Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
17.06.2020

Щотижневий аналіз судової практики

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 6 щотижневих основних правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації НААУ, медіатор 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 6 щотижневих основних правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації НААУ, медіатор

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. у справі № 813/2488/17 (провадження №К/9901/880/19) щодо правомірності, рішення в.о. голови Мостиського районного суду Львівської області про відрахування судді зі штату суду

Указом Президента України позивача призначено на посаду судді Мостиського районного суду Львівської області строком на п`ять років. Строк повноважень судді закінчився 04 листопада 2014 року. 29 квітня 2014 року позивачем подано до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України заяву про рекомендацію його для обрання на посаду судді Мостиського районного суду Львівської області безстроково.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 26 грудня 2014 року №293/бо-14 позивача рекомендовано для обрання на посаду судді Мостиського районного суду Львівської області безстроково. Рекомендація разом з матеріалами 31 жовтня 2016 року надійшли до Вищої ради правосуддя та 15 листопада 2016 року передані члену Вищої ради правосуддя для проведення перевірки Рішенням Вищої ради правосуддя №1398/0/15-17 від 06 червня 2017 року відмовлено у внесенні подання Президентові України про призначення на посаду судді Мостиського району суду Львівської області у зв`язку із виявленням обставин, що свідчать про невідповідність кандидата критерію доброчесності, професійної етики та є обставинами, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням вказаного судді на посаду.

Предметом даного спору є правомірність рішення в.о. голови Мостиського районного суду Львівської області про відрахування позивача зі штату суду, що урегульовано Законом України «Про судоустрій і статус суддів», норми якого є спеціальними у спірних відносинах, якими, серед іншого, не передбачено повноважень голови (в.о. голови) місцевого суду надавати правову оцінку стосовно протиправності або правомірності акту про звільнення судді з посади при прийнятті наказу. У вказаній справі Верховний Суд не знайшов підстав для визнання протиправним та скасування оскарженого наказу, зазначив про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Верховний Суд зробив висновок, що рішення Вищої ради правосуддя про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення на посаду судді є підставою для припинення повноважень судді, призначеного до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Разом з тим, положеннями статтей 24, 125 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що припинення повноважень судді є підставою для видачі головою суду наказу про припинення трудових відносин з таким суддею. Ухвалення Вищою радою правосуддя рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду судді унеможливлює його подальше перебування в штаті Мостиського районного суду Львівської області з огляду на наявність розпорядчого акта (рішення Вищої ради правосуддя), з яким пов`язане припинення повноважень позивача. Аналогічна правова позиція висловлена також у постановах Верховного Суду від 18 вересня 2019 року (справа №813/2495/17) та від 11 жовтня 2019 року (справа №820/53/18).

2.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. у справі № 816/1895/18 (адміністративне провадження №К/9901/67282/18) щодо поновлення на публічній службі працівника Полтавської митниці Державної фіскальної служби

Верховний Суд зробив висновок, що аналіз вимог пункту 3 частини першої статті 256 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017) та положень частини сьомої статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку, що судові рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно. Як убачається із правової позиції Пленуму Верховного Суду України, викладеної у пункті 34 постанови від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі уважається виконаним із дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Отже, законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі без зволікань після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. Відповідно до статті 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення – встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 19 грудня 2019 року у справі №2а-7683/12/1370, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16 та від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16.

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. у справі № 804/4143/16 (адміністративне провадження №К/9901/12753/18) про поновлення на посаді

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а, отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Зробивши правильний висновок про незаконність звільнення позивачки, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, питання про поновлення її на попередній роботі.

Суди попередніх інстанцій також не звернули увагу на те, що з огляду на особливості прийняття на службу до поліції осіб, які раніше проходили службу в міліції, застосування вказаного способу захисту порушених прав позивачки (на відміну від загального – у формі поновлення її на попередній посаді) фактично виключає можливість розгляду Національною поліцією рапорту про прийняття її на службу відповідно до пункту 9 Розділу XI Закону № 580-VІІІ, адже позивачка буде уважатися такою, що не працює в органах внутрішніх справ. Аналогічна правова позиція була викладена в постановах Верховного Суду 13 березня 2019 року у справі №805/84/16-а, від 17 липня 2019 року у справі №823/5365/15, від 31 березня 2020 року у справі №266/4208/16-а.

4.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. у справі №826/7299/15 (провадження №К/9901/58901/18, №К/9901/59242/18, №К/9901/60674/18) щодо звільнення Голови Державної служби України з питань надзвичайних ситуацій за порушення Присяги державного службовця

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказ Державної служби України з питань надзвичайних ситуацій по особовому складу цивільного захисту від 25 березня 2015 року № 164 “Про оголошення розпорядження Кабінету Міністрів України” та безпосередньо розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 241-р щодо звільнення ОСОБА_1 з посади Голови Державної служби України з питань надзвичайних ситуацій за порушення Присяги державного службовця відповідно до пункту 6 частини першої статті 30 Закону України “Про державну службу” є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки були прийняті без дотримання передбаченого законом порядку звільнення, що й слугувало підставою звернення позивача до суду з цим позовом. У пункті 6 частини першої статті 30 Закону № 3723-ХІІ визначено не окремий вид відповідальності державних службовців за порушення Присяги, а спеціальну підставу для припинення державної служби, що відбувається у формі звільнення.

В силу частини другої статті 17 Закону № 3723-ХІІ присяга державного службовця полягає в обов`язку вірно служити народові України, суворо дотримуватися Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов`язки. Зі змісту спірних правовідносин, що склались у цій справі вбачається, що позивача звільнено за пунктом 6 частини першої статті 30 Закону № 3723-ХІІ у зв`язку із порушенням ним Присяги державного службовця.

З тексту Присяги вбачається, що в основі поведінки державного службовця закладені етичні, правові та службово-дисциплінарні норми поведінки, недодержання яких утворює факт порушення Присяги. Тому, складаючи Присягу, державний службовець покладає на себе не тільки певні службові зобов`язання, але й моральну відповідальність за їх виконання. Присяга має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового характеру, конституційного зобов`язання державного службовця. Аналогічний висновок міститься у рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року у справі № 2-рп/2011.

За такого правового врегулювання порушення Присяги слід розуміти як скоєння державним службовцем проступку (вчинку) проти інтересів служби, який суперечить покладеним на нього обов`язкам, підриває довіру до нього як до носія влади, що призводить до приниження авторитету державного органу та унеможливлює подальше виконання ним своїх обов`язків.
Присяга державного службовця передбачає зобов`язання виконувати обов`язки сумлінно. Верховний Суд зробив правовий висновок, що порушення Присяги – це несумлінне, недобросовісне виконання обов`язків державного службовця. Про несумлінність дій (бездіяльності) державного службовця свідчить невиконання обов`язків умисно або внаслідок недбалого ставлення до них.

Отже, звільнення за порушення Присяги має застосовуватися за конкретні надзвичайно тяжкі проступки, як за фактом їх вчинення, так і за наслідками, до яких вони призводять. Передумовою звільнення державного службовця за вчинення дисциплінарного правопорушення, пов`язаного зі здійсненням службової діяльності, з підстави припинення державної служби за порушення Присяги мають бути порушення, встановлені внаслідок ретельного службового розслідування. При цьому необхідно враховувати, що наслідком вчинення дисциплінарного правопорушення можуть бути припинення державної служби за порушення Присяги або звільнення, які є санкціями різних рівнів відповідальності і не можуть застосовуватись як альтернативні.

5.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. у справі №826/5602/16 (провадження №№К/9901/58594/18, К/9901/59396/18) щодо звільнення з посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП у зв`язку з ліквідацією Відділу Держземагентства у Тетіївському районі Київської області

Спірні відносини виникли у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, зумовленими припиненням структурного підрозділу територіального органу Держгеокадастру, вирішення цього спору суди попередніх інстанцій розглядали в площині, зокрема, дотримання положень статті 49-2 КЗпП, у тому числі передбачених гарантій та обов`язку власника запропонувати іншу роботу (посаду державної служби (за наявності). У справі встановлено, що позивача за два місяці попередили про реорганізацію Відділу Держземагентства у Тетіївському районі Київської області (шляхом його приєднання до Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області) та про майбутнє вивільнення.

Звільнення з вказаної підстави покладає на відповідача обов`язок вжити заходів щодо працевлаштування працівника. Такий обов`язок вважається належно виконаним, якщо працівникові запропоновано усі вакантні посади з урахуванням рівня його кваліфікації та фаху, з урахуванням посадових обов`язків, незалежно від того, чи погодився працівник на переведення на ці запропоновані посади. Тобто роботодавець повинен вжити усіх можливих заходів для того, щоб запобігти необґрунтованому звільненню працівника. У цій справі суди встановили, що позивачу пропонували посади, але не усі, на підставі чого зроблено висновок, що відповідач належним чином не виконав свого обов`язку щодо працевлаштування.

В обсязі встановлених в цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних відносин такий висновок є правильним. У контексті спірних правовідносин зазначимо, що обов`язок щодо працевлаштування працівника (у випадку реорганізації) означає не просто запропонувати одну чи декілька вакансій, а всі можливі вакансії задля того, щоб створити якомога більше можливостей для працевлаштування особи.

Оцінка того, наскільки роботодавець виконав свій обов`язок щодо працевлаштування залежить від конкретних обставин, за яких відбувається реорганізація, зокрема які наслідки вона передбачає у структурі і штатному розписі установи/органу (зокрема, чи передбачається скорочення). Суд касаційної інстанції в межах своїх повноважень не може перевіряти і оцінювати докази на предмет того, які зміни відбулися внаслідок реорганізації Відділу Держземагентства у Тетіївському районі (зокрема в аспекті функціонального спрямування та структурної організації роботи), які посади були вакантними в утвореному відділі Держгеокадастру у Тетіївському районі і які із них не запропонували позивачеві і чому. Під час касаційного перегляду колегія суддів виходить із того, що такі обставини (в цій справі) є встановленими і ті доводи, які відповідачі зазначили у касаційних скаргах, не спростовують/не заперечують з`ясованих судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин.

Отож, позаяк Держгеокадастр (як правонаступник Держземагентства) не виконав належним чином свого обов`язку щодо працевлаштування позивача, звільнення останньої із займаної посади на підставі спірного наказу було неправомірним. З приводу поновлення позивача, то висновок, якого дійшов суд першої інстанції і з яким погодився суд апеляційної інстанції, в площині обставин цієї справи та правового регулювання спірних відносин є правильним.

У справі встановлено, що Відділ Держземагентства у Тетіївському районі Київської області та Відділ Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області на дату вирішення спору були припинені (як юридичні особи). Зобов`язавши поновити позивача на рівноцінній посаді державної служби в Головному управлінні Держгеокадастру у Київській області суд першої інстанції виходив з того, що поновити в жоден із вказаних відділів уже неможливо.

Верховний Суд зазначив, що коли йдеться про суб`єктів владних повноважень, то наявність у них статусу юридичної особи не визначає їх правового статуту у публічно-правових відносинах. Важливим є обсяг повноважень, якими наділений цей суб`єкт у певній царині суспільних відносин. Спосіб, у який держава реалізує владні повноваження через свої державні органи, може змінюватися (приміром, через утворені територіальні органи, як-от управління, підрозділи, відділи, відділення, які можуть діяти як самостійні структурні одиниці зі статусом юридичної особи, або ж у складі центрального органу як структурний підрозділ), але коли йдеться про ліквідацію певного органу державної влади як юридичної особи важливим є з`ясувати насамперед чи припиняються водночас його завдання та функції або чи передбачено передання того обсягу функціоналу, яким була наділена ця державна інституція, іншим органам виконавчої влади. Подібний підхід висловив Верховний Суд України у постанові від 04.03.2014 у справі № 21-8а14.

6.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 р. у справі №823/384/17 (адміністративне провадження №К/9901/34162/18) щодо затримки розрахунку при звільненні поліцейського

Верховний Суд зазначив, що передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Слід зауважити, що не поширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Водночас, вказані законодавчі акти визначають, що така допомога виплачується особам, які «звільняються зі служби». Отже, допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби. Таке правове регулювання відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій в постановах від 18 квітня 2019 року (К/9901/34490/18), від 29 січня 2020 року (К/9901/17285/19).