Рішення ЄСПЛ у справі Ortega Ortega v. Spain є показовим для всієї європейської практики недискримінації у сфері праці, оскільки Суд розглянув не лише первинну дискримінацію щодо оплати праці, а й наслідки “постконфліктної” поведінки роботодавця: звільнення працівниці після того, як вона ініціювала (і фактично виграла) процес щодо дискримінації. Суд прямо підкреслив, що національні суди, підтримавши звільнення, не забезпечили належної “анти-репресійної” охорони, а отже - не виконали позитивних зобов’язань держави за ст. 14 у поєднанні зі ст. 8 Конвенції.
У цій справі Суд зауважує, що національні суди своїми рішеннями визнали факт дискримінації щодо заявниці за ознакою статі у сфері оплати праці (див. пункт 12 рішення). Таким чином, заявниця зазнала дискримінації, що призвело до порушення її права на рівність у професійній сфері, яке є невід’ємною частиною права на повагу до приватного життя (стаття 8).
З матеріалів рішення випливає, що заявниця працювала у компанії, пов’язаній з наданням адміністративних послуг, та обіймала посаду керівника фінансового напряму, маючи доступ до даних про винагороди (payroll). У 2017 році вона ініціювала процедуру примирення/претензії щодо дискримінації за ознакою статі в оплаті праці, використовуючи (як доказ) дані про винагороди працівників.
Ключовим є те, що звільнення здійснила приватна компанія, але Суд зазначив, що ст. 14 може покладати на держави позитивні зобов’язання забезпечити недискримінацію і в горизонтальних відносинах між приватними особами, насамперед - через належне функціонування судової системи та стандарти судового оцінювання.
У цій справі заходом, на який скаржиться заявниця, є її звільнення, яке, за її твердженнями, було репресалією за успішну скаргу про дискримінацію (стаття 14), тобто порушенням її права на ефективний захист (стаття 8) від дискримінації. У рамках своїх позитивних зобов’язань держава мала гарантувати існування відповідного механізму, який би унеможливив чи нівелював такі репресалії з боку роботодавця. Фактично йдеться про те, чи повинні національні суди були – в контексті спору між заявницею та її роботодавцем – надати їй посилений захист з огляду на особливий статус її дій (захист від дискримінації) і тим самим забезпечити значущий ефект від раніше ухваленого рішення про дискримінацію.
Суд зазначає, що заявниця, посилаючись на статтю 6 Конвенції, по суті скаржиться не на несправедливість чи необ’єктивність будь-якого судового процесу, а саме на недостатній захист від дискримінації та репресалій, який, на її думку, їй мали б забезпечити національні органи у контексті звільнення після виграної нею справи про дискримінацію. Таке питання більш безпосередньо стосується сфери дії права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, ніж права на справедливий судовий розгляд за статтею 6. Відповідно, Суд вважає за доцільне розглядати твердження заявниці саме за статтею 14 у поєднанні зі статтею 8 (а не зі статтею 6) Конвенції.
Важливий висновок ЄСПЛ полягає в тому, що національні суди, залишивши звільнення в силі, застосували “дефектний підхід”, несумісний із позитивними зобов’язаннями щодо захисту від дискримінації. Суд підкреслив причинно-правовий ефект: звільнення “нівелювало” (negating) захист, наданий у попередніх антидискримінаційних провадженнях, а національні суди не “включили” цю обставину в мотивування.
Принцип рівності чоловіків та жінок у сфері праці і, зокрема, рівної оплати за рівноцінну працю, є фундаментальною цінністю демократичного суспільства. Будь-які випадки дискримінації за ознакою статі вимагають від держави особливо пильної уваги, а національні органи повинні, вирішуючи такі справи, виходити з презумпції неприйнятності дискримінаційних практик та надавати дуже вагомі причини для виправдання будь-якої нерівності, якщо така встановлена.
Це важливий методологічний сигнал: для Конвенції значення має не лише те, чи існує у праві “формальна” заборона репресій, а чи здатна судова аргументація запобігати chilling effect - стримувальному ефекту, коли працівники утримуються від звернення по захист через ризик санкцій.
Суд прямо пов’язав захист від репресій із ширшим європейським контекстом гендерної рівності та права на рівну винагороду, відзначивши, що гендерна рівність є “major goal” держав Ради Європи та що право на рівну оплату підтверджене низкою міжнародних інструментів.
Ortega Ortega v. Spain закріплює практично значущий стандарт: держава відповідає за ефективність антидискримінаційного захисту у трудових відносинах, якщо національні суди не забезпечують належного аналізу та захисту від репресій.
Порушення у цій справі було встановлено не тому, що Суд “перекваліфікував” трудовий проступок, а тому, що національні суди не надали достатніх мотивів, не зважили ключові обставини і тим самим допустили нівелювання захисту, наданого у попередніх антидискримінаційних провадженнях.
Посилання на рішення ЄСПЛ: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-247361