Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
21.07.2020

Щотижневий аналіз судової практики

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з трудового права продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 8 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету НААУ з трудового права, член Комітету НААУ з питань медіації, медіатор. 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з трудового права продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 8 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету НААУ з трудового права, член Комітету НААУ з питань медіації, медіатор.

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі № 815/2603/16 (адміністративне провадження № К/9901/29753/18) щодо не нарахування та невиплати заробітної плати працівнику прокуратури

Верховний Суд зробив висновок, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом, на що вказав Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.

Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. У Рішенні від 2 березня 1999 року №2-рп/99 у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України, здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, Верховна Рада України, доповнивши пунктом 9 розділ Прикінцевих положень Закону України “Про Державний бюджет на 2015 рік”, визначила Кабінет Міністрів України державним органом, який має забезпечувати реалізацію встановлених законами України соціальних прав громадян, тобто надала право Кабінету Міністрів України визначати порядок та розміри виплат виходячи з наявного фінансового ресурсу державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. В свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (із внесеними до неї змінами відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 року №763) затверджено схему посадових окладів працівників органів прокуратури.

Так, додатком №5 до вищевказаної постанови визначено, що посадовий оклад прокурора районної прокуратури складає 1 294 – 1 334 грн. Пунктами 2, 6 Постанови №505 надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів та інші виплати. Видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на отримання органів прокуратури.

Підпунктом 1 пункту 13 розділу ХІІІ Закону України «Про прокуратуру» доручено Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом. Оскільки Кабінетом Міністрів України цього зроблено не було, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що у відповідача відсутні повноваження самостійно встановити підвищений посадовий оклад та виплачувати відповідні кошти позивачу у спірному періоді з урахуванням посадового окладу, який визначений ст.81 Закону України “Про прокуратуру”. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №825/575/16, від 26.04.2019 у справі №802/634/16-а, від 19 березня 2020 року у справі №806/3314/17.

2.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі № 822/3180/15 (адміністративне провадження № К/9901/9658/18) щодо звільнення за угодою сторін і стягнення моральної шкоди

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами пункту 5 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди необхідно з`ясувати: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Так, враховуючи всі доводи, які навела позивачка у своїй касаційній скарзі, й беручи до уваги особливе світосприйняття кожної людини у випадку порушення її прав суб`єктом владних повноважень, Верховний Суд зазначає, що наведених ОСОБА_1 доводів за обставин цієї справи не достатньо для стягнення на її користь моральної шкоди, оскільки:
(1) суди встановили, що позивачка не подала жодних доказів на підтвердження моральної шкоди;
(2) із позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг не вбачається, чому саме позивачка обрахувала свою моральну шкоду у розмірі: 20000 грн, а не іншого розміру.

Водночас Верховний Суд враховує, що позивачка в апеляційній скарзі посилалася на наявність доказів тяжкого фінансового становища, погіршення здоров`я, наявність квитанцій та чеків щодо вимушених витрат з її боку. Натомість, як вже зазначено, суди встановили, що ОСОБА_1 не подала таких доказів. Одночасно суд касаційної інстанції в силу статті 341 КАС України не має права збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. В світлі цього важливим є те, що і в касаційній скарзі відсутні посилання на конкретні докази (наприклад, чеки, квитанції), які могли б підтверджувати моральну шкоду та її конкретний розмір і які суди могли не дослідити.

Також Верховний Суд бере до уваги посилання скаржника на те, що внаслідок упередженого ставлення до позивачки з боку начальника УСЗН ОСОБА_2 з ОСОБА_1 не спілкуються й не вітаються колишні колеги по роботі. Проте самих лише посилань на вказані обставини не достатньо, оскільки позивачка повинна послатися на конкретні докази, які, на її думку, могли б підтвердити ці обставини. Однак суди попередніх інстанцій наявності таких доказів не встановили. Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов`язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення. Аналогічна правова позиція щодо покладення обов`язку доказування моральної шкоди на позивача викладена у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 815/6107/17 і від 4 березня 2020 року у справі №815/2215/15.

У світлі викладеного суд касаційної інстанції також бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, що висловлена у рішенні у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства» (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, у пунктах 95, 96 якого вказано, що заявниці вимагали “значної”, але конкретно не визначеної компенсації за моральну шкоду, завдану їм у формі приниження, страждання та тривоги….. моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи… можуть зазнати страждань і тривоги. Але все ж таки,… Суд вважає, що за обставин цієї справи визнання ним порушення є достатньою справедливою сатисфакцією. Таким чином, вимога заявниць про грошову компенсацію не може бути задоволена.

Верховний Суд погоджується з тим, що за обставин справи, що розглядається, а також враховуючи неподання ОСОБА_1 достатніх доказів на підтвердження завдання їй моральної шкоди та належного обґрунтування її розміру, визнання протиправним звільнення позивачки та поновлення її на роботі є достатньою і справедливою сатисфакцією.

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі №400/2884/18 (адміністративне провадження № К/9901/26588/19) щодо стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби з урахуванням грошової компенсації у розмірі податку на доходи фізичних осіб, утриманого з даної суми грошового забезпечення.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України).

Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).

Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, Верховний Суд прийшов до висновку про право позивача на отримання відшкодування за затримку виплати розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.

4.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі №812/1259/17 (адміністративне провадження №К/9901/35854/18) щодо визначення середнього заробітку у випадках вимушеного прогулу та щодо несвоєчасної виплати доходів особам, які проходять службу в органах внутрішніх справ

Відносини щодо визначення середнього (середньоденного) заробітку, зокрема у випадках вимушеного прогулу, у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати, регулюється Порядком №100. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 квітня 2020 року у справі № 805/1085/16-а. Щодо вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів за невиплату грошового забезпечення, то позивач оскаржує її лише в частині розміру, а не обрахунку. Статтею 3 Закону №2050 та Порядком №159 встановлено порядок розрахунку вказаної компенсації.

Верховний Суд наголошує, що до правовідносин щодо проходження служби в органах внутрішніх справ в тій частині, яка не врегульована спеціальними правовими нормами, можуть застосовуватися положення Закону № 2050-ІІІ, які відносно них мають загальний характер і власне стосуються тих питань/спорів, які виникають у зв`язку із несвоєчасною виплатою доходів в тому числі особам, які проходять службу в органах внутрішніх справ. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №826/12938/16.

5.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі №727/6304/17 (адміністративне провадження № К/9901/52766/18) щодо подання позову третьою особою стосовно визнання протиправними дій міського голови про призначення іншої особи на посаду директора департаменту житлово-комунального господарства міської ради без проведення конкурсного відбору кандидата на заміщення цієї посади.

Право на судовий захист не є абсолютним. Звертаючись до суду з позовом щодо законності правового акта суб`єкта владних повноважень індивідуального характеру та дій, спрямованих на прийняття такого акта, позивач також повинен пояснити, які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржене рішення суб`єкта владних повноважень та дії/бездіяльність, які передують його прийняттю. Захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника.

Оскаржуване розпорядження розпорядження Чернівецького міського голови Каспрука О.П. №500-К від 22 травня 2017 року про призначення ОСОБА_2 на посаду директора департаменту житлово-комунального господарства Чернівецької міської ради за своєю суттю є актом індивідуальної дії, оскільки стосується конкретної фізичної особи – ОСОБА_2 та породжує права і обов`язки виключно для вказаного суб`єкта. Відтак, позивачем оскаржується акт індивідуальної дії, який не породжує безпосередньо для нього будь-яких прав чи обов`язків, пов`язаних із його прийняттям, та стосується третьої особи.

6.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі №П/811/119/16 (адміністративне провадження № К/9901/12363/18) щодо оцінки висновків атестаційної комісії

Верховний Суд зробив висновок, що у разі, якщо атестаційною комісією необґрунтовано не враховано позитивну характеристику позивача, попередню службову діяльність, показники професійної підготовки, сумлінне ставлення його до виконання службових обов’язків, то це не може свідчити про всебічний розгляд всіх зібраних матеріалів.

Обґрунтовуючи неправомірність висновку атестаційної комісії на невідповідність займаній посаді, який став підставою для звільнення позивача із служби в поліції, такі факти як низька гнучкість до змін і готовність прийняти нові стандарти і цінності поліції, небачення корупційних ризиків на своїй посаді і в своєму підрозділі, обізнаність щодо існування негативної інформації щодо себе в Інтернеті та маніпуляція – у сукупності свідчать лише про припущення атестаційної комісії, які не підтверджені зібраними по справі доказами та протирічить висновкам, які містяться в довідці про результати оперативно-службової діяльності позивача, не узгоджуються із змістом атестаційного листа.

Обґрунтованим є урахування судами попередніх інстанцій при ухваленні судових рішень наявність прохідної кількості балів при проведенні тестування позивача, що свідчить про відповідне знання ним законодавчої бази та щодо загальних здібностей та навичок. Докази, які б спростували наведені у атестаційному листі факти про достатню кваліфікацію і професійні навики позивача, відсутні. Даний правовий висновок узгоджується з правовою позицією, яка викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 липня 2018 року у справі №802/1488/16-а, 21 березня 2019 року у справі №814/1863/16.

7.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі №825/1540/17 (адміністративне провадження №К/9901/22542/18) щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та практики ЄСПЛ

Обов`язковість виконання судового рішення після набрання ним чинності та, як наслідок, забезпечення права особи на соціальний захист не може ставитись у залежність від особливостей процедурного характеру виконання таких рішень. Указане в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів касаційної скарги стосовно помилкового застосування до спірних правовідносин судами попередніх інстанцій положень Закону України «Про виконавче провадження». Разом з тим, колегія суддів уважає за доцільне зазначити про те, що необґрунтованим також є посилання суду першої інстанції на практику Європейського суду з прав людини, зокрема пункти 56-59 рішення у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08.04.2010 з огляду на наступне.

Із вказаного рішення Європейського суду з прав людини, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 та 26.11.2003 щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 та 25.05.1998 та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Водночас, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпПУкраїни.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I). Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).

Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15.

8.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 16.07.2020 р. у справі №812/690/17 (адміністративне провадження № К/9901/22603/18) щодо виплати винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції

З системного аналізу Порядку № 49 та Постанови № 24 вбачається, що виплата винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції має імперативний характер, тобто її виплата є обов`язковою та гарантується державою. Однак, ні Законом України від 20 грудня 1990 року N 565-XII «Про міліцію», ні Положенням № 114, а також Порядком № 49 та Постановою № 24 не врегульовано строки звернення до суду з приводу неотриманої працівником винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Оскільки винагорода за безпосередню участь в антитерористичній операції, виплата якої здійснюється за місцем проходження служби, тобто військової частини чи управління міністерства внутрішніх справ, з яким працівники перебувають у трудових правовідносинах, має характер обов`язковий та гарантується державою, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України. Відтак, можливість звернення до суду із позовом про стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції не обмежується будь – яким строком. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі № 805/416/16-а та від 22 травня 2020 року у справі №808/3200/17.