Практика досудового розслідування й судового провадження в порядку як кримінального, так і цивільного судочинств пронизана непростими практичними питаннями через мультидисциплінарність, що нерідко потребує пошуку нестандартних юридичних рішень, впровадження новельних алгоритмів і механізмів захисту прав людини у сфері охорони здоров'я. Розглянемо кілька непростих випадків із практики правозастосування, проаналізувавши судову практику й національне законодавство.
Одним із таких може вважатися питання, чи є потерпілий стороною кримінального провадження. У медичних справах актуальність колосальна, коли виникає питання збору доказів потерпілим чи його представником, яким часом відмовляють у наданні копій медичної документації на запит щодо доступу до персональних даних чи на адвокатський запит відповідно. У ч. 1 ст. 93 Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК України) передбачено, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому цим Кодексом.
Виникає питання, чи можна в такому випадку скористатися тимчасовим доступом до речей і документів. У ч. 1 ст. 159 КПК України передбачено, що тимчасовий доступ до речей і документів полягає в наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі й документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії й навіть вилучити їх. У ст. 3 КПК України наведено дефініції двох юридичних конструкцій «сторони кримінального провадження» і «учасники кримінального провадження». Проаналізувавши визначення сторони, можна дійти висновку, що до обсягу поняття входить і потерпілий, проте дефініція учасника чітко виключає потерпілого зі сторони кримінального провадження, адже вказано, що учасники кримінального провадження — це сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник тощо.
Звернемо увагу на «розміщення» у КПК України потерпілого саме в § 4 гл. 3, а сторона обвинувачення — у § 2 цієї ж глави. Судова практика з цього приводу також неоднозначна. Приміром, у Постанові Верховного Суду колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 02.04.2020 р. у справі №161/19398/17 зазначила: «Отже, потерпілий не має права звертатися до слідчого судді з клопотанням про надання тимчасового доступу до речей і документів, оскільки під час досудового розслідування він не є стороною кримінального провадження, а слідчий суддя, відповідно, не має права надавати такий дозвіл». Проте в Постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 27.01.2020 р. у справі №754/14281/17, висловлено протилежну позицію: «На підставі ст. 3, 56 КПК потерпіла є стороною кримінального провадження і має право подавати докази не тільки суду, але і слідчому». Відтак, Верховний Суд у різних рішення по-різному розтлумачив ст. 56 КПК України, але вважаємо, що потерпілий таки не є стороною кримінального провадження, крім законодавчо встановлених винятків.
Повертаючись до визначення термінологічної конструкції «сторона кримінального провадження» з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник і законний представник у випадках, установлених цим Кодексом. Отож, є нормативне застереження щодо потерпілого «у випадках, установлених цим Кодексом».
Аналіз КПК України дає підстави стверджувати, що потерпілий є стороною обвинувачення в таких випадках: у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, адже підставою до закриття кримінального провадження є відмова потерпілого від обвинувачення в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, крім кримінального провадження щодо злочину, пов'язаного з домашнім насильством (ст. 284 КПК України); у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді головуючий роз'яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді (ст. 340 КПК України), що корелює з правом потерпілого, гарантованим у п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України.
Нечіткість КПК України породжує чимало проблем на практиці, а відтак і проблем з правореалізацією й правозастосуванням. Зрозуміло, що принцип змагальності витримати непросто, коли йдеться про захист інтересів потерпілого.
Також варто звернути увагу до нового інструменту, який міститься в КПК України — вступної промови (такий собі монолог, що є першим діалогом із судом). Згідно з ч. 1 ст. 349 КПК України, головуючий надає стороні обвинувачення й стороні захисту право проголосити вступні промови. Відтак, і тут КПК України позбавляє потерпілого, його представника виголосити таку промову. Хоча проголошення промови є правом сторони, і на практиці нерідко зустрічаються відмови від реалізації такого права усе ж вважаємо, що особливо в такій категорії як медичні справи, які пов'язані з правовідносинами у сфері медичного обслуговування, цим правом варто скористатися, адже це пов'язано як із доказовою базою, так і з конституційними цінностями, які потребують захисту.
Іще однією не менш складною проблемою є використання матеріалів, які зібрані в межах кримінального провадження для цивільної справи й можливість доводити склад цивільного правопорушення у зв'язку із заподіянням душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо членів її сім'ї чи близьких родичів.
Непрості питання, які часто породжують труднощі на практиці. Залишається незрозумілим, чи можна у разі закриття провадження, наприклад, за ст. 49 Кримінального кодексу України (звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності), використовувати матеріали провадження, чи все ж слід проводити повторно зовнішній контроль якості медичної допомоги, комісійні судово-медичні експертизи тощо. А також чи мають право члени сім'ї на відшкодування шкоди, якщо немає такого наслідку як смерть фізичної особи (чи смерть не є у причинно-наслідковому зв'язку з протиправними діями медичних працівників), адже у разі смерті є чітка регламентація у ч. 2 ст. 1168 Цивільного кодексу України. Отже, варто зауважити:
— Судова практика національних судів і практика Європейського суду з прав людини дають однозначну відповідь, що використовувати матеріали кримінального провадження можна для встановлення складу цивільного правопорушення в порядку цивільного судочинства, і повторно проводити численні комісії й експертизи не варто. У рішенні Шевченківського районного суду м. Львова від 06.02.2019 р. у справі №466/7786/17 зазначено: «Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, у справі «О'Ніл проти Сполученого Королівства» (O'Neill v the United Kingdom) (31.01.2019 р.) щодо порушення ст. 6 Європейської Конвенції про права людини і основоположних свобод ЄСПЛ вказав: «Не існує єдиного підходу для встановлення обставин, за яких презумпція невинуватості була б порушена в провадженнях, які виникли після закінчення кримінального провадження… Крім того, всі права О'Ніла на захист були дотримані протягом усього судового розгляду і внутрішнє законодавство чітко передбачає, що навіть після виправдувального вироку докази залишаються доступними та можуть бути використані для доведення вини в інших провадженнях». Відтак, докази, зібрані в межах кримінального провадження №420141400900000094 від 20.06.2014 р., використовуються судом для справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду та вирішення цієї цивільної справи».
— Судова практика дає підстави однозначно стверджувати, що можна доводити склад цивільного правопорушення через алгоритм п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України, тобто доводити склад цивільного правопорушення у зв'язку із заподіянням душевних страждань, яких фізична особа зазнала в результаті протиправної поведінки щодо членів її сім'ї чи близьких родичів. У такому випадку слід доводити шкоду як порушення права особи (члена сім'ї) на належну медичну допомогу й заподіяння у зв'язку з такими протиправними діяннями працівників відповідача моральної шкоди позивачу.
У рішенні Шевченківського районного суду м. Львова від 06.02.2019 р. справа №466/7786/17 зазначено: «Враховуючи вищенаведене, суд вважає встановленим той факт, що внаслідок неналежного виконання своїх професійних обов'язків черговими лікарями відповідача було заподіяно моральну шкоду позивачам, у зв'язку з антенатальною загибеллю плода через відсутність належного спостереження за станом ОСОБА_1 та її плоду, а також невчасного проведення родорозродження. ОСОБА_7 є позивачем, який звернувся з вимогою до суду про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з душевними стражданнями, яких він зазнав у зв'язку з протиправною поведінкою щодо члена його сім'ї — дружини, що за собою потягнуло смерть їхньої дитини (антенатальну загибель плода)». Рішення суду першої інстанції було підтримане постановою Львівського апеляційного суду від 30.01.2020 р. у справі №466/7786/17.
Також цікавою є постанова Львівського апеляційного суду від 27.02.2019 р. у справі №438/413/14-ц, у якій суд зазначив: «Колегія суддів приходить висновку, що порушення медичними працівниками ОСОБА_6 районної лікарні, правонаступником якої є Комунальне некомерційне підприємство «ОСОБА_6 міська лікарня», ОСОБА_6 міської ради Львівської області, стандартів та інших нормативних актів у сфері охорони здоров'я свідчить про протиправність поведінки цих осіб, що є одним із елементів складу цивільного правопорушення.
Разом з тим, згідно із ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із роз'ясненнями, викладеними у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що медичні працівники відповідача медичну допомогу ОСОБА_11 надали несвоєчасно, не в повному обсязі, що загострило перебіг розвитку посттравматичних наслідків, сприяло трансформації шоку з первинної у вторинну стадію, розвиток геморагічного шоку, а в подальшому спричинило смерть сина позивачів. На переконання колегії суддів, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази причинно-наслідкового зв'язку між допущеними медичними працівниками порушеннями та смертю ОСОБА_11, відтак протилежний висновок суду першої інстанції є безпідставним.
Таким чином, необхідно виключити з мотивувальної частини рішення висновок суду першої інстанції про те, що надання несвоєчасної та не в повному обсязі медичної допомоги медичними працівниками ОСОБА_6 районної лікарні спричинило смерть сина позивачів ОСОБА_11.
Проте наведені обставини справи в сукупності дають підстави для висновку, що неправомірність дій працівників ОСОБА_6 районної лікарні під час надання сину позивачів медичної допомоги, яка встановлена висновками перевірок ЛОДА та МОЗ України, висновком комісійної судово-медичної експертизи №225 від 17.11.2015 р., свідчить про порушення права особи на належну медичну допомогу та заподіяння у зв'язку з такими протиправними діями працівників відповідача моральної шкоди батькам потерпілого ОСОБА_11».
Нові алгоритми використовуються для захисту прав людини не так давно, проте поетапно утверджуються. Кожне рішення в такій справі стає прецедентом і непросто дається в нелегкій боротьбі за права людини. Для захисту прав людини у сфері охорони здоров'я важливо мультиплікувати позитивний правозахисний ефект, а законодавцям потрібно вкотре подумати про виважені зміни в законодавстві (зокрема, у КПК України).