Справа: 1Ob713/88

Суд: Верховний Суд Австрії

Дата: 7 лютого 1989 року

Цитування справи: 1Ob713/88

Обставини справи: Ще з кінця 1960-х років позивачка страждала від болю в зап'ястях, а з 1984 року страждала від болю в спині. Поступивши на лікування до лікаря-відповідача, пацієнтка проходила озонотерапію, починаючи з вересня 1984. Аби полегшити біль від інфільтрації озону під час процедури, відповідач вводив пацієнтці ксилоневрал. Пацієнтка пройшла близько десяти сеансів, а уколи виконувалися в ділянку грудного відділу хребта. Відповідач детально не обговорював з позивачкою ризики даної медичної процедури, хоч перед початком терапії повідомив, щоб позивачка поводилася спокійно, інакше терапія може стати для неї небезпечною. Лікар не проводив з позивачкою обговорення процедури, вважаючи це недоцільним, вважаючи, що вона перебуває в стресі. У вересні 1984 року, коли позивачка у черговий раз прийшла на процедуру озонотерапії, лікар виконав укол за декілька сантиметрів від середини спини, випадково проколовши грудну порожнину: внаслідок поверхневих проколів у верхівці лівої легені, повітря, в результаті потрапило в ліву частину грудної порожнини, спричинивши формування мантієподібного пневмотораксу, через що у позивачки почався сильний приступ кашлю; лікар припинив процедуру, оглянув позивачку, однак не виявив пневмотораксу. Стан здоров'я позивачки після даного випадку погіршився, однак нормалізувався протягом орієнтовно десяти днів. Позивачка вимагала компенсацію за завдані збитки, заявляючи, що не пройшла б дану медичну процедуру, якби знала про її ризики, а також про те, що лікар зобов'язаний надавати інформацію, і він має понести відповідальність навіть за умов, якщо медичне втручання виконане належним чином.

Рішення:

1. Суд першої інстанції ухвалив рішення на користь позивачки. З одного боку, суд вважав, що не можна стверджувати про зловживання зі сторони відповідача в контексті медичної маніпуляції, і не можна було б дорікнути відповідачеві у виборі методів лікування; проте, водночас, відповідач порушив свій обов'язок стосовно надання інформації. На той час, лікування озоном не було схвалене традиційною медициною, і не існувало негайної потреби у проведенні такої процедури для полегшення перебігу хвороби, чи виникненню гострих симптомів, або симптомів, що могли б загрожувати життю пацієнтки. Якщо говорити про стан стресу позивачки, то лікар тим більше був зобов'язаний повідомити пацієнтці інформацію щодо ризиків даної медичної процедури. Відповідач також мав понести відповідальність за наслідки даної медичної процедури, оскільки позивачка б не погодилася на неї, якби знала про можливі ризики процедури.
2. Суд другої інстанції (апеляційний суд), однак, вирішив на користь відповідача. Пневмоторакс, на думку суду, не є настільки небезпечним ускладненням, яке могло б становити небезпеку для життя пацієнтки, і це ускладнення, переважно, регресує самостійно. Суд вказав, що договір про лікування, укладений з лікарем, передбачає обов'язок останнього надавати інформацію стосовно можливих ризиків та шкідливих наслідків лікування; межі цього обов'язку існують, однак лише у деяких випадках. Лікар не є зобов'язаний вказувати пацієнту/пацієнтці гіпотетично на всі можливі недоліки лікування, які, виходячи з існуючої медичної практики не варто було б очікувати в конкретному випадку, і у таких випадках припущення лікаря, що пацієнт/пацієнтка не змінить своєї думки щодо проходження тієї чи іншої медичної процедури. Суд вважав, що відповідно до сформованої прецедентної практики, обов'язок лікаря надавати пацієнту/пацієнтці інформацію може бути обмежений першорядно для благополуччя пацієнта/пацієнтки, і лише в другу чергу — щодо права пацієнта/пацієнтки на самовизначення. Хоча насправді всі ці випадки є казуїстичними.

Тут є важливим те, чи ризик, хоч і рідкісний, становить небезпеку для життя пацієнта/пацієнтки, чи впливатиме це на життєво-важливі функції організму, і чи він матиме настільки вагоме значення, що пацієнт/пацієнтка, розсудливо оцінивши усі потенційні ризики, волітиме продовжувати жити з наявними проблемами зі здоров'ям, чи отримає можливість лікування з меншими ризиками для здоров'я. Отже, відповідач не мав звертати увагу пацієнтки на можливий ризик емболії, або пневмотораксу. Суд наголосив, що пневмоторакс не вважався серйозним ускладненням, а в контексті випадку позивачки, її проблеми зі здоров'ям слід було розцінювати як доволі значні, а у такому випадку, пацієнт/пацієнтка радше одразу погодиться на лікування, а отже, тому, відповідач і не був зобов'язаний надавати їй інформацію.

3. Верховний Суд Австрії вирішив на користь позивачки. Суд наголосив, що будь-яке лікування є незаконним, якщо виконане без згоди пацієнта/пацієнтки; якщо неузгоджене лікування має несприятливі наслідки, то лікар має нести відповідальність, навіть якщо ним не було вчинено жодної недбалості. Згода пацієнта/пацієнтки на певне медичне втручання є саме тим, що робить це медичне втручання легітимним, передбачає, що лікар поінформував пацієнта/пацієнтку про тип медичного втручання, про його тяжкість, про усі можливі ризики лікування, не проведення лікування, а також про альтернативні методи лікування, які, можливо, є більш тривалими, які можуть мати перспективу успіху. Натомість, якщо пацієнт/пацієнтка надає згоду на проведення медичного втручання на основі неповного, або неправильного пояснення лікаря, така згода не вважатиметься дійсною. Суд пояснив, що межі обов'язку лікаря інформувати пацієнта/пацієнтку неможливо однозначно визначити, проте слід виходити з паритету між благополуччям пацієнта та його правом на самовизначення. Як правило, пацієнти не володіють належною повнотою знань медицини, аби зрозуміти пояснення лікаря належно, інформація має надаватися з урахуванням медичної практики і досвіду, з урахуванням кожного окремого випадку та особливостей клінічної картини. Відповідно, лікар не може бути зобов'язаний вказувати на всі несприятливі наслідки лікування. У випадку позивачки, Суд наголосив, що озонотерапія була пов'язана з ризиком випадкового проколу судин чи легень, що могло б спричинити емболію або пневмоторакс, а ці ризики можуть мати значні несприятливі наслідки. Озонотерапія не була одним з методів класичної медицини, і цей метод лікування також не був необхідним для запобігання небезпеки для життя та здоров'я позивачки; відтак, у такому випадку лікар мав детально поінформувати пацієнтку про майбутнє медичне втручання, чого, однак, зроблено не було. Посилання відповідача на стресовий стан позивачки не могло слугувати виправданням для того, аби не інформувати пацієнтку про медичну процедуру; не стверджував відповідач і про те, що інформування позивачки є протипоказаним саме з цієї причини, а у такому випадку, наголосив Суд, лікар має перевірити, чи не слід у такому випадку взагалі не проводити медичного втручання, яке не було терміновим. Отже, Верховний Суд встановив, що відповідач має понести відповідальність, частково задовільнивши скаргу позивачки, частково змінивши рішення судів нижчих інстанцій у частині про відшкодування шкоди.

Матеріал підготував: Анатолій Литвиненко, член Центру медичного права ВША НААУ, докторант кафедри юридичних наук Балтійської міжнародної академії (Рига, Латвія), магістр/аспірант Школи права Університету Роберта Гордона (Абердін, Шотландія, Великобританія).