Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
23.06.2020

Щотижневий аналіз судової практики

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 щотижневих основних правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації НААУ, медіатор 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 18.06.2020 р. […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 щотижневих основних правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації НААУ, медіатор

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 18.06.2020 р. у справі №808/1083/17 (адміністративне провадження №К/9901/23492/18) про визнання протиправною та скасування постанови Головного управління Держпраці у Запорізькій області від 27 березня 2017 року №121 про накладення штрафу у розмірі 3200,00 грн.

Обставинами справи було встановлено, що Головним управлінням Держпраці у Запорізькій області проведено позапланову перевірку селянського (фермерського) господарства «Узун» з питань додержання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування, за результатами якої складено акт від 07 березня 2017 року №08-23-0013/0258.

За результатами перевірки було зроблено висновок про порушення пункту 2.5 глави 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, якою передбачено, що з кожним записом, що заноситься до трудової книжки на підставі наказу (розпорядження) про призначення на роботу, переведення та звільнення власник або уповноважений ним орган зобов`язаний ознайомити працівника під розписку в особовій картці працівника.

У той же час, працівника не ознайомлено із записами в його трудовій книжці під розписку в особовій картці; в порушення пункту 4 статті 79 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників, складений графік щорічних відпусток працівників на 2017 рік не доведений до відома всіх працівників.

Верховним Судом було зроблено висновок, що у типовій формі №П-2 «Особова картка працівника» в розділі IV «Призначення і переведення» передбачено підпис працівника про його призначення, що повторює відповідний запис з трудової книжки. Особову картку заводять на кожного працівника, з яким укладено трудовий договір, у тому числі на тих, хто прийнятий на постійну, тимчасову або сезонну роботу, або за сумісництвом. Про кожний запис, що вноситься до трудової книжки на підставі наказу, працівник ознайомлюється під підпис. Крім того, строк зберігання особових карток – 75 років після звільнення працівника.

Щодо графіку щорічних відпусток працівників, який не було доведено до відома всіх працівників, то Верховний Суд зазначив, що черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників.

При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Аналогічні вимоги містять частини 10, 11 статті 10 Закону України «Про відпустки».

2.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 р. у справі № 760/2330/15-ц (провадження № 61-29911св18) про поновлення працівника на посаді економіста планово-економічного відділу Концерну радіомовлення, радіозв`язку та телебачення, якого було звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скорочення чисельності та штату працівників.

Верховний Суд надав висновок щодо пропозицій професійних спілок під час вивільнення працівників. Згідно з частиною третьою статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Згідно з частиною сьомою статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

У постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15 Верховний Суд України зазначив, що висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій надали належну правову оцінку відмові профспілкового комітету у наданні згоди на звільнення позивача та дійшли правильного висновку про те, що правові підстави для звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України були відсутні.

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 р. у справі №820/1505/18 (провадження №К/9901/1128/19) щодо протиправного незастосування при здійсненні розрахунку середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі коефіцієнту підвищення тарифних ставок і посадових окладів

Обставини цієї справи полягають у тому, що Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 02 червня 2016 року у справі №820/2691/16 поновив позивача на посаді начальника ДЕІ України у Полтавській області – Головного державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Полтавської області з 13 травня 2016 року та стягнув з ДЕІ України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13 травня 2016 року по 02 червня 2016 року в розмірі 3332,28 гривень.

Крім того у зв`язку із затримкою виконання вищевказаного судового рішення в частині поновлення, з ДЕІ України стягнуто на користь позивача середній заробіток за періоди: з 03 червня 2016 року по 21 лютого 2017 року; з 22 лютого 2017 року по 12 червня 2017 року; з 13 червня 2017 року по 20 листопада 2017 року, відповідно до судових рішень у справах № 820/5002/16, № 820/1650/17 та № 820/3153/17.

Однак в рамках цієї адміністративної справи позивач ставить питання про стягнення за період з 13 травня 2016 року (з дня звільнення) по 20 листопада 2017 року (день фактичного поновлення) недоотриманого середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, мотивуючи неврахуванням пункту 10 Порядку № 100. До висновку про застосування норм права, наведеного у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, тлумачення частини другої статті 235 КЗпП, пункту 10 Порядку № 100, свідчить, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. Відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції вказав про ненадання позивачем доказів, які б посвідчували ту обставину, що в структурі заробітної плати начальника ДЕІ України у Полтавській області – Головного державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Полтавської області у 2016 та 2017 роках відбулись зміни.

Натомість як встановлено судом першої інстанції, постановами Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року № 292 та від 18 січня 2017 року № 15 з 01 травня 2016 року та з 01 січня 2017 року відповідно, підвищено посадові оклади державних службовців. Таким чином згідно з вищевказаними постановами Кабінету Міністрів України посадовий оклад начальника ДЕІ у Полтавській області – Головного державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Полтавської області був збільшений та з 01 травня 2016 року становив 6547,00 грн., а з 01 січня 2017 року – 6800,00 гривень.

Коефіцієнт підвищення, на який необхідно було прокоригувати виплати, що включаються при обчисленні середньої заробітної плати, розраховується шляхом ділення тарифної ставки (окладу встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (оклад), яку він мав до підвищення. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції не застосував пункт 10 Порядку № 100. Недоотриманий середній заробіток позивача за період з 13 травня 2016 року по 20 листопада 2017 року склав 97902,31 грн. (188587,93 грн. – 90685,62 грн.).

Аналогічна правова позиція щодо протиправного незастосування при здійсненні розрахунку середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі коефіцієнту підвищення тарифних ставок і посадових окладів міститься, з-поміж іншого, у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17.

4.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 р. у справі № 711/3604/17 (провадження № 61-32096св18) щодо солідарного стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації частини заробітної плати, відшкодування моральної шкоди.

Обставини цієї справи полягають у тому, що особу було звільнено з роботи на підставі пункту 5 статті 36 КЗпП України у порядку переведення до КП «Соснівська служба утримання будинків» за угодою між керівниками підприємств згідно листа № 1453 від 11 листопада 2016 року.

Цього самого дня ОСОБА_1 була видана копія наказу про звільнення та трудова книжка, однак на день звільнення їй була нарахована, але не виплачена заробітна плата.

Працівники з іншими колишніми працівниками КП «СУБ «Митниця» неодноразово звертались до директора та власника цього підприємства – Черкаської міської ради – з вимогою про виплату заборгованості по заробітній платі, проте їм повідомили про рішення Черкаської міської ради від 28 жовтня 2016 року № 1412 «Про внесення змін до рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 21 жовтня 2007 року «Про визначення виконавців житлово-комунальних послуг населенню м. Черкаси», відповідно до якого КП «СУБ «Митниця» більше не обслуговує населення м. Черкаси, господарської діяльності не веде, а тому не має джерел для виплати заборгованості по заробітній платі. Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з метою застосування субсидіарної відповідальності.

Верховний Суд зробив правовий висновок, що підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору. Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції на час виникнення спірних правовідносин, та статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства. Основною метою такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18) за заявою Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості до комунального підприємства «Комбінат комунальних підприємств» Лозівської міської ради Харківської області (далі – КП «Комбінат комунальних підприємств», боржник, банкрут) про визнання банкрутом зазначила, що у низці випадків Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор`єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії ».

Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.

Також, Верховний Суд зазначив, що у нормах частини сьомої статті 77 ГК України не міститься будь-якого обмеженого кола зобов`язань, за якими орган управління несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства. Отже, до таких зобов`язань можуть належати і вимоги щодо заробітної плати.

Щодо відповідальності комунального унітарного підприємства за своїм зобов`язанням, то ГК України чітких положень не містить. Однак згідно з частиною десятою статті 78 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

За загальним правилом у разі недостатності коштів у комунального унітарного комерційного підприємства для відповідальності за своїм зобов`язанням пов`язаним, із господарською діяльністю, орган, до сфери управління якого входить підприємство, не несе повну субсидіарну відповідальність за господарськими зобов`язаннями цього підприємства. Комерційні комунальні підприємства за своїми зобов`язаннями відповідають самостійно. Отже, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) – органу місцевого самоврядування.

Верховний Суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 пред`явлені до Черкаської міської ради безпідставні, оскільки відповідно до частини першої статті 176 ЦК України територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб у трудових правовідносинах.

5.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 р. у справі №826/1137/16 (провадження №К/9901/59258/18) щодо звільнення заступника начальника управління податкової політики Департаменту податкової, митної політики та методології бухгалтерського обліку на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП, Закону України «Про очищення влади».

Верховний Суд звертає увагу на таке. У контексті частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. При цьому ця ж норма визначає, що очищення влади (люстрація) ґрунтується на принципі індивідуальної відповідальності. У контексті звільнення за Законом України «Про очищення влади» Верховний Суд вважає за необхідне навести рішення у справі «Полях та інші проти України» (Case of Polyakh and others v. Ukraine) (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року).

У пунктах 294-300 рішення у справі «Полях та інші проти України», досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників із посад через обіймання певних посад на підставі Закону України «Про очищення влади», ЄСПЛ зауважив на такому:

«Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (див. пункт 305).

<…> застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

<…> у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами <…>

Крім того, Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення «нагальної суспільної потреби», яку мав би переслідувати Закон «Про очищення влади». У зв`язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), пункти 27 – 29) або Латвією (див. згадане рішення у справі «Жданока проти Латвії» (Ћdanoka v. Latvia), пункти 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною.

<…> передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_3.

Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади пана ОСОБА_3 (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку про те, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників (пункти 323, 324 вказаного рішення).

Із вищенаведеного висновується таке.

Застосування до осіб заборон, передбачених частиною третьою статті Закону України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини другої статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

Тобто, має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо.

Натомість у випадку, що розглядається, ОСОБА_1 звільнено виключно через обіймання ним певних посад. Відтак, у випадку, що розглядається, застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті Закону України «Про очищення влади», не може вважатись ані пропорційним, ані необхідним у демократичному суспільстві, та створює передумови для порушення з боку України міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції.