Про реформу адвокатури зараз говорять багато, але майже завжди в одному ключі: як посилити контроль над професією, як змінити її органи, як перевірити тих, хто хоче стати адвокатом. Значно рідше звучить інше питання, яке для адвоката, що щодня працює в судах і слідчих кабінетах, набагато важливіше. Хто і як захищає самого адвоката, коли на нього тиснуть, не пускають до клієнта, вимагають розкрити адвокатську таємницю чи публічно ставлять на одну дошку з тим, кого він захищає?

Моя теза проста. Головна проблема української адвокатури сьогодні полягає не в нестачі зовнішнього контролю, а в нестачі реальних гарантій. Закон проголошує незалежність адвоката, але відповідальність за її порушення залишається здебільшого декларативною. Водночас держава, яка роками не може забезпечити ці гарантії, намагається перебудувати адвокатуру ззовні, спираючись на чужі звіти і без належної участі самої професії.

Автономія як конституційна вимога

Стаття 131-2 Конституції гарантує незалежність адвокатури окремою нормою, поза розділами про судову та виконавчу владу[1]. Це не випадковість. Адвокатура не є органом влади, вона існує для того, щоб людина мала професійного захисника у відносинах із державою. Стаття 59 Конституції закріплює право кожного на професійну правничу допомогу, а без незалежного адвоката це право втрачає зміст.

Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» розвиває цю ідею. Стаття 43 визначає адвокатське самоврядування як право адвокатів самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури. Стаття 23 встановлює гарантії адвокатської діяльності, серед них заборону втручання в роботу адвоката і заборону ототожнювати його з клієнтом[2].

Міжнародні стандарти кажуть те саме. Основні принципи ООН щодо ролі юристів 1990 року гарантують професійним асоціаціям адвокатів право самостійно управляти своїми справами. Рекомендація Ради Європи Rec(2000)21 вимагає залучати професійні організації до підготовки законодавства про їхній статус[3]. Стаття 4 Конвенції Ради Європи про захист професії адвоката, ухваленої 12 березня 2025 року, зобов’язує державу консультуватися з адвокатами щодо урядових законодавчих ініціатив[4]. Автономія тут є не привілеєм, а умовою, без якої адвокат не може виконувати свою функцію.

Гарантії на папері

Проблема в тому, що гарантії, записані в законі, роками не мали дієвого механізму захисту. Стаття 397 Кримінального кодексу формально передбачає відповідальність за втручання в діяльність захисника чи представника особи. Однак, як зазначали в НААУ, її диспозиція не конкретизує форм втручання і не розкриває основних елементів складу правопорушення, через що механізм захисту фактично не працює[5]. Заборона ототожнення адвоката з клієнтом також існує в законі з 2012 року, але конкретної відповідальності за її порушення законодавство не передбачало[6].

На практиці це виглядає так. Адвоката не пускають до затриманого клієнта, обшукують без дотримання встановленого порядку, викликають на допит щодо обставин, які становлять адвокатську таємницю, публічно називають «адвокатом злочинця» чи «адвокатом корупціонера». Кожен такий випадок є порушенням закону, але для того, хто його вчинив, наслідків зазвичай немає. Безкарність перетворює гарантії на побажання.

Закон № 4547-IX: крок, який застряг

16 липня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон № 4547-IX щодо забезпечення дотримання гарантій адвокатської діяльності. Його мета, за офіційним формулюванням, полягає у створенні дієвого механізму захисту прав адвокатів як складової конституційного права громадян на професійну правничу допомогу[7].

Закон доповнює КУпАП статтею 185-16 про відповідальність за публічне ототожнення адвоката з клієнтом. Громадянам за це загрожує штраф від 200 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, посадовим особам від 300 до 400[8], а за повторне порушення протягом року від 600 до 800 мінімумів[9]. Посадовим особам органів адвокатського самоврядування надається право складати протоколи про такі правопорушення[10].

Статтю 397 КК закон викладає в новій редакції, що прямо стосується адвоката і деталізує форми втручання. Перешкоджання професійній діяльності адвоката карається штрафом від 200 до 700 мінімумів, виправними роботами до двох років, пробаційним наглядом або обмеженням волі до трьох років. Незаконний доступ сторонніх осіб до адвокатської таємниці чи її розголошення, крім випадків, передбачених КПК, карається штрафом від 300 до 1000 мінімумів або іншими покараннями[11]. Досудове розслідування за статтею 397 відповідно до закону мають здійснювати слідчі Національної поліції[12].

Проте закон досі не став реальністю. У вересні 2025 року Рада адвокатів України звернулася до Президента з проханням його підписати[13]. Водночас голова Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин просив главу держави накласти вето, посилаючись на висновок Ради Європи щодо ризиків для свободи слова[14]. Отже, закон, який мав би захистити адвокатів, загальмований, тоді як зовнішнє реформування адвокатури, навпаки, набирає обертів.

Зауваження щодо свободи слова варто сприймати серйозно, а не відкидати. Але вони стосуються формулювань, а не самої потреби в захисті. Як зазначав сам Юрчишин, Конвенція Ради Європи 2025 року не забороняє будь-яку асоціацію адвоката з клієнтом, проте забороняє залякування, переслідування чи перешкоджання через таке ототожнення[15]. Це і є відповідь: норму слід уточнити так, щоб вона била по тиску й дискредитації, насамперед з боку посадових осіб, а не по журналістській роботі. Відмовлятися від неї зовсім означає залишити адвоката беззахисним.

Погляд з практики

Комітет з питань запобігання адміністративним правопорушенням, скоєним стосовно адвокатів, який я очолюю, утворено при НААУ розпорядженням Голови НААУ, РАУ від 1 липня 2024 року № 113. Ми моніторимо й аналізуємо порушення щодо адвокатів, узагальнюємо їхні причини і розробляємо превентивні механізми. Досвід цієї роботи підказує кілька речей.

По-перше, більшість порушень вчиняють не випадкові люди, а посадові особи органів, з якими адвокат взаємодіє щодня: слідчі, прокурори, працівники установ, які ігнорують адвокатські запити або не пускають до клієнта. По-друге, штраф, який для посадовця менший за його денний заробіток, нікого не стримує. По-третє, порушення, яке ніхто не зафіксував, для статистики не існує. Тому без права органів самоврядування складати протоколи і без обов’язку правоохоронців реагувати на заяви рад адвокатів будь-які гарантії залишаться на папері.

І ще одне. Систему захисту адвокатів будує саме самоврядування. Коли професію позбавляють голосу у формуванні власних правил, разом із цим голосом вона втрачає і вагу у відносинах із державою. А тоді захист адвоката від свавілля посадовців залежатиме від доброї волі тих самих посадовців.

Реформа без адвокатів

На цьому тлі особливо тривожно виглядає те, як держава взялася за реформування адвокатури. Дорожня карта з питань верховенства права, схвалена розпорядженням Кабміну від 14 травня 2025 року № 475-р, у пункті 1.6 назвала трьох рівних виконавців реформи: Верховну Раду, Мін’юст і НААУ[16]. Рада адвокатів України 12 грудня 2025 року затвердила програму виконання Дорожньої карти і створила робочу групу за участю CCBE та адвокатур Франції, Литви, Чехії й Люксембургу[17].

Уряд пішов паралельним шляхом. Постановою від 12 січня 2026 року № 42 Кабмін утворив власну групу на чолі із заступницею міністра юстиції з питань європейської інтеграції та головою профільного комітету, де пропозиції ухвалюються більшістю присутніх[18]. Від НААУ, за оцінкою критиків, до неї потрапив один фахівець[19]. Лист Мін’юсту членам групи спирався на звіти Єврокомісії, скринінговий звіт і «тіньові звіти» громадських організацій, а серед тем були онлайн-з’їзди, скорочення строків повноважень органів самоврядування, внески, аудит і дисциплінарні процедури[20]. Тобто ті питання, які закон відносить до сфери самоврядування.

Народні депутати і РАУ 17 лютого вимагали паритету: 27 осіб, по дев’ять від кожного виконавця[21]. Перше засідання 20 березня відбулося без проєкту акта[22], а розширення групи на десять представників НААУ і десять депутатів Мін’юст лише анонсував[23]. Супровідні документи групи ще й називають перевірку доброчесності кандидатів у адвокати необхідним елементом доступу до професії, не уточнюючи, хто перевірятиме[24].

Звіт Єврокомісії 2025 року справді містить претензії до адвокатури, зокрема щодо дисциплінарної практики і квоти НААУ у ВРП[25]. Від них не можна відмахуватися. Але вони дають підставу вимагати результату від професії, а не реформувати її в обхід самоврядування.

Ширший контекст

Те, що відбувається з адвокатурою, вписується в ширшу тенденцію. За останні роки особи, висунуті міжнародними організаціями й донорами, отримали блокувальний голос у кадрових рішеннях щодо понад десяти інституцій: від Етичної ради і Громадської ради міжнародних експертів до конкурсних комісій НАБУ, САП, БЕБ, АРМА та НАЗК[26]. Законопроєкти № 13602 і № 15343 пропонують поширити цю модель на ДБР і на попередній відбір Генерального прокурора[27].

У жодній державі ЄС нічого подібного немає. Навіть у процедурі призначення європейських прокурорів EPPO рейтинг незалежної панелі для Ради ЄС не є обов’язковим, і в 2020 році Рада його не врахувала щодо трьох кандидатів[28]. Схожі механізми з вирішальним голосом іноземців існували лише в особливих обставинах: післявоєнна Боснія і Герцеговина[29], Косово часів місії EULEX[30], Гватемала з комісією CICIG[31]. Найближчий аналог, Молдова, обмежила участь міжнародних членів разовою перевіркою суддів і прокурорів[32]. Для адвокатури, яка за Конституцією не належить до державного апарату, така логіка тим паче неприйнятна.

Що потрібно зробити

Якщо держава справді хоче європейської адвокатури, почати слід із гарантій, а не з контролю. На мою думку, порядок дій має бути таким.

Насамперед потрібно завершити ухвалення Закону № 4547-IX. Якщо зауваження щодо свободи слова вимагають доопрацювання, його треба зробити швидко: уточнити склад статті 185-16 так, щоб відповідальність наставала за ототожнення з метою тиску, залякування чи дискредитації, і передбачити вищі санкції для посадових осіб органів влади. Затягування ж означає, що адвокати залишаються без захисту.

Далі слід суттєво посилити кримінальну відповідальність. Навіть нова редакція статті 397 КК у частинах про перешкоджання діяльності і доступ до адвокатської таємниці не передбачає позбавлення волі[33]. Для службових осіб правоохоронних органів, прокуратури і суду, які вчиняють втручання з використанням службового становища, потрібен окремий кваліфікований склад із позбавленням волі та обов’язковим позбавленням права обіймати певні посади. Розслідування злочинів, передбачених статтями 397–400 КК, доцільно передати ДБР, як пропонувала НААУ[34], адже йдеться передусім про дії посадовців правоохоронних органів, і розслідувати їх силами тих самих органів неефективно.

Не менш важливо посилити адміністративну відповідальність. Штрафи за ненадання відповіді на адвокатський запит мають бути такими, щоб посадовцю дешевше було відповісти, ніж проігнорувати. Окремими складами варто передбачити недопуск адвоката до клієнта, до суду чи органу досудового розслідування, а також порушення порядку проведення обшуку або інших слідчих дій щодо адвоката. Право складати протоколи має належати посадовим особам органів адвокатського самоврядування, а правоохоронні органи повинні бути зобов’язані реєструвати заяви рад адвокатів регіонів і щороку публічно звітувати про результати розслідувань за статтями 397–400 КК.

Окремо необхідно завершити ратифікацію та імплементацію Конвенції Ради Європи про захист професії адвоката. Вона дає Україні готовий європейський стандарт захисту, який не потребує жодних зовнішніх наглядачів.

І нарешті автономія. Склад робочої групи з реформи адвокатури має відповідати пункту 1.6 Дорожньої карти, тобто забезпечувати паритет Верховної Ради, Мін’юсту і НААУ з самостійним делегуванням представників. Законопроєкт про адвокатуру повинен пройти обговорення на З’їзді адвокатів України. Строки повноважень органів самоврядування, порядок з’їздів, внески, дисциплінарні процедури і доступ до професії мають вирішуватися самою професією, без участі осіб, яких висунула держава чи донори.

Про можливі заперечення

Мені можуть закинути, що посилення відповідальності за ототожнення загрожує свободі слова. Ризик справді треба враховувати, і Рада Європи на нього вказала[35]. Але мова не про заборону критики адвокатів чи обговорення резонансних справ. Мова про те, щоб посадовець не міг безкарно використовувати публічне ототожнення як інструмент тиску на захисника. Конвенція Ради Європи саме таке використання і забороняє.

Скажуть також, що адвокатура сама винна і реформувати її без зовнішнього тиску неможливо. Проте зовнішній тиск і зовнішнє управління різні речі. Партнери можуть вимагати результату, але проводити реформу має професія, бо саме вона потім відповідатиме за її наслідки перед клієнтами. Прихильники урядової робочої групи наголошують, що понад 80 % її членів мають статус адвоката[36]. Однак окремі адвокати чи представники громадських організацій не мають мандата говорити від імені професії[37]. Такий мандат має лише її самоврядна організація.

Адвокатура в цьому сенсі є останнім рубежем. Суд можна переформатувати, керівника правоохоронного органу призначити через зовнішню комісію. Але якщо правила для професії, яка захищає людину від держави, писатимуть держава і донори без самої професії, а відповідальність за тиск на адвокатів так і залишиться символічною, громадянин опиниться сам на сам із владою, що контролює і обвинувачення, і захист.