Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
27.10.2020

Щотижневий аналіз судової практики з трудового права

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації, що діє в складі НААУ, медіатор. 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації, що діє в складі НААУ, медіатор.

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 23.10.2020 р. у справі №825/1834/17 (адміністративне провадження №К/9901/40150/18) щодо відрахувань з вихідної допомоги

Відповідно до ст. 129 КЗпП України не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством не звертається стягнення. Перелік таких виплат встановлено ст. 73 Закону України «Про виконавче провадження».

Заборона на відрахування з видів виплат, зазначених у ст. 129 КЗпП України, означає, що навіть за наявності у власника вимоги до працівника щодо зайво виплачених сум, яка не задовольняється відрахуванням із заробітної плати у встановлених межах, власник зобов`язаний провести такі виплати на користь працівника. Якщо зустрічна вимога до працівника полягає у відшкодуванні шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов`язків, вона незалежно від її суми реалізується шляхом пред`явлення власником до працівника позову у межах річного строку з дня виявлення шкоди ст. 136 КЗпП України.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позивачем порушено норми ст. 129 КЗпП України, відповідно до якої не допускається відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством не звертається стягнення. Поряд з цим, дане відрахування з компенсаційних виплат ОСОБА_1 потягло за собою порушення позивачем вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України, а саме, не проведення повного розрахунку всіх сум в день звільнення, що належать працівнику від підприємства.

Така правова позиція узгоджується з висновком викладеним у постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 819/959/16 та від 03 липня 2019 року у справі № 341/1588/17.

Детальніше із постановою можна ознайомитися за лінком 

2.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 23.10.2020 р. у справі №805/3450/16-а (адміністративне провадження №К/9901/20455/18) щодо неоплати працівнику заробітної плати під час простою

Статтею 113 КЗпП України врегульовано питання порядку оплати часу простою, а також при освоєнні нового виробництва (продукції).
Згідно із частиною першою статті 113 КЗпП України час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

За правилами частин другої та третьої цієї ж статті зазначеного Кодексу про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра або посадових осіб.
За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток.

Час простою з вини працівника не оплачується (частина четверта статті 113 КЗпП України).
Відповідно до статті 34 КЗпП України простій – це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

У рішенні від 1 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Крім того, Конституційний Суд України дійшов висновку, що зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин – відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 №137-V «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою – зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону №108/95-ВР, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Отже, на думку колегії суддів, підставою для невиплати працівнику заробітної плати є наявність сукупності двох обставин, це: наявність простою та наявність вини. Наявність вини, без встановленого факту простою, та навпаки – наявність факту простою без вини працівника, не породжує правовідносин, з якими законодавець пов`язую можливість неоплати працівнику заробітної плати в повному обсязі.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком 

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 22.10.2020 р. у справі № 520/5147/19 (адміністративне провадження № К/9901/34903/19) щодо відшкодування моральної шкоди

У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.
Страждання і приниження – емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Отже, психологічне напруження, розчарування й незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Водночас слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (статті 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

В силу статті 1173 Цивільного кодексу України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача – органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується – обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).
Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом у постановах від 22 січня 2020 року у справі №560/798/16-а і від 24 березня 2020 року у справі №818/607/17.

Проте суди першої інстанції не надали жодної оцінки доводам позивача щодо тих наслідків порушення його законних прав, якими він обґрунтовує свої моральні страждання, втрату нормальних життєвих зв`язків та необхідність докладення додаткових зусиль для організації свого життя.

Верховний Суд не має права досліджувати нові докази чи встановлювати нові обставини, проте не виходячи за межі обставин, встановлених судами у справах №820/11676/15, №520/8684/18, №520/5147/19 Суд може надати їм оцінку, в результаті чого встановити наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, а також визначити її розмір.

Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, Верховний Суд виходить із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

У касаційній скарзі, як і в позовній заяві, ОСОБА_1 вказує, що з 6 листопада 2015 року перебуває у невизначеному стані щодо своєї трудової діяльності (понад 4 роки), не має повноцінної можливості заробляти на життя, за цей період втратив зв`язок з колегами, можливість набуття досвіду роботи, право на присвоєння чергових звань, а відсутність заробітку значно вплинуло на його сім`ю, яку він як батько двох малолітніх дітей, одна з яких потребує догляду згідно медичного висновку, не може в повній мірі забезпечити. Відтак зауважує, що відновлення цих відносин потребує значних зусиль і вказане спричиняє йому та його сім`ї значні душевні страждання і переживання. Також вказує, що відповідачі 1 і 2 свідомо не виконали два судових рішення щодо відновлення його трудових прав і втретє звільнили його з аналогічних підстав.

Враховуючи вказане, Верховний Суд вважає, що незаконне звільнення позивача призвело до втрати життєвого комфорту та нормальної життєдіяльності як у професійній сфері, так і в сім`ї, оскільки не могло не вплинути на приватне життя. До того ж тривалий стан невизначеності у якому позивач перебуває через незаконне звільнення є доведеним та обґрунтованим і свідчить про наявність причинно-наслідкового зв`язку між незаконним звільненням позивача і його стражданнями та приниженням у зв`язку з такими діями. Беручи до уваги те, що позивача втретє незаконно звільнено з органів внутрішніх справ, то у цьому випадку протиправність дій відповідних суб`єктів владних повноважень дійсно свідчить про настання для позивача наслідків, які є підставою для стягнення на його користь моральної шкоди у розумінні статті 237-1 КЗпП України.

Отже, з огляду на викладене і з урахуванням принципів розумності та справедливості Верховний Суд вважає за необхідне присудити ОСОБА_1 25000 грн моральної шкоди за рахунок ГУ НП в Харківській області.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком 

4.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 22.10.2020 р. у справі № 826/3499/18 (адміністративне провадження № К/9901/18626/19) щодо проведення службового розслідування (перевірки) відносно прокурора

У разі скоєння вчинку, який можна кваліфікувати як ганебний, така особа не має права продовжувати службу в органах прокуратури, оскільки робота на таких посадах передбачає високі моральні якості та бездоганну поведінку не тільки в робочий час, а й поза межами роботи.
Поряд з цим, за пунктом 1.1 Інструкції про порядок проведення службових розслідувань та службових перевірок в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 07 травня 2014 року № 47, службове розслідування може проводитись у випадках скоєння прокурорсько-слідчими працівниками ганебних вчинків.

Відповідно до пункту 1.3 цього порядку, службові перевірки можуть проводитись за іншими фактами недотримання Присяги працівниками прокуратури, Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури.

Отже, з указаного слідує, що проведення службового розслідування (перевірки) є правом, а не обов`язком прокурора, який вирішує питання про накладення стягнення.
Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком 

5.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 22.10.2020 р. у справі № 808/478/17 (адміністративне провадження № К/9901/18200/18) щодо відшкодування судових витрат

Звільнення від сплати судового збору органів Держпраці не звільняє його від обов`язку відшкодувати судові витрати у разі, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №750/108/17, від 13.06.2018 у справі №520/1841/17 та від 19.12.2018 у справі №748/2378/16-а.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком