Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
22.03.2020

Право медичного працівника на належні умови праці в умовах COVID-19

У межах співпраці ВША НААУ та Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ продовжуємо розкривати актуальні питання царини медичного права. У зв’язку із ситуацією, яка складалась у світі, зокрема в Україні, з пандемією COVID-19 продовжуємо серію публікацій COVID-19 і права людини. Матеріал підготувала Ірина Сенюта — адвокат, доктор юридичних наук, доцент, голова Комітету медичного […]

У межах співпраці ВША НААУ та Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ продовжуємо розкривати актуальні питання царини медичного права. У зв’язку із ситуацією, яка складалась у світі, зокрема в Україні, з пандемією COVID-19 продовжуємо серію публікацій COVID-19 і права людини.

Матеріал підготувала Ірина Сенюта — адвокат, доктор юридичних наук, доцент, голова Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, завідувач кафедри медичного права ФПДО Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, професор Школи права УКУ, керуючий партнер АО «MedLex», член Правління EAHL, головний редактор журналу «Медичне право».

В умовах COVID-19 дуже важливим є питання безпечних умов праці медичних працівників, адже саме вони на «передовій» і повинні мати належний захист у боротьбі з коронавірусом, бути в максимально можливій безпеці, адже саме від них залежатиме надання медичної допомоги пацієнтам, які хворітимуть COVID-19. Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Звичайно, що конституційна норма не може бути декларативним гаслом, а є нормою прямої дії і саме зараз перед державою виклик – глобальна перевірка на ціннісноорієнтованість і людиноцентризм.

Згідно з п. «б» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи), медичні та фармацевтичні працівники мають право на належні умови професійної діяльності. Зі змісту ст. 21 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП), яка закріплює правову природу трудового договору, випливає зобов’язання власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу чи фізичної особи, зокрема, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Не досліджуючи колективний договір у кожному закладі охорони здоров’я, приверну увагу до Примірного колективного договору між комунальним некомерційним підприємством «__» та профспілковим комітетом первинної профспілкової організації КНП «____» Профспілки працівників охорони здоров’я України, що є Додатком 1 до постанови Президії Профспілки від 06.07.2018 № Пр7-15-20ог. З-поміж обов’язків роботодавця у п. 2.1 розділу 2 «Трудові відносини» закріплено обов’язок створити для працівників належні умови праці (п. 2.1.6.). У розділі 5 «Охорона праці» Примірного колективного договору закріплено обов’язок роботодавця створити на кожному робочому місці належні, здорові та безпечні умови праці; забезпечити належні санітарно-побутові умови відповідно до вимог КЗпП, Закону України «Про охорону праці» від 14.10.1992 № 2694-XII, санітарних норм та правил (п. 5.1.1.).

У ст. 153 (Створення безпечних і нешкідливих умов праці) главі XI «Охорона праці» КЗпП закріплено, що на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці, обов’язок забезпечення таких покладається на власника або уповноважений ним орган. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.

Важливо пам’ятати!: власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища.

Нормативно визначено алгоритм дій власника або уповноваженого ним органу в разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці. Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний повідомити про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці, який може дати тимчасову згоду на роботу в таких умовах. Таким органом є Державна служба України з питань праці та її територіальні органи. Відповідно до п. 4 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 р. № 96, на виконання свої завдань Держпраця, зокрема:

а) здійснює контроль за виконанням функцій державного управління охороною праці міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями та органами місцевого самоврядування (п. 4);

б) здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю (п. 6);

в) здійснює державний нагляд (контроль) у сфері гігієни праці, у тому числі нагляд (контроль) за: факторами виробничого середовища та виробничих операцій, наявність яких може шкодити здоров’ю працівників, виконанням заходів щодо запобігання виникненню професійних захворювань, дотриманням вимог санітарних норм та правил; своєчасним здійсненням профілактичних заходів, спрямованих на попередження шкідливої дії факторів виробничого середовища і трудового процесу, збереження здоров’я працівників; наявністю обов’язкових медичних оглядів працівників (п. 15);

г) проводить моніторинг стану умов праці та здоров’я працівників, що є складовою державного соціально-гігієнічного моніторингу, розслідування обставин та причин виникнення гострих і хронічних професійних захворювань та отруєнь (п. 27).

У ст. 6 «Права працівників на охорону праці під час роботи» Закону України «Про охорону праці» закріплено, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства. Звертаємо увагу, що працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов’язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці.

У ч. 4 ст. 6 Закону України «Про охорону праці» передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У такому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку. У ст. 38 КЗпП закріплено право працівника у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

17 лютого 2020 було видано Наказ МОЗ України «Про затвердження Методичних рекомендацій розрахунку кількості (запасу) засобів індивідуального захисту необхідних для забезпечення медичних працівників в період спалаху інфекційних хвороб із невизначеними шляхами передавання та інфікування» №366 (далі – Наказ №366). У Методичних рекомендаціях розрахунку кількості (запасу) засобів індивідуального захисту необхідних для забезпечення медичних працівників в період спалаху інфекційних хвороб із невизначеними шляхами передавання та інфікування передбачено, що розрахунок необхідної кількості (запасу) засобів індивідуального захисту має визначатися виключно комісією інфекційного контролю та фахівцем з охорони праці закладу охорони здоров’я і затверджуватися його керівником.

У додатку 3 до цих Методичних рекомендацій наведено приклад розрахунку потреби закладу охорони здоров’я у засобах індивідуального захисту на одного члена команди (бригади) на добу, без врахування конкретної ситуації. Кількість необхідних засобів на зміну може змінюватися у залежності від багатьох факторів, включно із тяжкістю стану пацієнта, тривалістю зміни, перерв і т.д. Розрахунок, наведений в таблиці (Додаток 3 до цих Методичних рекомендацій) проводиться на зміни, які працюють від 3 до 4 годин (наприклад, перша команда (бригада) працює 3 години, її змінює друга команда (бригада), яка також працює 3 години; далі працює перша команда (бригада) 3 години і т.д.; команда (бригада) не повинна працювати більше 12 годин на добу; після відпрацювання 12 годин у команди (бригади) має бути вихідний тривалістю мінімум 48 годин), і становить, приміром, ізоляційний халат: 1 для лікаря і 2 для медичної сестри/брата; костюм біозахисту: 1 для лікаря і 2 для медичної сестри/брата; респіратор класу захисту FFP2 5 для лікарів і 8 для медичної сестри/брата; респіратор класу захисту FFP3: 1 для лікарів і 2 для медичної сестри/брата. Варто відзначити, що масок хірургічних (медичних) для обох категорій передбачено 0, адже при встановлені нормативу враховували ефективність засобу індивідуального захисту. Але реалії практики, на жаль, все ж не такі…

Резюмуючи, відзначимо, що медичний працівник при порушенні його права на безпечні та нешкідливі умови праці має право:
1) відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища;
2) розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань.

Медичний працівник повинен інформувати:
1) негайно про небезпечні і шкідливі умови праці, відсутність засобів індивідуального захисту безпосереднього керівника або роботодавця;
2) звертатись зі скаргами до власника закладу охорони здоров’я (приміром, до обласної ради, до міської ради), Держпраці в разі невжиття заходів реагування з боку роботодавця.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», захворювання на інфекційні хвороби медичних та інших працівників, що пов’язані з виконанням професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб (надання медичної допомоги хворим на інфекційні хвороби, роботи в осередках інфекційних хвороб тощо), належать до професійних захворювань. Зазначені працівники державних і комунальних закладів охорони здоров’я та державних наукових установ підлягають обов’язковому державному страхуванню на випадок захворювання на інфекційну хворобу в порядку та на умовах, установлених Кабінетом Міністрів України. Проте, на жаль, в Україні розроблено лише порядок страхування медичних працівників на випадок інфікування ВІЛ при виконанні професійних обов’язків, а регламенту страхування щодо інших інфекційних хвороб немає, незважаючи на те, що з часу ухвалення Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» 6 квітня цього року минатиме 20 років…

Цікавим видається і зарубіжний досвід за цією тематикою. В Ірландії роботодавці мають юридичний обов’язок забезпечувати безпеку, здоров’я та добробут на роботі своїх працівників відповідно до Закону про безпеку, здоров’я та добробут (Закон 2005) Роботодавці повинні провести оцінку ризику для виявлення ризиків спалаху коронавірусу на роботі та здійснити кроки для мінімізації цього ризику.

Основні заходи, які роботодавці можуть впровадити, включають:

— проведення оцінки ризику, забезпечення належної гігієнічної практики на робочому місці та навчання працівників щодо розпізнавання симптомів коронавірусу та кроків, які вони повинні вжити, якщо вони підозрюють, що вони можуть мати відносини з інфікованим;
— забезпечення дезінфікуючими засобами для рук та поверхонь на основі спирту;
— доводити до відома працівників поради місцевих органів влади, а також оновлення Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ);
оновлення будь-яких політик та процедур, на які може вплинути спалах коронавірусу;
— скорочення несуттєвих відряджень або проведення зустрічей через відеозв’язок;
— прохання співробітників повідомити кадровий відділ, якщо вони були в зоні підвищеного ризику або якщо вони контактували з кимось, хто потрапив у зону підвищеного ризику, незалежно від того, проявляють вони симптоми чи ні.

Відповідно до Закону 2005 працівники, перебуваючи на роботі, повинні повідомити свого роботодавця або відповідальну особу, якщо їм стане відомо, що вони страждають від будь-яких захворювань або фізичних чи психічних порушень, які впливають на їх виконання трудової діяльності, що може спричинити ризики до безпеки, здоров’я та добробуту інших працівників. Обов’язок працівника – захищати себе та інших.

Будьте здорові! Бережіть себе та оточуючих!