Чому Декларація прав дитини з'явилася лише в середині 20-го століття? Чи мали діти окремі права до цього?
Ганна Гаро, сімейний адвокат, кандидат юридичних наук, Голова Комітету з сімейного права НААУ, керівник Центру сімейного права ВША НААУ Марія Бабішена, помічник адвоката
Публікації лекторів
09.06.2021

Виникнення Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, не було раптовим, а стало певним підсумком багаторічного становлення і розвитку правового захисту прав та інтересів дитини.

Виникнення необхідності захищати права дитини було обумовлено тим, що діти почали брати участь у різних суспільних відносинах на рівні з дорослими — дитяча праця на заводах, фабриках… Часто це була фізична робота, що не вимагала особливих знань чи вмінь, але потребувала ручної, фізичної праці.

Так, у багатьох промислово розвинених країнах Європи та Америки в XIX столітті діти працювали нарівні з дорослими до 14-18 годин на добу (іноді з 5-6-річного віку).

При цьому діти, ще не маючи належних навичок та достатнього досвіду, не досягнувши фізичної і психологічної зрілості, особливо якщо вони перебували в тяжких життєвих, легше піддаються впливу, ними легше керувати і примушувати до чогось, надавати їм меншу оплату, діти менш готові до страйків чи протидії. Важливу роль відіграє також і воля дорослих (іноді й батьків дитини), які можуть використовувати незахищеність дітей у своїх цілях.

Звичайно, такі понаднормові навантаження та відсутність вільного часу і можливості здобути освіту завдавали негативного вливу на життя та здоров’я дітей, їх фізичний, психічний та соціальний розвиток.

З метою захисту прав дітей, Міжнародна організація праці (МОП) почала приймати в межах своєї компетенції спеціальні правові акти. Зокрема конвенції МОП встановлювали мінімальний вік дітей і підлітків для прийому на роботу в різних галузях, певні стандарти та умови праці для дітей і підлітків. Так, наприклад, Конвенція МОП 1919 р. встановила 14 років як мінімальний вік приймання дітей на роботу в промисловості.

Деякі дослідники також вказують, що ще у середині 19-го століття у внутрішніх актах (конституціях, законах) можна простежити норми щодо закріплення деяких прав дітей (як от право на освіту).

Також підставою необхідності вирішення питання щодо правового статусу дитини та її прав стали 1 та 2 світові війни. Так, внаслідок Першої світової війни значна кількість дітей по всьому світу опинилась на межі виживання – діти були позбавлені батьківського піклування (внаслідок загибелі чи зникнення батьків під час війни), не мали житла, їжі і інших необхідних речей.

У 1920 році Еглантайн Джебб, президент фонду Save the Children та міжнародний Комітет Червоного Хреста вирішили створити Міжнародний Союз Save the Children. Дуже швидко відділення цієї міжнародної організації у багатьох країнах світу розпочали активну допомогу дітям, які постраждали від війни.

Першим значущим кроком у розвитку і утвердженні ідеї необхідності надання правам дитини захисту саме на міжнародному рівні можна вважати Женевську декларацію прав дитини 1924 р., прийняту Лігою Націй.

Декларація 1924 р. складається всього з п’яти пунктів:

1. Дитина має отримувати усі засоби, необхідні для її нормального матеріального і духовного розвитку.

2. Голодна дитина має бути нагодована; хвора дитина має бути доглянута; дитина у скруті має отримати допомогу; сирота або безпритульна дитина має отримати притулок і догляд.

3. У лихі часи дитина першою має отримати допомогу.

4. Дитина повинна мати засоби для існування і захист від будь-яких форм експлуатації.

5. Дитина має бути вихована з усвідомленням того, що її кращі якості повинні служити іншим людям.

Можна вважати, що саме Женевська декларація прав дитини 1924 р. і заклала основи та надала поштовх для створення Декларації прав дитини 1959 року (як це вказано в преамбулі).

Однак, захист прав дитини на період між 1924 та 1959 роком також не було припинено. Ще до прийняття Декларації 1959 року, у 1946 році, після закінчення Другої світової війни та нової хвилі проблем у дітей, що опинились у тяжких життєвих умовах і потребували захисту, було засновано Міжнародний надзвичайний фонд допомоги дітям при Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ). Його основною метою було допомагати дітям, життя і майбутнє яких були під загрозою, незалежно від того, яку роль їхня країна відіграла у війні, тобто охопити всіх нужденних дітей і захистити їхні права на виживання та реалізацію їхнього потенціалу.

Через два роки, в 1948 році Генеральною Асамблеєю була прийнята Загальна декларація прав людини. В її положеннях, а саме, статті 25 вказано, що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом.

І вже далі, у 1959 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Декларацію прав дитини, в якій були сформульовані десять принципів, що визначають дії всіх, хто відповідає за здійснення всієї повноти прав дітей, і яка мала на меті забезпечення їм «щасливого дитинства».

Цей документ став результатом усвідомлення необхідності захисту прав дитини, яка внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування.

Надалі розвиток захисту прав дитини на міжнародному рівні знайшов своє вираження у прийнятій 20 листопада 1989 року Конвенції про права дитини.

Як вказано у преамбулі такого документа, Держави-учасниці цієї Конвенції підтвердили, що впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, що дитина має бути вихована в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності.

При створенні такої Конвенції було взято до уваги напрацювання, зафіксовані в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей.