Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
16.11.2020

Банкрутство: огляд правових позицій Верховного суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду за жовтень 2020 року

Василь Дерлюк, адвокат, арбітражний керуючий, керуючий адвокатського бюро “Василя Дерлюка”, член Комітету з питань банкрутства, що діє в складі НААУ 1.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В.В. – головуючого, Васьковського О.В., Катеринчук Л.Й. (постанова від 06.10.2020, справа №5026/1089/2012) Яких питань стосуються? Питання закриття касаційного провадження у справі про стягнення […]

Василь Дерлюк,
адвокат, арбітражний керуючий,
керуючий адвокатського бюро “Василя Дерлюка”,
член Комітету з питань банкрутства, що діє в складі НААУ

1.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В.В. – головуючого, Васьковського О.В., Катеринчук Л.Й. (постанова від 06.10.2020, справа №5026/1089/2012)

Яких питань стосуються?

Питання закриття касаційного провадження у справі про стягнення заборгованості, яка розглядається в межах справи про банкрутство, у зв`язку з тим, що справа є малозначною.

Короткі висновки:

— Справи про банкрутство не є малозначними. Обсяг права на оскарження в касаційному порядку судових рішень, прийнятих у справах про банкрутство, не може бути меншим, ніж у малозначних справах.
— Оскаржувані судові рішення, ухвалені в межах справи про банкрутство за результатом розгляду заяви ліквідатора боржника про стягнення з відповідача заборгованості, належать до судових рішень у майновому спорі, стороною в якому є боржник – у розумінні положень абз.2 ч.2 ст.7 КУзПБ, а правила оскарження цих судових рішень в касаційному порядку визначені п.1 ч.1 ст. 287 ГПК України та не встановлюють заборону на їх оскарження в касаційному порядку.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

— Згідно з ч. 1, 2 ст.7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
— Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України.
— Частиною 3 ст.287 ГПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню:1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
— Справи про банкрутство не є малозначними. Обсяг права на оскарження в касаційному порядку судових рішень, прийнятих у справах про банкрутство, не може бути меншим, ніж у малозначних справах.
— Оскаржувані судові рішення, ухвалені в межах справи про банкрутство за результатом розгляду заяви ліквідатора боржника про стягнення з відповідача заборгованості, належать до судових рішень у майновому спорі, стороною в якому є боржник – у розумінні положень абз.2 ч.2 ст.7 КУзПБ, а правила оскарження цих судових рішень в касаційному порядку визначені п.1 ч.1 ст.287 ГПК України та не встановлюють заборону на їх оскарження в касаційному порядку.

2. Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В.В. – головуючого, Васьковського О.В., Ткаченко Н.Г. (постанова від 06.10.2020, справа №910/24323/16)

Яких питань стосуються?

Питання стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати та індексації заробітної плати. Питання судового збору із вказаних вимог

Короткі висновки:

— Індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
— Має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації – невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
— Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
— Позовні вимоги, пов`язані з індексацією заробітної плати працівників та компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням термінів її виплати не є предметом справляння судового збору згідно Закону України “Про судовий збір”.
— Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір”, на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні не розповсюджується.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

— Відповідно до статті 1 Закону України “Про оплату праці” заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічні положення містяться і в статті 94 Кодексу законів про працю України. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
— Структура заробітної плати визначена у статті 2 Закону України “Про оплату праці”, за змістом якої, заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, по`вязані з виконанням виробничих завдань і функцій.
— Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

— Статтею 33 Закону України “Про оплату праці” визначено, що в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.
— Відповідно до статті 2 Закону України “Про індексацію грошових доходів населення” індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).
— Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення, яким визначені правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення (далі – Порядок № 1078).
— Згідно з пунктом 4 Порядку № 1078, в редакції чинній до 21.06.2012 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. Оплата праці (грошове забезпечення) індексується у межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків. Приклад обчислення суми індексації грошових доходів громадян наведений у Додатку № 2 вищевказаного Порядку. — У разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
— Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпПУ у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
— Отже, аналіз зазначених вище норм права дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

— Розрахунок компенсації частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 року “Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати” (далі – Порядок № 159), яким передбачено, зокрема, наступне:

— компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплат проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001 року (п. 2 Порядку);
— заробітна плата підлягає компенсації (п. 3 Порядку);
— сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100 (п.4 Порядку);
— індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу.

При цьому індекс споживчих цін у місяці за який виплачується дохід по розрахунку не включаються. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом (п.4 Порядку).

Використане у статті 3 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” та пункті 4 Порядку № 159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації – невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1 – 3 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Верховний Суд у складі суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 13.01.2020 у справі № 803/203/17 за подібного предмета спору та фактичних обставин справи з даною справою, що розглядається, висловив аналогічну правову позицію щодо спірних правовідносин, де зазначив, зокрема, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування компенсації за несвоєчасну виплату суми індексації доходів позивача. Це потребує дослідження доказів, зокрема розрахунок компенсації за несвоєчасну виплату суми індексації доходів позивача та доказів, які підтверджують цей розрахунок.

Суми виплат, пов`язаних з індексацією заробітної плати працівників та суми компенсації працівникам втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням термінів її виплати фактично входять до структури заробітної плати та підлягають виплаті в загальному порядку. Така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16 та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.08.2020 у справі № 910/24323/16.
Згідно пункту 1 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Отже, позовні вимоги, пов`язані з індексацією заробітної плати працівників та компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати в зв`язку з порушенням термінів її виплати не є предметом справляння судового збору згідно Закону України “Про судовий збір”.
Водночас, пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір”, на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні не розповсюджується. Таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16

3.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Огородніка К.М.- головуючого, Катеринчук Л.Й., Пєскова В.Г., (постанова від 07.10.2020, справа №15/293-б)

Яких питань стосуються?

Питання зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

У ліквідаційній процедурі нові зобов`язання у банкрута можуть виникати виключно у випадках, прямо передбачених у КУзПБ, і порядок їх виконання визначений спеціальними нормами цього Кодексу. Такими випадками є зобов`язання з оплати поточних комунальних і експлуатаційних витрат та інших витрат, пов`язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури

Подання боржником, щодо якого введено ліквідаційну процедуру, декларацій до контролюючого органу не є підставою виникнення у такого боржника зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом (висновок Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 910/14827/16)

Звільнення від податкового обов`язку щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін сплати яких настав в період після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом, передбачено законом (ч.1 ст.38 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”), а також зумовлює раціональне сподівання такого боржника на те, що після встановлення його неплатоспроможності у нього не виникають додаткові зобов`язання.

В цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду – над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду – над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду. Враховуючи наведене вище, а також висновки Верховного Суду у складі Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 910/14827/16 (щодо застосування приписів статті 38 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” у поєднанні з положенням Податкового кодексу України), колегія суддів у цій справі дійшла висновку про законність та обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відхилення заявлених ГУ ДФС грошових вимог. З цих же підстав, колегією суддів не приймається до уваги посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 911/254/16.

4. Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Огородніка К.М.- головуючого, Банаська О.О., Пєскова В.Г.,, (постанова від 07.10.2020, справа № 904/5635/19)

Яких питань стосуються?

Питання права контролюючого органу на апеляційне оскарження постанови про визнання боржника банкрутом.

Короткі висновки:

Контролюючий орган не наділений безумовним правом на оскарження судових рішень у справі про банкрутство, а має дотримуватись порядку виявлення кредиторів, визначеного КзУПБ, та довести факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

У справі про банкрутство, що здійснюється за загальною процедурою, особа, яка має до боржника кредиторські вимоги, набуває саме процесуального статусу кредитора – сторони та учасника провадження у справі про банкрутство з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов`язки учасників провадження у справі про банкрутство, після звернення із заявою із кредиторськими вимогами у справі про банкрутство, розгляду такої заяви судом та визнання його вимог до боржника господарським судом з прийняттям відповідного рішення.

Колегія суддів звертається до правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19, згідно з якими, лише після вчинення всіх передбачених Законом про банкрутство (стаття 23) чи КУзПБ (стаття 45) дій, прийняття судом відповідної ухвали про повне або часткове (частина шоста статті 23 Закону про банкрутство, частина шоста статті 45 КУзПБ) визнання його вимог, кредитор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство та повну процесуальну дієздатність (здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді, стаття 44 ГПК України) (п. 56.16 постанови).

Якщо провадження у справі про банкрутство було відкрито в порядку загальних норм – частини 5 статті 39 Кодексу України з процедур банкрутства, то контролюючий орган не наділений безумовним правом на оскарження судових рішень у справі про банкрутство, а має дотримуватись порядку виявлення кредиторів, визначеного КзУПБ, та довести факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Перехід боржника до ліквідаційної процедури не перешкоджає податковим органам, вжити заходів щодо перевірки діяльності боржника на предмет наявності (відсутності) у нього заборгованості зі сплати податкових платежів, оскільки податковим законодавством України не визначається стадія процедури банкрутства, у якій така перевірка повинна бути проведена. У постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 922/2431/17, від 14.05.2019 у справі № 905/1675/18, від 19.05.2020 у справі № 908/2332/19, від 17.08.2020 у справі № 904/4398/19 вже неодноразово була висловлена правова позиція стосовно того, що норми чинного податкового законодавства та законодавства про банкрутство не містять заборони щодо проведення податковим органом перевірки боржника після визнання останнього банкрутом.

Надіслання ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство на адресу скаржника, як органу доходів і зборів, не можуть вважатися свідченням автоматичного залучення його учасником у справі, оскільки в частині 15 статті 39 КУзПБ наведено перелік осіб, яким має бути надіслана ухвала про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство не пізніше трьох днів з дня її винесення, серед яких вказано контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України, за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника. Тобто, надіслання ухвали про відкриття провадження у справі про банкрутство на адресу відповідного контролюючого органу є обов`язковим в силу приписів Кодексу, однак не свідчить про наділення контролюючого органу безумовним правом на оскарження, який має дотримуватись порядку виявлення кредиторів та довести факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Посилання скаржника на судову практику Верховного Суду у справі про банкрутство №908/569/19 не є релевантним, оскільки згадана практика стосується права контролюючого органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство, провадження у яких здійснюється за особливостями, передбаченими ст. 94 Закону про банкрутство, тобто за так званою “скороченою процедурою” через відсутність процедури розпорядження майном, та правового статусу контролюючих органів у цих справах.

Відсутність доказів набуття статусу кредитора чи учасника у справі про банкрутство та недоведеність того, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка подала апеляційну скаргу є підставою для закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою такої особи на підставі п.3 ч.1 ст. 264 ГПК України.

5.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Погребняка В.Я. – головуючого, Катеринчук Л.Й., Пєскова В.Г. (постанова від 13.10.2020, справа № 5004/1694/11)

Яких питань стосуються?

Застосування ч.4 ст.75 ГПК України (питання преюдиційності судових рішень у спорі виключення з ліквідаційної маси майна банкрута).

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

За змістом ч.4 ст.75 ГПК України преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Преюдиціальність – обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 911/3883/16 та від 29.04.2020 у справі № 906/557/19.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Брумареску проти Румунії» №28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).

Таким чином, у розумінні положень ч. 4 ст. 75 ГПК України однією із цілей цієї норми законодавець визначив, у тому числі, уникнення можливості різних висновків і тлумачень щодо наявних між сторонами обставин і правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.
Враховуючи норми ч. 4 ст. 75 ГПК України до суду було подано належні та допустимі докази неправомірності віднесення спірного майна до активів банкрута в ліквідаційну масу і оскільки на даний час вказане майно не належить банкруту, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що останнє підлягає виключенню з ліквідаційної маси.

6.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В.В. – головуючого, Жукова С.В., Ткаченко Н.Г. (постанова від 13.10.2020, справа № 04/14-10/5026/2337/2011)

Яких питань стосуються?

1.Застосування ч.4 ст.75 ГПК України (питання преюдиційності судових рішень).

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

За змістом частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Преюдиціальність – обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Брумареску проти Румунії” №28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).

Таким чином, у розумінні положень частини 4 статті 75 ГПК України однією із цілей цієї норми законодавець визначив, у тому числі, уникнення можливості різних висновків і тлумачень щодо наявних між сторонами обставин і правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.
Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Відповідно до частини 5 статті 75 ГПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

2.Застосування статті 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

Стаття 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, порівняно з приписами статті 215 Цивільного кодексу України, розширює підстави для визнання недійсними правочинів та надає можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам Цивільного та Господарського законодавства, проте вчинена у період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам.

При розгляді спорів в поряду статті 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватись з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов`язання у боржника, у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості, до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, частиною 1 статті 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” , встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми (правова позиція ВС №910/6179/17 від 30.01.2019).

3.Питання фраудаторних правочинів (правочинів, що вчинені боржником на шкоду кредиторам)

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14.05.1992 № 2343-XII “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23.02.2012 № 4452-VI “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII “Про виконавче провадження”).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц.

7.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Банаська О.О. – головуючого, Васьковського О.В., Ткаченко Н.Г., (постанова від 15.10.2020, справа № 922/1174/20)

Яких питань стосуються?
1.Питання відкриття провадження у справі про банкрутство (наявність спору про право)

Короткі висновки:
Спір про право виникає з матеріальних правовідносин і характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб`єктами правовідносин з приводу їх прав та обов`язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Спір про право може мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Встановлення відсутності спору про право щодо вимог ініціюючого кредитора є необхідною передумовою для відкриття провадження у справі про банкрутство боржника. Протилежне матиме наслідком відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

Системний аналіз статей 1, 8, 34, 39 КУзПБ свідчить, що правовими підставами для відкриття провадження у справі про банкрутство є: наявність грошового зобов`язання боржника перед кредитором, строк виконання якого сплив на дату звернення кредитора до суду; відсутність між кредитором та боржником спору про право стосовно заявлених вимог; до підготовчого засідання суду вимоги кредитора (кредиторів) боржником у повному обсязі не задоволені.

Отже, завданням підготовчого засідання господарського суду у розгляді заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство є перевірка обґрунтованості вимог заявника (заявників) на предмет відповідності таких вимог поняттю”грошового зобов`язання” боржника перед ініціюючим кредитором; встановлення наявності спору про право; встановлення обставин задоволення таких вимог до проведення підготовчого засідання у справі (аналогічний висновок викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у пункті 68 постанови від 13.08.2020 у справі № 910/4658/20, пункті 48 постанови від 03.09.2020 у справі № 910/16413/19).

Однією з підстав для відмови у відкритті провадження у справі, положення ч.6 ст. 39 КУзПБ, визначають те, що вимоги кредитора свідчать про наявність спору про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження. Спір про право – це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом. Отже під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права, який суттю суперечності, конфлікту, протиборства сторін.

Поняття “спору про право” має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Тому, вирішуючи питання чи свідчить вимога кредитора (кредиторів) про наявність спору про право, слід враховувати, що спір про право виникає з матеріальних правовідносин і характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб`єктами правовідносин з приводу їх прав та обов`язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Спір про право може мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.
Таким чином спір про право пов`язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також не доведенням суб`єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають в реалізації права.

Юридичні факти – це певні життєві обставини, з якими норми права пов`язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Якщо у підготовчому засіданні буде з`ясовано, що між ініціюючим кредитором та боржником існують суперечки з приводу їх прав та обов`язків, що вочевидь ставить під сумнів вимогу кредитора, і їх вирішення можливе виключно шляхом встановлення об`єктивної істини, що, у свою чергу, покладає на суд обов`язок вжити всіх визначених законом заходів до всебічного, повного та об`єктивного з`ясування дійсних прав і обов`язків сторін, у тому числі із застосуванням інституту доказів і доказування, що притаманно саме для справ позовного провадження, господарський суд відмовляє у відкриті провадження у справі про банкрутство.

Законодавство не містить переліку будь-яких критеріїв для висновку про існування спору про право, тому в кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасників провадження на предмет існування такого спору. Отже, на дату проведення підготовчого засідання усі суперечності між кредитором та боржником з приводу їх прав та обов`язків мають бути ними усунені самостійно або вирішені в судовому порядку з ухваленням судового рішення. Вимоги ініціюючого кредитора до боржника мають бути безспірними, тобто ґрунтуватися на первинних документах, які беззаперечно підтверджували би дійсний розмір заборгованості, правомірність підстави її виникнення та доводили би прострочення виконання грошового зобов`язання боржника. У такому разі безспірність не слід обов`язково пов`язувати (ототожнювати), ставити в залежність, з наявністю судового рішення.

Частина шоста статті 39 КУзПБ, згідно якої підставою для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство є наявність спору про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження, жодним чином не визначає підставою для такої відмови існування рішень, які набрали законної сили, отже наявність остаточного рішення у цьому спорі не є обов`язковою. У цьому випадку достатнім є сам факт наявності спору про право, результати вирішення якого можуть вплинути на заявлені вимоги кредитора (аналогічної позиції дотримується Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 910/1067/19).

Відсутність спору про право, в розрізі процедури банкрутства, полягає у відсутності неоднозначності у частині вирішення питань щодо сторін зобов`язання, суті (предмету) зобов`язання, підстави виникнення зобов`язання, суми зобов`язання та структури заборгованості, а також строку виконання зобов`язання тощо.
Методом встановлення таких фактів є дослідження господарським судом відзиву боржника, заслуховування пояснень представника боржника або дослідження Єдиного реєстру судових рішень, відомості з якого відкритими та загальнодоступними, на предмет наявності на розгляді іншого суду позову боржника до ініціюючого кредитора з питань, що зазначені вище (висновок викладений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у пункті 71 постанови від 13.08.2020 у справі № 910/4658/20, пункті 51 постанови від 03.09.2020 у справі N 910/4658/20 та постанові від 16.09.2020 у справі № 911/593/20).

Отже, встановлення відсутності спору про право щодо вимог ініціюючого кредитора є необхідною передумовою для відкриття провадження у справі про банкрутство боржника. Протилежне матиме наслідком відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство.
Враховуючи відсутність визначення законодавством вичерпного переліку критеріїв виходячи з яких можна дійти висновку про існування спору про право, при з`ясуванні відповідного питання в кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин необхідно оцінювати форму вираження відповідної незгоди учасників провадження на предмет існування спору з урахуванням усієї сукупності доказів та аргументів наведених в обґрунтування відповідних доводів цими учасниками.

8. Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Васьковський О.В. – головуючий, Білоус В.В., Жуков С.В. (постанова від 20.10.2020, справа № 916/61/13-г)

Яких питань стосуються?

1.Встановлення наявності чи відсутності підстав для закриття провадження у справі про банкрутство боржника, який є державним підприємством, включення такого підприємства до списку підприємств на передачу для приватизації.
Застосування положень Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”.
Застосування положень частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного та комунального майна”

Короткі висновки:

До боржника, як державного підприємства, встановлено обмеження в застосуванні процедур санації чи ліквідації, з єдиним виключенням щодо процедури санації, яке полягає у належності боржника до державних підприємств, які задіяні у виконанні державного оборонного замовлення, виробництві, розробленні, модернізації, ремонті, обслуговуванні озброєння та військової техніки, а також виключенням щодо процедури ліквідації – за умови здійснення ліквідації боржника за рішенням власника.
Встановлені обмеження відносно процедур санації чи ліквідації державних підприємств підлягають застосуванню незалежно від того, на яких стадіях розгляду перебуває справа про банкрутство.

Встановивши, що боржник є державним підприємством, відносно якого не підлягає застосуванню судова процедура ліквідації, а перехід до іншої процедури після визнання боржника банкрутом КУзПБ не передбачено, справа про банкрутство боржника не підлягає подальшому розгляду господарським судом, що в свою чергу є підставою для застосування положень п.7 ч.1 ст.90 КУзПБ та закриття провадження у справі.
Норми Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”, є нормою матеріального права, яка дійсно не містить прямої вказівки про закриття провадження у справі про банкрутство державних підприємств. Разом з тим, встановлені цією нормою обмеження є передумовою для застосування судом відповідної процесуальної норми, якою у даній справі є пункт 7 частини 1 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства.

Для прийняття рішення про закриття/припинення провадження у справі про банкрутство боржника на підставі частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна” необхідним і достатнім є встановлення судом, на підставі поданих сторонами доказів у справі, обставин належності Державі Україна прямо або опосередковано частки акцій цього боржника, що перевищує 50 % акцій, та чинності (на момент ухвалення відповідного судового рішення) прийнятого стосовно боржника рішення про приватизацію.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

20.10.2019 набув чинності Закон України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”, в пункті 2 Розділу III “Прикінцеві та перехідні положення” якого визначено, що у справах про банкрутство державних підприємств, не застосовуються судова процедура санації, крім тих, що задіяні у виконанні державного оборонного замовлення, виробництві, розробленні, модернізації, ремонті, обслуговуванні озброєння та військової техніки, та судова процедура ліквідації, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом. Тобто, вказаною нормою Закону до боржника, як державного підприємства, встановлено обмеження в застосуванні процедур санації чи ліквідації, з єдиним виключенням щодо процедури санації, яке полягає у належності боржника до державних підприємств, які задіяні у виконанні державного оборонного замовлення, виробництві, розробленні, модернізації, ремонті, обслуговуванні озброєння та військової техніки, а також виключенням щодо процедури ліквідації – за умови здійснення ліквідації боржника за рішенням власника.

Зміст пункту 2 Розділу III ”Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” дає підстави для висновку, що встановлені обмеження відносно процедур санації чи ліквідації державних підприємств підлягають застосуванню незалежно від того, на яких стадіях розгляду перебуває справа про банкрутство.
Встановивши, що боржник є державним підприємством, відносно якого не підлягає застосуванню судова процедура ліквідації, а перехід до іншої процедури після визнання боржника банкрутом чинним Кодексом України з процедур банкрутства не передбачено, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що справа про банкрутство боржника не підлягає подальшому розгляду господарським судом, що в свою чергу є підставою для застосування положень пункту 7 частини 1 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства та закриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 Розділу III “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” у справах про банкрутство державних підприємств не застосовується судова процедура ліквідації, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом. Разом з цим у названому Законі відсутні норми, які б передбачали можливість повернення (перехід) у справах про банкрутство до іншої процедури у зв`язку із застосуванням пункту 2 Розділу III “Прикінцеві та перехідні положення” цього Закону.

Встановивши наявність законодавчого обмеження в застосуванні процедури ліквідації державного підприємства, а також неможливість повернення провадження у справі про банкрутство до іншої процедури після визнання боржника банкрутом, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що справа про банкрутство не підлягала подальшому розгляду господарським судом. Наслідком виявлення після порушення провадження у справі обставини, з якою закон пов`язує неможливість судового розгляду справи господарським судом, є закриття провадження у справі. Відтак, за встановлених обставин, місцевий господарський суд вірно зазначив про наявність правової підстави для закриття провадження у справі, передбаченої у пункті 7 частини 1 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства.
Відповідно до частини 2 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства провадження у справі про банкрутство може бути закрито у випадках, передбачених пунктами 1, 2, 5 і 7 частини першої цієї статті, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство (до та після визнання боржника банкрутом).
Положення пункту 9 частини 1 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства, як підстава для закриття провадження у справі, підлягають застосуванню лише до визнання боржника банкрутом, про що прямо вказано у частині 2 названої статті.

Норми Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”, є нормою матеріального права, яка дійсно не містить прямої вказівки про закриття провадження у справі про банкрутство державних підприємств. Разом з тим, встановлені цією нормою обмеження є передумовою для застосування судом відповідної процесуальної норми, якою у даній справі є пункт 7 частини 1 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства.

Таким чином, врахувавши обставини справи та застосувавши положення пункту 2 Розділу III “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі відповідно до пункту 7 частини 1 статті 90 Кодексу України з процедур банкрутства.
Натомість суд апеляційної інстанції допустив невірне тлумачення пункту 2 Розділу III “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”, що призвело до безпідставного скасування ухвали суду першої інстанції

Відносно включення боржника до списку підприємств на передачу для приватизації, Суд зазначив наступне.

Відповідно до частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”, який регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, справи про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, не порушуються до її завершення. Провадження у справах про банкрутство таких підприємств/господарських товариств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, підлягає припиненню, крім тих, що ліквідуються за рішенням власника.

Наведена правова норма самостійно застосовується у передбачених нею випадках у справах про банкрутство та є достатньою правовою підставою для припинення/закриття провадження у справі про банкрутство у розумінні пункту 12 частини 1 статті 83 Закону про банкрутство стосовно боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію.

Таким чином, господарські суди, які здійснюють провадження у справах про банкрутство боржників, якими є державні підприємства та/або господарські товариства, більше ніж 50 відсотків акцій (часток) яких прямо чи опосередковано належать державі, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, повинні враховувати обов`язкову вимогу законодавця та застосувати імперативні вимоги частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна” (окремо або разом з нормою пункту 4-3 розділу X “Прикінцеві та перехідні положення” Закону про банкрутство) щодо припинення (закриття) провадження у таких справах у разі прийняття компетентним органом рішення про приватизацію державного підприємства-боржника на будь-якій стадії провадження у справі, незалежно від того, яка судова процедура банкрутства застосовується до боржника і на яких стадіях розгляду перебуває ця справа про банкрутство (розпорядження майном, санація, ліквідація).

Відтак, для прийняття рішення про закриття/припинення провадження у справі про банкрутство боржника на підставі частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна” необхідним і достатнім є встановлення судом, на підставі поданих сторонами доказів у справі, обставин належності Державі Україна прямо або опосередковано частки акцій цього боржника, що перевищує 50 % акцій, та чинності (на момент ухвалення відповідного судового рішення) прийнятого стосовно боржника рішення про приватизацію.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 11.10.2018 у справі № 1/17-3666-2011, від 20.06.2019 у справі № 910/3406/18, від 16.10.2019 у справі № 905/338/15, від 12.11.2019 у справі № 10/1106, від 26.02.2020 у справі № 5/31-Б-09.
Наведене вище дає підстави для висновку про те, що передумовою для припинення (закриття) провадження у справі про банкрутство державного підприємства в порядку частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного та комунального майна” є наявність рішення про приватизацію такого підприємства.
Колегія суддів враховує, що в статті 10 Закону України “Про приватизацію державного та комунального майна” наведено порядок приватизації вказаного майна, який серед іншого передбачає як формування та затвердження переліків об`єктів, що підлягають приватизації з опублікуванням таких переліків в офіційних виданнях державних органів приватизації, на офіційному веб-сайті Фонду державного майна України, на офіційних сайтах місцевих рад та в електронній торговій системі, так і безпосередньо прийняття рішення про приватизацію.

За відсутності доказів прийняття рішення про приватизацію боржника, правові підстави для застосування частини 5 статті 12 Закону України “Про приватизацію державного та комунального майна” і припинення провадження у справі про банкрутство відсутні.

9.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Ткаченко Н.Г. – головуючого, Білоуса В.В., Жукова С.В., (постанова від 21.10.2020,справа № 905/3071/17)

Яких питань стосуються?

Питання нарахування та стягнення банком з боржника процентів, передбачених кредитним договором за користування кредитом поза межами строку кредитування.

Короткі висновки:

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України.

Розглядаючи справу Верховний Суд зазначив наступне:

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов`язання (повернення кредиту), який був встановлений Кредитним договором.
Згідно з ч. 1 ст. 598 та ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Поняття “строк договору”, “строк виконання зобов`язання” та “термін виконання зобов`язання” згідно з положеннями ЦК України мають різний зміст.
Так, відповідно до ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Цей строк починає спливати з моменту укладення договору, хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Відтак, закінчення строку договору, належно виконаного лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору.

Поняття “строк виконання зобов`язання” і “термін виконання зобов`язання” визначені у ст. 530 ЦК України, згідно з ч. 1 якої якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
З огляду на викладене, строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема, коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12.

Водночас, ч. 2 ст. 1050 ЦК України передбачено, що у разі якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
При цьому, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 28.03.2018 по справі №444/9519/12, припис абзац 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосовано лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Як наслідок, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України.
У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані ч. 1 ст. 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.
Встановивши, що пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов`язання (строку кредитування), який був встановлений договором, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що є неправомірним нарахування процентів за користування кредитом за кредитним договором поза межами строку кредитування

Таким чином, виходячи з аналізу наведених вище норм, з урахуванням правових позицій Великої Палати Верховного Суду, встановлених судами обставин у даній справі, та оскільки строк дії кредитного договору, на підставі якого банком були нараховані боржнику проценти за користування кредитними коштами, є таким, що закінчився до дня порушення провадження у даній справі про банкрутство у зв`язку з пред`явленням вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, як і закінчилось право боржника законно користуватися позиченими коштами, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову банку у визнанні грошових вимог, які виникли з дати порушення провадження по дату визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Щодо застосування ст. 625 ЦК України колегія суддів звертає увагу на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, у відповідності до якої, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст.625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні, проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

При цьому, у вказаній постанові зазначено, що така правова позиція щодо правильного застосування норм права підлягає врахуванню у справі про банкрутство в разі подання заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника як на стадії розпорядження майном боржника, так і на стадії ліквідаційної процедури, але з урахуванням перебування в цей час боржника в особливому правовому становищі, зокрема і щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів.

10.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. – головуючого, Огороднік К.М., Ткаченко Н.Г., (постанова від 21.10.2020, справа № 915/36/20)

Яких питань стосуються?

1.Правомірність відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство з підстав передбачених у ч.6 ст. 39 КУзПБ (наявність спору про право)

Короткі висновки:

Ініціювання відкриття провадження у справі про банкрутство боржником виключає можливість застосування судом до таких правовідносин приписів ч. 6 ст. 39 КУзПБ, як підставу для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство

Розглядаючи справу Верховний Суд зазначив наступне:

Відповідно до частини 6 статті 34 Кодексу, боржник зобов`язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі у разі, якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов`язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності), та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом вказаної норми особливості звернення з заявою про порушення справи про банкрутство з підстав, передбачених частиною 6 статті 34 Кодексу – у разі загрози неплатоспроможності, полягають у тому, що боржник, встановивши обставини того, що у разі задоволення вимог одного або кількох кредиторів він не зможе виконати свої зобов`язання перед іншими кредиторами, у боржника виникає обов`язок звернутись до суду про порушення справи про банкрутство.

При цьому необхідно звернути увагу на те, що ініціювання боржником порушення справи про банкрутство на підставі частини 6 статті 34 Кодексу, свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність боргу оскільки сам боржник визнає ці обставини, тобто відсутній спір про право.
Водночас, в будь-якому випадку на момент подачі заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство боржником повинні бути надані документи (первинні документи, договори, бухгалтерський баланс, аудиторський висновок, судові рішення тощо), які підтверджують наявність ознак неплатоспроможності або її загрози, інакше таке банкрутство має ознаки фіктивного, тобто ініційованого з метою невиконання зобов`язань.

Суд під час розгляду заяви Боржника, яка подана в порядку, передбаченому частиною 4 ст. 34 Кодексу, зобов`язаний перевірити додані до заяви документи на предмет їх відповідності вимогам Кодексу та іншим нормативно-правовим актам з метою встановлення на підставі належних та допустимих доказів обставин того, чи дійсно задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов`язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності).

У цій справі, суд першої інстанції наведеного не врахував, та відмовляючи Боржнику у відкритті провадження у справі про банкрутство, безпідставно застосував приписи ч. 6 ст. 39 Кодексу, оскільки залишив поза увагою ініціювання цього провадження у справі про банкрутство саме Боржником, що свідчить про відсутність між останнім та його кредиторами спору про наявність і неоплатність боргу в результаті визнання Боржником такого боргу, тобто відсутності спору про право.
Аналіз наведених норм права дозволяють дійти до висновку про те, що ініціювання відкриття провадження у справі про банкрутство боржником виключає можливість застосування судом до таких правовідносин приписів ч. 6 ст. 39 КУзПБ, як підставу для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство, оскільки цією нормою охоплюються відносини щодо ініціювання провадження у справі особою відмінною від боржника, тобто кредитором/кредиторами.

11. Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Банаська О. О. – головуючого, Білоуса В. В., Васьковського О. В., (постанова від 22.10.2020, справа № 904/4387/19)

Яких питань стосуються?

1.Питання витрат на правову допомогу у справі про банкрутство.

Короткі висновки:

Витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов’язаних з розглядом справи про банкрутство, не відносяться до поточних вимог, відносяться до першої черги задоволення вимог кредиторів.
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
У разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Розглядаючи справу Верховний Суд зазначив наступне:

Статтею 64 КУзПБ встановлено черговість задоволення вимог кредиторів боржника. Так у пункті 1 частини першої цієї статті передбачено, що кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому у першу чергу задовольняються, зокрема, витрати, пов`язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді.
Відповідно до частини першої статті 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Згідно із частиною першою статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 123 ГПК України).
Системний аналіз норм статті 123 ГПК України, статті 64 КУзПБ свідчить, що витрати, пов`язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді не є у розумінні статті 1 КУзПБ зобов`язанням боржника перед кредитором, а є витратами понесеними в процесі розгляду грошових вимог кредитора, які мають спеціальний порядок відшкодування, передбачений нормами ГПК України та не можуть бути стягнуті окремо від цього провадження. Тому такі витрати не відносяться до поточних вимог у справі та відносяться згідно із пунктом 1 частини першої статті 64 КУзПБ до першої черги задоволення вимог кредиторів.

Щодо розміру (обґрунтованості) витрат на правничу допомогу та задоволення таких витрат за відсутності доказів їх здійснення кредитором, суд зважає на таке.

За змістом частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).

Згідно з частиною третьою-п`ятою статті 126 зазначеного Кодексу для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).

Аналогічну правову позицію викладено у постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18.
У наведених постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду зазначено, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
У справі що розглядається судом апеляційної інстанції встановлено, що на підтвердження з відшкодування витрат на професійну правничу допомогу надано, зокрема, договори про надання правничої допомоги, переліки послуг, які клієнт доручає адвокатському об`єднанню, з визначенням погодинної оплати наданих послуг, акти про надання послуг, яким зафіксовано загальну вартість наданої правничої допомоги (пункт 14 цієї постанови).

З урахуванням наведеного суд погоджується з висновками апеляційного господарського суду щодо наявності підстав для задоволення заяви про прийняття додаткової ухвали та покладення на боржника судових витрат в сумі 20 000,00 грн понесених на професійну правничу допомогу .
Натомість доводи скаржника щодо відсутності підстав для задоволення цих витрат є помилковими з урахування наведених вище висновків об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду сформульованих у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18 відповідно до яких розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

12.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Погребняка В.Я. (головуючий), Банаська О.О., Жукова С.В., (постанова від 27.10.2020, справа № 911/1306/16)

Яких питань стосуються?

Перегляд за нововиявленими обставинами постанови про визнання боржника банкрутом. В якості нововиявленої обставини скаржник посилався на встановлення експертизою у кримінальному провадженні факту підписання протоколу про припинення боржника не учасником товариства, а іншою особою.

Короткі висновки:

Встановлені у висновку експерта за результатами почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні обставини не можуть вважатися нововиявленими у розумінні норм статті 320 ГПК України.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:
Відповідно до частини 1 статті 320 ГПК України рішення, постанови та ухвали господарського суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності, якими закінчено розгляд справи, а також ухвали у справах про банкрутство (неплатоспроможність), які підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

До нововиявлених обставин належать матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для правильного вирішення спору.
Необхідними ознаками нововиявлених обставин є одночасна відповідність таким трьом умовам: по-перше, їх наявність на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність таких обставин для розгляду справи (тобто коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийнято).

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами. Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже було оцінено господарським судом у процесі розгляду справи. Не можуть бути визнані нововиявленими викладені в іншій справі висновки суду щодо обставин справи (оцінка доказів), юридична оцінка обставин справи в іншій справі та правові підстави рішення суду або його мотиви на предмет застосування норм права в іншій справі. Не вважаються нововиявленими обставинами нові докази, виявлені після постановлення рішення суду, а також зміна правової позиції суду в інших подібних справах.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 320 ГПК України підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.
На відміну від перегляду судового рішення в порядку апеляційного та касаційного оскарження, підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права тощо), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки учасники розгляду справи не знали про неї та, відповідно, не могли надати суду дані про неї. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами має на меті не усунення судових помилок, а лише перегляд вже розглянутої справи з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення судового рішення.

Господарський суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається (аналогічна правова позиція викладена у п. 6.2.4 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.08.2018 у справі № 19/5009/1481/11).
Вирішення питання, чи правильно судом надано оцінку певним доказам, належить до компетенції судів вищих інстанцій, та не може бути вирішено в рамках розгляду заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами.

Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 19.03.2019 у справі № 910/17944/15, від 19.05.2020 у справі 910/19793/14.
Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами: 1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; 2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом. Виникнення нових або зміна обставин після вирішення спору також не можуть бути підставою для зміни або скасування судового рішення. Така ж правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 19.03.2019 у справі № 910/17944/15, від 19.05.2020 у справі № 910/19793/14.

Одним із аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення суду у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.10.1999). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (п. п. 51 – 52 рішення Суду у справі «Рябих проти Росії» від 24.06.2003; ухвала суду щодо прийнятності заяви № 62608/00 «Агротехсервіс проти України»; п. п. 42-44 рішення суду у справі «Желтяков проти України» від 09.06.2011). Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (п. п. 27 – 34 рішення суду у справі «Праведная проти Росії» від 18.11.2004).

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 320 ГПК України підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного рішення у цій справі.

Разом з цим, враховуючи наведене вище експертний висновок на який посилається скаржник за своєю правовою природою та моментом виникнення є новим доказом, який не був предметом дослідження та оцінювання в межах цієї справи.
Суд також враховує, що висновок експерта відповідно до статті 104 ГПК України для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

Оцінка протоколу загальних зборів учасників про прийняття рішення про самоліквідацію здійснюється у підготовчому засіданні під час винесення господарським судом ухвали про відкриття провадження у справі. Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.05.2019 у справі № 910/8482/18 та від 04.07.2019 у справі 922/7446/17.

Суд апеляційної інстанції вірно зауважив на тому, що під час провадження у цій справі жодний з учасників не ставив під сумнів достовірність підпису учасника боржника. У зв`язку із цим Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що, встановлені у висновку експерта за результатами почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні обставини не можуть вважатися нововиявленими у розумінні норм статті 320 ГПК України.

13.  Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. – головуючого, Банаська О.О., Ткаченко Н.Г. (постанова від 28.10.2020, справа № 910/13654/19)

Яких питань стосуються?

Право органу ДПС на апеляційне оскарження постанови про визнання боржника банкрутом.

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

У справах про банкрутство, провадження у яких відкрито в загальному порядку (з введенням процедури розпорядження майном боржника), контролюючий орган має дотримуватись порядку виявлення кредиторів, визначеного КУзПБ та довести факт порушення учасниками провадження у справі прав контролюючого органу.
Сама лише вказівка про відсутність проведення контролюючим органом позапланових перевірок боржника, за умови відкриття провадження у справі про банкрутство у порядку визначеному положеннями ст. 39 КУзПБ, не є обставиною яка свідчить про те, що постанова про визнання боржника банкрутом впливає на права та/або інтереси, та/або обов`язки контролюючого органу.

Посилання Скаржника у касаційній скарзі на висновки про застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду від 27.03.2018 по справі № 904/6061/17 є необґрунтованим, оскільки станом на момент розгляду вказаної справи у Верховному Суді провадження у зазначеній справі про банкрутство регулювалося положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом ».

Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини того, що: провадження у справі № 910/13654/19 здійснюється у відповідності до положень Кодексу України з процедур банкрутства де після судової процедури розпорядження майном боржника було введено ліквідаційну процедуру; Головне управління ДПС із заявою про визнання грошових вимог до боржника до суду не зверталось, відповідні вимоги не включались до реєстру вимог кредиторів та не визнавались судом, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла до висновку про необґрунтованість касаційної скарги.

14.Правові позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. – головуючого, Банаська О.О., Ткаченко Н.Г. (постанова від 28.10.2020, справа № 921/321/18)

Яких питань стосуються?

Стягнення відсотків за користування кредитом після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту.

Короткі висновки:

Підстави для стягнення відсотків за користування кредитом після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту відсутні

Розглянувши справу Верховний Суд зазначив наступне:

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У підпунктах 6.28, 6.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 по справі № 912/1120/16 зазначено наступні висновки щодо застосування норм права:
Поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Така правова позиція щодо правильного застосування норм права підлягає врахуванню у справі про банкрутство в разі подання заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника як на стадії розпорядження майном боржника, так і на стадії ліквідаційної процедури, з урахуванням перебування в цей час боржника в особливому правовому становищі, зокрема і щодо дії мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

Колегія суддів суду касаційної інстанції з урахуванням фактичних обставин справи про те, що Скаржник направляв боржнику вимогу про дострокове стягнення всієї суми боргу за кредитним договором та на підставі висновків про застосування норм права, які викладені у підпунктах 6.28, 6.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 по справі № 912/1120/16, вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій щодо того, що визначений термін повернення кредиту у відповідності до кредитного договору був правомірно змінений Банком на повернення своєї суми кредиту, водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту.

Також колегія суддів суду касаційної інстанції вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у Скаржника відсутні підстави для стягнення відсотків за користування кредитом після дати направлення вимоги про дострокове припинення кредиту.