Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
20.10.2020

Щотижневий аналіз судової практики

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації, що діє в складі НААУ, медіатор. 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації, що діє в складі НААУ, медіатор.

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 13.10.2020 р. у справі №803/959/17 (адміністративне провадження №К/9901/16325/20) щодо звільнення державного службовця за власним бажанням

За працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошено іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Крім того, приписами статті 38 КЗпП України визначено, що працівник не підлягає звільненню якщо двотижневий строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.

Частиною третьою статті 86 Закону України «Про державну службу» визначено, що суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

При цьому, нормами законодавства, чинними на час виникнення спірних правовідносин, не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку.

Також нормами законодавства, чинними на час виникнення спірних правовідносин, не вимагалося від працівника звернення до роботодавця із заявою про відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням.

Водночас достатньою формою виявлення ним наміру про залишення на роботі є продовження виконання службових обов`язків та перебування на робочому місці, що вже саме по собі виключає наявність правових підстав для звільнення працівника відповідно раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням та відсутність дій щодо вимагання припинення трудових відносин. За виключенням випадку – коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні трудового договору.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком http://reyestr.court.gov.ua/Review/92194225

2.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 13.10.2020 р. у справі № П/811/1342/17 (адміністративне провадження №К/9901/53400/18) щодо юрисдикції спорів про скасування уточнення до інформації довідки про умови праці (санітарно-гігієнічної характеристики умов праці), що складається саме з метою встановлення діагнозу хронічного професійного захворювання (отруєння).

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що позивач (Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Кіровоградській області) звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання недійсним і скасування уточнення до інформаційної довідки про умови праці ОСОБА_1 , виданого на звернення останнього Управлінням Держпраці у Кіровоградській області, що свідчить про те, що позивач у справі не є учасником вказаних правовідносин.

Інформаційна довідка про умови праці (санітарно-гігієнічна характеристика умов праці) є одним із документів, з урахуванням якого в кожному конкретному випадку вирішується питання про зв`язок хронічного захворювання (отруєння) з впливом виробничих факторів і трудового процесу та складається лікарем з гігієни праці закладу державної санітарно-епідеміологічної служби, а тому Управління Держпраці у Кіровоградській області при складанні оскаржуваного уточнення до інформаційної довідки про умови праці не виступало у статусі суб`єкта владних повноважень, оскільки не виконувало владних управлінських функцій.

Верховний Суд зауважує, що характер спірних правовідносин у цій справі не є публічно-правовим, оскільки інформаційна довідка про умови праці (санітарно-гігієнічна характеристика умов праці) складається саме з метою встановлення діагнозу хронічного професійного захворювання (отруєння).

Виходячи із суті права та інтересу, за захистом якого звернувся позивач, заявлених вимог і характеру спірних правовідносин, спір у цій справі не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, наведеному в пункті 1 частини першої статті 3 КАС України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а тому не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.

Відповідна правова позиція щодо застосування норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах викладена в постановах Верховного Суду від 08 липня 2020 року в справі № П/811/1343/17, від 27 серпня 2020 року в справі № П/811/1339/17.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України (тут і далі – у редакції, з 15 грудня 2017 року) суд закриває провадження у справі, якщо її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком http://reyestr.court.gov.ua/Review/92194244

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 15.10.2020 р. у справі №240/11882/19 (адміністративне провадження №К/9901/12396/20) щодо індексації заробітної плати

Індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації – невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17.

Колегія суддів Верховного Суду враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року.

Зазначені висновки свідчать про безпідставність зазначених вище доводів судів попередніх інстанцій, що право на компенсацію позивач набуде після набрання законної сили даним судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення.

Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 у справі № 822/1110/16, у постанові від 20.12.2019 у справі №822/1731/16, у постанові від 13.03.2020 у справі № 803/1565/17.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком http://reyestr.court.gov.ua/Review/92203570

4.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 13.10.2020 р. у справі №400/376/20 (адміністративне провадження №К/9901/20786/20) щодо визнання протиправними дій військової частини стосовно надання додаткової соціальної відпустки військовослужбовцю

Закінчення періодів мобілізацій, не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Особливий період в Україні розпочався 17 березня 2014 року та діє по теперішній час.

Аналогічна правова позиція щодо дії особливого періоду в України з 17 березня 2014 року викладена у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 810/3476/16 і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від неї.

Аналіз зазначених норм Закону № 2011-ХІІ свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів:
1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін;
2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо, яке може бути реалізоване після закінчення особливого періоду.

За результатами розгляду вказаного рапорту, відповідач, посилаючись на приписи пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, вказав на відсутність правових підстав для надання позивачу додаткової щорічної соціальної відпустки за 2016 – 2019 роки під час дії особливого періоду, який на сьогодні триває.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що станом на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі в Україні діяв особливий період, а отже відсутні правові підстави для надання позивачу за період 2016-2019 років додаткової соціальної відпустки, як одинокій матері, що виховує неповнолітню дитину.

Щодо доводів касаційної скарги стосовно помилковості, на думку позивача, посилання суду апеляційної інстанції на висновки Верховного Суду, висловленні в постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 131/1449/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 727/2187/16-ц, від 20 лютого 2018 року у справі № 640/4439/16-ц, від 21 лютого 2018 року у справі № 211/1546/16-ц (у частині тлумачення поняття «особливий період»), оскільки вказані правові висновки прийняті у справах щодо незаконних звільнень з підприємств у зв`язку з призовом до Збройних Сил України, поновленні на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, а не у справах про визнання протиправними дій військової частини щодо надання додаткової соціальної відпустки військовослужбовцю, Верховний Суд у цій справі зазначає.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком http://reyestr.court.gov.ua/Review/92173132

5.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 13.10.2020 р. у справі №809/1185/16 (адміністративне провадження №К/9901/17560/18) щодо співставлення трудового договору і цивільно-правових відносин

Верховний Суд зазначає, що основними ознаками трудового договору, є: праця юридично несамостійна, протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; праця має гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.

Зокрема, відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами (КЗпП України та інших актів трудового законодавства), що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг у цивільно-правових відносинах визначається в договорі, а те, що ним не врегулюване – чинним законодавством України.

Зі співставлення трудового договору з цивільно-правовим договором, відмінним є те, що трудовим договором регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного результату. Виконавець за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ним ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №820/1432/17, 06.03.2019 у справі №802/2066/16-а, 13.06.2019 у справі №815/954/18.

Детальніше з постановою можна ознайомитися за лінком http://reyestr.court.gov.ua/Review/92173023