Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
14.07.2020

Щотижневий аналіз судової практики

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з трудового права продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 7 щотижневих основних правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету НААУ з трудового права, член Комітету НААУ з питань медіації, медіатор. 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 р. […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з трудового права продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 7 щотижневих основних правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету НААУ з трудового права, член Комітету НААУ з питань медіації, медіатор.

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 р. у справі № 816/4476/15 (адміністративне провадження № К/9901/26418/18) про звільнення заступника начальника Державної інспекції сільського господарства в Полтавській області на підставі Закону України «Про очищення влади».

Аналіз норм Закону України «Про очищення влади», а також підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що органи Державної фіскальної служби здійснюють перевірку осіб, зазначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» за двома критеріями:

1) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру;

2) відповідність вартості майна (майнових прав), набутого за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Зокрема, відповідно до пункту 8 Порядку №1100 у розділі III декларації перевірці підлягають:

достовірність відомостей щодо наявності нерухомого майна, вказаного у декларації, набутого особою, стосовно якої проводиться перевірка, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, наявній податковій інформації про нерухоме майно такої особи;

відповідність вартості нерухомого майна, вказаного у декларації, набутого особою, стосовно якої проводиться перевірка, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, наявній податковій інформації про доходи, отримані із законних джерел.

При цьому, під час проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», контролюючим органом має бути встановлена не лише невідповідність відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, а також врахований час набуття майна та встановлено незаконність джерел таких доходів.

Отже, недостовірність відомостей, яка може бути підставою для звільнення особи та застосування до неї відповідних заборон, повинна встановлюватись в сукупності з невідповідністю вартості майна, яке належить особі.

Тобто, саме по собі неповне декларування наявного у особи майна не може бути підставою для застосування Закону про очищення влади в частині звільнення особи з посади в разі, якщо це майно було набуте особою на законних підставах та за рахунок коштів, отриманих із законних джерел. Такий правовий висновок Верховний Суд висловив у постанові від 31 березня 2020 року в справі № 807/1/17 (№К/9901/62653/18).

2.Правовий висновок Верховного Суду у постанові від 09.07.2020 р. у справі №826/4982/15 (адміністративні провадження №№ К/9901/50783/18, К/9901/51825/18) щодо бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо неприведення постанови № 268 від 09.03.2006 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у відповідність до ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції станом на 01.01.2015, та у відповідність до ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції станом на 28.03.2015

Верховний Суд зробив висновок, що розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до п`ятої категорії посад державних службовців, має становити не менше 3654,00 грн, а розмір посадового окладу працівника апарату суду, віднесеного до 5 категорії посад державного службовця – 4750,20 грн.

Кабінет Міністрів України зобов`язаний був у тримісячний строк з дня набрання чинності Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд», а саме з 28.03.2015, привести постанову від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у відповідність із Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» шляхом внесення відповідних змін до неї.

Разом з тим, всупереч підпункту 2 пункту 13 Прикінцевих та перехідні положень Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» Кабінет Міністрів України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом, а саме до 28.06.2015 не привів вищевказану постанову у відповідність до Закону, оскільки посадові оклади працівників апарату місцевого суду залишились незмінними.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про протиправність бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо неприведення постанови від 09.03.2006 № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у відповідність із Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом. Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18 грудня 2019 року у справі №826/17806/15 і Суд не знаходить підстав для відступу від неї під час розгляду цієї справи.

Посилання скаржника на те, що ним вчинялись дії щодо виконання вимог підпункту 2 пункту 13 розділу ІІ Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», однак через тривалу процедуру погодження внесення змін нормативно-правових актів, він не зміг виконати імперативні приписи Закону, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначене не звільняє Кабінет Міністрів України від виконання вимог вказаного Закону.

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 р. у справі № 805/130/17-а (адміністративне провадження № К/9901/36855/18) про застосування заходів реагування у сфері державного нагляду

Під час перевірки стану охорони праці та промислової безпеки відповідача було виявлено, зокрема, порушення, визначене позивачем як таке, що створює загрозу життю людей, а саме – не отримання дозволу органів Держпраці на виконання робіт з підвищеною небезпекою та на експлуатацію обладнання з підвищеною небезпекою.

Зі змісту частини третьої статті 21 Закону України «Про охорону праці», пункту 6 Постанови №1107 випливає, що роботодавець має отримати дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Саме при вирішені питання про надання дозволу контролюючий орган має можливість перевірити відповідність обладнання вимогам законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці на підставі відповідного висновку експертизи.

Експлуатація роботодавцем машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки щодо якого уповноваженим органом не вирішено питання про відповідність вимогам законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці не дозволяється, крім випадків, встановлених законодавством, і має оцінюватися як підстава для зупинення виконання робіт з експлуатації цього обладнання. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №826/14011/16.

До того ж слід зазначити, що початок вчинення підготовчих дій з метою отримання необхідних дозволів не означає повного усунення товариством відповідного порушення, оскільки повним усуненням буде лише отримання відповідачем необхідних дозволів. Такого ж правового висновку у питанні необхідності повного усунення виявлених порушень дійшов Верховний Суд у постанові від 29 серпня 2019 року у справі №806/648/16.

Доказів повного усунення виявлених Управлінням Держпраці у Донецькій області порушень законодавства з охорони праці та промислової безпеки, що створюють загрозу життю і здоров`ю працівників, які викладені в акті перевірки від 07 вересня 2016 року № 05.1-3/7, відповідачем не надано.

Суд також вважає безпідставними доводи скаржника про необґрунтованість вимог позивача у зв`язку з відсутністю нещасних випадків з працівниками на підприємстві, та відсутності фінансування для належного й швидкого усунення виявлених порушень, оскільки зазначені обставини не звільняють підприємство від обов`язку виконувати вимоги законодавства України з охорони праці та промислової безпеки. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі №806/648/16.

4.Правовий висновок Верховного Суду у постанові від 09.07.2020 у справі №805/1200/17-а (адміністративне провадження №К/9901/20318/18) про звільнення помічника судді Апеляційного суду Донецької області на підставі п.2 ст.36 КЗпП України.

Аналізуючи приписи ч. 3 ст. 119 КЗпП України та ч. 2 ст. 39 Закону № 2232-XII в редакціях на час винесення оскаржуваного наказу, Суд зазначає, що гарантії щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку надаються наступним трьом категоріям працівників:

— призваним на строкову військову службу,
— призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період,
— прийнятим на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.

Так, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 27.10.2016 ОСОБА_1 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України строком на три роки.
Суд зауважує, що часткову мобілізацію в Україні оголошено та проведено у декілька етапів, зокрема:

— Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року №303/2014 – починаючи з 18 березня 2014 року по 01 травня 2014 року;
— Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 06 травня 2014 року №454/2014 – починаючи з 07 травня 2014 року по 20 червня 2014 року;
— Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 21 липня 2014 року №607/2014 – починаючи з 24 липня 2014 року по 06 вересня 2014 року;
— Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 14 січня 2015 року №15/2015 – починаючи з 20 січня 2015 року у три черги протягом 210 діб по 17 серпня 2015 року.

Тобто, саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до положень Закону №3543-XII законодавець пов`язує настання особливого періоду. При цьому сама мобілізація не вичерпує завдань особливого періоду, а лише розпочинає його дію.

Закінчення періоду мобілізації, у свою чергу, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду та в проміжках між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.

Аналіз змісту визначених статтею 1 Закону №3543-XII понять мобілізації, демобілізації та особливого періоду дає підстави для висновку, що закінчення особливого періоду пов`язане із прийняттям Президентом України рішення про порядок і терміни проведення демобілізації як комплексу дій, направлених на усунення наслідків мобілізації. Це безпосередньо випливає із визначеного законом поняття демобілізації, як комплексу заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України.

Настання особливого періоду законодавець пов`язує із моментом оголошення рішення про мобілізацію (загальну чи часткову) або з моментом введення в державі воєнного стану, які є самостійними підставами виникнення та існування особливого періоду, а закінчення особливого періоду пов`язує із закінченням мобілізації або припиненням воєнного часу і частково періоду після закінчення воєнних дій.

Період мобілізації закінчується прийняттям Президентом України окремого рішення про демобілізацію. Помилковим є ототожнення рішення про строк проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу із періодом мобілізації, вжитим у статті 1 Закону №3543-XII.

Видані протягом 2014-2015 років Укази Президента України «Про часткову мобілізацію» встановлюють саме строки проведення мобілізації (призову) громадян на військову службу, а не період мобілізації у розумінні Закону №3543-XII.

Відповідно, закінчення встановлених Указами Президента України «Про часткову мобілізацію» строків призову громадян на військову службу не тягне закінчення чи переривання періоду мобілізації і, як наслідок, закінчення дії особливого періоду та не є підставою для закінчення дії контракту.

Відтак, посилання скаржника виключно на невідповідність правовій нормі виду контракту, укладеного позивачем, а саме – обмеженість його строком у три роки, а не припиненням особливого періоду, Суд відхиляє, оскільки в умовах триваючого воєнного конфлікту законодавець встановив певні обмеження щодо звільнення військовослужбовців, які проходять службу за контрактом. Зокрема таким обмеженням є продовження дії контракту на період до оголошення демобілізації.

Щодо доводів скаржника стосовно можливості припинення строкового трудового договору, укладеного із позивачем, у зв`язку із закінченням строку його дії, незважаючи на перебування позивача на військовій службі за контрактом, Суд зауважує наступне. Так, приписами частини 3 статті 119 КЗпП України та ч. 2 ст. 39 Закону № 2232-XII передбачені гарантії у вигляді збереження місця роботи, посади та середнього заробітку, для працівників, що призвані на військову службу чи перебувають на ній за контрактом.

Водночас, як вбачається з аналізу даних норм, застереження щодо непоширення вказаних гарантій на працівників, робота яких виконується на умовах строкового трудового договору, відсутні в приписах цих нормативно – правових актів. Відтак, помилковими є доводи відповідача щодо наданню пріоритетності приписів пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України без урахування гарантій, визначених ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

5.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 р. у справі №803/1883/17 (адміністративне провадження № К/9901/53376/18) про звільнення зі служби в поліції згідно з п. 6 (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Законом України «Про національну поліцію», Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ чітко визначено обов`язки поліцейського, та поняття службової дисципліни. Службова дисципліна включає в себе і дотримання поліцейськими відповідного робочого розпорядку роботи, прийнятого у відповідному органі, де вони працюють.

Виходячи із загальних правил, у разі коли спеціальні закони не регламентують питання, що стосуються проходження служби певними категоріями осіб, то з урахуванням необхідності субсидіарного застосування законів у даному випадку повинні застосовуватися загальні норми про працю, які регламентовані Кодексу законів про працю України. Тому, у разі невиходу поліцейського на роботу без поважних причин повинні застосовуватися норми статті 40 Кодексу законів про працю України.

Пунктом 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Тобто, для звільнення за вказаною нормою роботодавець повинен довести обставини відсутності працівника на роботі без поважних причин (та наявність в діях працівника вини у вчиненні даного дисциплінарного проступку).

6.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 р. у справі № 320/6659/18 (адміністративне провадження № К/9901/30636/19) про стягнення заборгованості на користь позивача компенсації за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 1 151 243 грн. 30 коп.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що відповідно до наказу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України від 24 липня 2009 року № 356/о позивач звільнений зі служби з вислугою років на військовій службі тривалістю 37 років 10 місяців. Проте, при здійсненні розрахунку йому не було сплачено одноразову грошову допомогу при звільненні, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 серпня 2018 року адміністративний позов щодо стягнення одноразової грошової допомоги на користь позивача задоволено частково. Зобов`язано Державне підприємство обслуговування повітряного руху України виплатити на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 191 225 грн. 25 коп. На виконання зазначеного судового рішення відповідач 12 листопада 2018 року здійснив виплату вказаної грошової допомоги в розмірі 191 225 грн. 25 коп., що підтверджується випискою про надходження коштів АТК Банк «Приватбанк» від 27 листопада 2018 року. Проте, позивач вважає, що відповідач повинен сплатити компенсацію за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 1 151 243 грн. 30 коп. відповідності до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника.

Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані КЗпП України.

З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів КЗпП України.

При цьому, одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення. Проте, передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Тому посилання скаржника на те, що вказана допомога не є складовою грошового забезпечення – не впливає на правильність висновків суду апеляційної інстанції.

При цьому, така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби. Отже, допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби. Непроведення з вини відповідача виплати одноразової грошової допомоги у день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постановах від 29 січня 2020 року в справі №440/4332/18, від 13 лютого 2020 року в справі №809/698/16, від 06 березня 2020 року в справі №1240/2162/18, від 27 квітня 2020 року в справі № 812/639/18 та інших і Суд не знаходить підстав для відступу від неї під час розгляду цієї справи.

Посилання скаржника на приписи Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» є необґрунтованим, оскільки позивачем не було заявлено вимог щодо стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, а спірні правовідносини виникли з приводу відповідальності відповідача за затримку розрахунку при звільненні.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

7.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 р. у справі №821/851/17 (адміністративне провадження №К/9901/21542/18) про визнання протиправною та скасування постанови №21-12-299/004-116с від 03.05.2017 року, якою, на підставі абзацу другого частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України, на підприємство накладено штраф в розмірі 288 000 грн. за порушення ч.3 ст.24 КЗпП України.

Судами встановлено, що 20 січня 2017 року між ПрАТ «імені Покришева» (Замовник) та фізичними особами ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (Виконавці) укладено аналогічні за своїм змістом договори про надання послуг з охорони майна №10-ф, №11-ф та №12-ф, за умовами яких Замовник доручає, а Виконавець зобов`язується здійснювати охорону майна (багаторічні насадження та матеріальні цінності, що знаходяться на території с. Таврійське) Замовника.

Пунктами 3.1, 3.3 Договору сторони визначили, що вартість послуг відповідно до цього Договору становить 100 грн. за 1 чергування; Замовник здійснює оплату наданих Виконавцем послуг протягом 7 днів після дня отримання таких послуг та підписання акта приймання-передачі наданих послуг. Згідно п.5.1 Договору він набирає чинності з дня підписання його двома Сторонами і діє до 30 червня 2017 року, а в частині розрахунків – до повного виконання Сторонами своїх зобов`язань.

Водночас договорами встановлено, що контроль виходу вказаних фізичних осіб на робоче місце здійснюється згідно табелю обліку робочого часу за січень 2017 року, обсяг робіт визначений посадовими інструкціями охоронника без виокремлення фронту робіт, зазначений час виконання з 8 год 00 хв. до 08 год. 00 хв. ранку наступного дня, а також винагороду за їх виконання у формі заробітної плати.

Тобто, з аналізу вищезазначених обставин вбачається, що відносини з працівниками, які фактично здійснювали роботу охоронців, щодо яких вівся табель обліку використання робочого часу та внутрішній розподіл заробітної плати, оформлені шляхом укладення цивільно-правового договору. При цьому, за своїм характером такі правовідносини фактично є трудовими, оскільки не містять конкретних фізичних величин або ж об`ємів робіт; в свою чергу, працівник виконує певні функції за конкретною посадою, а не індивідуально-визначену роботу.

Також встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є суб`єктами господарювання, що отримали відповідну ліцензію на здійснення охоронної діяльності.

Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що зазначені вище угоди, укладені позивачем з фізичними особами не були спрямовані на кінцевий результат, що характеризує цивільно-правові (договірні) відносини, а були пов`язана із самим процесом праці, що є характерним для трудових функцій.