Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
26.06.2020

Адвокатська еліта середньовічної та ранньомодерної України

Ірина Василик, керівник Центру досліджень адвокатури і права, проректор Вищої школи адвокатури НААУ   Розглядаючи питання виникнення адвокатської еліти звертаємо увагу на вплив німецької, польської, а згодом і литовської правової традиції на розвиток інституту захисту в цілому та ролі і місця в ньому адвокатури зокрема. Перша згадка про адвокатів-прокураторів у львівських актових книгах датується ще […]

Ірина Василик,
керівник Центру досліджень адвокатури і права,
проректор Вищої школи адвокатури НААУ

 

Розглядаючи питання виникнення адвокатської еліти звертаємо увагу на вплив німецької, польської, а згодом і литовської правової традиції на розвиток інституту захисту в цілому та ролі і місця в ньому адвокатури зокрема. Перша згадка про адвокатів-прокураторів у львівських актових книгах датується ще 4 листопада 1383 р., що свідчить про розвиток міської адвокатури у Галичині, яка упродовж другої половини XІV ст. була приєднана до Польщі. Формуванню професійної адвокатури сприяла змагальність та усність процесу. Інститут захисту та інститут представництва у фіксованих законодавчих актах згадано також в кінці XIV – початку XV ст. у Псковській та Новгородській судних грамотах.

Поширення у XV ст. Магдебурзького права сприяло вкоріненню німецької правової традиції. Розвиток міст, торгівлі, митної справи, місцевого самоврядування сприяли затребуваності послуг адвокатів. Німецька традиція дала першу присягу адвоката, встановила правила етики та відповідальність. Отже, адвокатура, як правовий інститут, на цих територіях сформувалася раніше, ніж у Великому князівстві Литовському (носієві шляхетської адвокатури). Проте тема міської адвокатури досі залишається поза увагою дослідників.

Конституції і статути польського сейму, зокрема Вислицький Статут 1347 р., Нешавський Статут 1454 р., Конституції 1543 р., 1548 р., 1726 р. та 1766 р. здійснили вагомий вплив на розвиток інституту адвокатури запровадивши присягу, реєстр адвокатів та їх помічників, дозволивши жінкам вступати у професію адвоката, надавши можливість малозабезпеченим верствам населення можливість професійного захисту.

Крім того, польська правова традиція залишила по собі створення дисциплінарних органів адвокатури і встановлення правил адвокатської етики. Таким чином, можна сміливо говорити про те, що формування професійного інституту адвокатури, а отже і адвокатської еліти на українських землях почалося із запровадженням німецької і польської правової традиції. Ці сторінки історії адвокатури потребують окремого дослідження.

У XVI ст. маємо вплив литовської правової традиції. У Литовських Статутах вже чітко прописані права і обов’язки адвокатів. У другій половині XVI ст. при професійних канцеляріях сформувалася група професійних адвокатів. З’явилися перші адвокатські династії з незаможної української шляхти. Дослідник Проекту Національної асоціації адвокатів України “Історія адвокатури України”, який реалізовує Центр досліджень адвокатури і права при НААУ, доктор історичних наук Михайло Довбищенко проаналізувавши актові книги виявив провідних адвокатів та адвокатські династії. Дослідник дійшов висновку, що у середині XVII cт. на Волині уже існувала сформована група професійних правників, які вели у судах справи впливових політичних та духовних осіб держави і самі відігравали помітну роль у суспільно-політичному житті Волині, Речі Посполитої та козацької України. Тут вже можна назвати імена адвокатів, які входили до еліти того часу, серед них: Прокіп Верещака (Київщина) – сподвижник гетьмана Івана Виговського, працював серед старшин над державним статусом козацької України, один із вірогідних співавторів Гадяцького договору (1658 р.); Федір Бонякевич (Волинь), захищав церкви і монастирі в судах, в адвокатській спільноті взірець дотримання етики ділових стосунків з клієнтом; Миколай і Федір Виговські – родичі гетьмана Івана Вигоського, адвокати князя Андрія Пузини та Луцького православного єпископа; Томаш і Олександр Гуляницькі, династія провідних волинських адвокатів; Павло Селява – у 1667 р. адвокат колишнього гетьмана Війська Запорозького, а на той час ніжинського і брацлавського старости Павла Тетері, у 1673–1674 рр. адвокат гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка.

Литовська, польська і німецька правові традиції продовжувала існувати і в період ранньомодерної Української держави – Гетьманщини. Адвокати керувалися Третім Литовським статутом (1588 р.), “Саксонським зерцалом” П. Щербича, “Порядком судів та міських справ” П. Гроїцького, “Хелмінським правом” П. Кушевича, Указом Генеральної військової канцелярії від 26 червня 1757 р., Указом Петра І від 5 листопада 1723 р., визнаним у Гетьманщині та Постановою Малоросійської колегії від 9 вересня 1726 р.

Адвокатура у XVII-XVIII ст. вважалася надзвичайно престижним заняттям. Адвокатами могли бути навіть полковники та члени Генерального суду. Так, чернігівський полковник Петро Милорадович був адвокатом у своєї дружини Софії Полуботківни (1764–1769). У 1740-х рр. окреслилася тенденція до виокремлення професійних адвокатів з числа канцеляристів (сотенних, полкових, військових), які вже неодноразово залучалися до захисту, а то й одночасно вели по кілька справ. Серед них адвокати Лука Рубановский, Сергій Яновський, Стефан Леонтович, Дем’ян Тарасевич, Кирило Іщинський.

З 1730-х рр. послугами адвокатів користувалися у широкому спектрі кримінальних та цивільних справ представники усіх українських станів: козаки, духівництво, міщани, селяни,а також українська козацька еліта – Полуботки, Лизогуби, Сулими та інші. У цей час відомі яскраві прояви майстерності адвокатів на судах того часу: конкретні й цікаві приклади казуїстики, використання прорахунків протилежної сторони, жонглювання законодавчою базою тощо. Цікаві й промовисті девіантні випадки в адвокатській практиці. До провідних адвокатів доби Гетьманщини, які становили тогочасну еліту, входили: Петро Милорадович, чернігівський полковник; Стефан Полетика, брат Григорія Полетики, адвокат у Григорія Полетики, 1754 р.; Григорій Фридрикевич, надвірний радник у дружини Анни Чарнишової, внучки генерального судді Івана Чаргища, у 1767–1768 рр.; Іван Галаган, син полковника Григорія Галагана, адвокат свого батька, 1765 р.; Максим Стороженко, надвірний радник Чернігівського суду, адвокат у Анастасії Полуботок, 1785 р.; Петро Скоробогатов, адвокат у графа Мойсея Владиславовича, 1745 р.; Терентій Зінченко, адвокат у Петра Скоробогатого, 1745 р.; Лев Сиртемієв, гадяцький міщанин у Ірини Пустовойтової, адвокат дружини Ольшанського сотника Івана Пустовойтова, 1761 р.; Петро Домбровський, канцелярист у Семена Лизогуба бунчукового товариша 1731–1732 рр. Цю важливу сторінку в історії адвокатури України заповнило дослідження учасників Проекту «Історія адвокатури України» Віктора Брехуненка та Івана Синяка.

У ХVІІІ ст. існувала когорта так званих церковних адвокатів, зокрема архієрейських та монастирських стряпчих. З метою відстоювання своїх прав українські ієрархи та настоятелі монастирів утримували спеціальних уповноважених осіб, якими були насамперед архієрейські та монастирські адвокати (стряпчі). Необхідність утримувати стряпчих вимагав указ Синоду від 5 березня 1722 р., який диктував кожному архієрею мати в Санкт-Петербурзі при Синоді таку особу для отримання указів і їх швидкого доставлення по єпархіях. Архієрейські адвокати (стряпчі) мали значні повноваження. Передусім вони представляли інтереси своєї єпархії в Москві і Cанкт-Петербурзі, перебуваючи на цей час у спеціально влаштованих столичних архієрейських подвор’ях і крім синодальної кореспонденції принагідно виконували у столичних містах різноманітні доручення своїх преосвященних./

Дослідниця Проекту НААУ з історії адвокатури Світлана Кагамлик виявила відомих адвокатів Православної Церкви, зокрема адвокатів при резиденціях українських архієреїв в Росії. Так, ще за Стефана Яворського (1700–1722) у Рязанському архієрейському домі значився адвокатом Афанасій Кульбицький, який перебував там до 1736 р., коли кафедру очолювали також українці Гавриїл Буржинський (1726–1731) і Лаврентій Горка (1731–1733). У Тверського архієрея Калліста Поборського (1703–1711) служив Іван Раковський, який у 1722 р. був адвокатом у Москві. Очевидно, українського походження був також стряпчий нижньогородського архієрея-українця Іоанна Дубинського Федір Муравський, який до 1739 р. проживав у Москві.

В Україні постійні столичні стряпчі були лише у київських архієреїв. Кілька разів для представлення своїх справ у суді чернігівська архієпархія «позичала» у Києва церковних адвокатів, які в київській архієпархії працювали на постійній основі. За правління Київського митрополита Тимофія Щербацького (1748–1757) важливу роль відігравав його уповноважений – архімандрит Густинського монастиря Пахомій Вітвицький. Йому архієрей довірив відстоювати право на заснування в Києві окремої друкарні при Київській митрополичiй кафедрi, чим було викликане протистояння з Києво-Печерською лаврою, яка володіла монополією на друкарство в Києві.

Щодо монастирських стряпчих, то постійно утримувати їх могли лише найбагатші і найавторитетніші монастирі. Для настоятелів обителей, які володіли значними маєтками, необхідність мати адвокатів часто диктувалася земельними суперечками з іншими монастирями чи приватними особами. Серед адвокатської церковної еліти даного періоду належали ієромонах, ректор Києво-Могилянської академії, з вересня 1740 р. – настоятель Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, а з 1746 р. – Києво-Межигірського монастиря Сильвестр Думницький, який з 1728 р. служив адвокатом у київського архієрея Варлаама Ванатовича; єпископ Великоустюзький і Тотезький, Казанський і Свіязький, Бєлгородський і Обоянський, засновник Казанської та Великоустюзької семінарій Лука Конашевич; намісник, архімандрит Києво-Печерської лаври Роман Копа; намісник Трубчевського Чолнського монастиря Ісайя, що виконував обов’язки адвоката київського архієрея Варлаама Ванатовича; монахи Йосаф Миткевич і Данило Сумницький, що були адвокатами чернігівського архієрея; козак Миргородського полку і адвокат у монахів Флорівського київського монастиря Павло Грабовський.

Протягом усіх історичних періодів у адвокатському середовищі важливою була меценатська діяльність, згодом видавнича справа. Адвокати відігравали вагому роль у суспільно-політичному, духовному та економічному житті України, мали пряме відношення до процесів державотворення у козацькій Україні середини XVII ст., брали участь у роботі повітових сеймиків, виявили себе успішними господарниками і фінансистами. Варто окремо відзначити особливу роль адвокатів у релігійному житті як меценатів і фундаторів церков та монастирів. Наприклад, піднесення авторитету Почаївського монастиря як одного з найбільших паломницьких центрів України та поширення на Волині культу св. Йосифа Обручника відбулося за прямої участі волинських адвокатів.

Так, адвокат Теодор Домашевський із дружиною Євою Домашевською – меценати і фундатори Троїцької церкви у Почаївському монастирі. Традиція меценацтва була продовжена і набула ще більшого розвитку та напрямків у ХІХ ст., продовжується і зараз.

Опубліковано за матеріалами круглого столу “Українська еліта в історичній ретроспективі” 25 червня 2020 року, Кам’янець-Подільський