка зазначала, що наявність заповіту є перешкодою для оформлення її спадкових прав на майно після смерті батька-спадкодавця. Цей заповіт, який він начебто склав 14 жовтня 2000 року на користь відповідачки, є нікчемним, бо спадкодавець його не підписував. Стверджувала, що у заповіті як спадкоємиця вказана особа, яку неможливо ідентифікувати (без числа, місяця та року народження, без адреси й ідентифікаційного коду), і яка не співпадає з відповідачкою. Просила суд визнати заповіт нікчемним.
Суд першої інстанції виснував, що позивачка не довела, що спадкодавець не підписав заповіт, і що останній складений на ім`я невідомої особи. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у позові через необґрунтованість. Зауважив, що до спірних правовідносин слід застосувати приписи ЦК УРСР, а не ЦК України. Позивачка з висновками апеляційного суду не погодилася.
Колегія судів, урахувавши висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року у справі № 473/3884/21 і Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20, зауважує, що у ЦК УРСР не було приписів щодо нікчемності правочину, а тому немає підстав для визнання нікчемним заповіту 2000 року вчинення.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначає законодавство, чинне на момент їхнього вчинення. Під час розгляду справи про визнання правочину недійсним суд його оцінює на предмет відповідності вимогам законодавства, чинного під час вчинення правочину. Отже, на правочин, вчинений до набрання чинності ЦК України, тобто до 1 січня 2004 року, поширюється законодавство, зокрема ЦК УРСР, чинне на момент вчинення цього правочину (див. постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 червня 2021 року у справі № 478/708/19, Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 205/1783/20, від 15 вересня 2023 року в справі № 203/4638/20).
Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (частина перша статті 534 ЦК УРСР).
Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений (стаття 541 ЦК УРСР).
Якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах (частина друга статті 545 ЦК УРСР).
Передбаченого у ЦК України терміну «нікчемність правочину» до прийняття цього кодексу у законодавстві не було. У ЦК УРСР не було приписів щодо поділу правочинів на нікчемні й оспорювані за характером недійсності. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди було її визнання такою за рішенням суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 червня 2021 року в справі № 478/708/19).
Саме на момент вчинення, укладення слід перевіряти, чи правочин, договір відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом стосовно правочину чи договору на той момент. Вирішуючи питання про кваліфікацію правочину або договору як недійсного, треба застосовувати той закон, який був чинним на момент вчинення правочину, укладення договору. У ЦК УРСР не було конструкції нікчемності правочину чи договору. За тим кодексом угоду чи договір можна було визнати недійсними на підставі рішення суду. Приписи ЦК України щодо недійсності правочинів не можна застосувати для вирішення спору про недійсність угоди, договору, заповіту, укладених або вчинених за ЦК УРСР (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року у справі № 473/3884/21, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20).
Висновок:
Суд першої інстанції виснував про відсутність підстав для визнання нікчемним заповіту на підставі частини першої статті 1257 ЦК України, бо позивачка не довела належність підпису у заповіті іншій особі, ніж спадкодавець, а відповідачка згідно з матеріалами справи є його спадкоємицею за заповітом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд правильно зауважив, що до заповіту, складеного у 2000 році, слід застосувати приписи ЦК УРСР, а не ЦК України, який набрав чинності тільки у 2004 році. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що ЦК УРСР не передбачав можливості для визнання заповіту нікчемним. Тому у задоволенні позову слід було відмовити не через необґрунтованість позовних вимог, а через те, що заповіт не можна було визнати нікчемним.
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України).
З огляду на висновки цієї постанови щодо застосування норм матеріального права постанову апеляційного суду належить змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови.