Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
01.09.2020

Щотижневий аналіз судової практики

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації, що діє в складі НААУ, медіатор. 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету з трудового права НААУ продовжуємо щотижневий аналіз судової практики. Відтак, сьогодні розглянемо 5 правових позицій Верховного Суду. Матеріал підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, голова Комітету з трудового права НААУ, член Комітету з питань медіації, що діє в складі НААУ, медіатор.

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 28.08.2020 р. у справі № 755/901/18 (провадження № 61-19450св19) щодо систематичного порушення трудової дисципліни

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Виходячи зі змісту даної норми, для звільнення працівника за систематичне порушення трудової дисципліни необхідно, щоб він вчинив конкретний дисциплінарний проступок, тобто допустив невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків, щоб це невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків було протиправним та винним і носило систематичний характер, а за попередні порушення трудової дисципліни (одне чи декілька) до працівника застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення з додержанням порядку їх застосування, але вони не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.

Систематичним порушенням трудової дисципліни вважається порушення, вчинене працівником, який і раніше порушував трудову дисципліну, за що притягувався до дисциплінарної відповідальності та порушив її знову.

2.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 27.08.2020 р. у справі № 127/26559/18 (провадження № 61-12228св19) щодо розрахунку під час звільнення працівника та щодо зменшення розміру відшкодування

2.1.Закон покладає на роботодавця обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

2.2.Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників:

— наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення;
— виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем;
— прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Водночас Верховний Суд України зауважив, що необхідно брати до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Входячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц (провадження №14-623цс18) дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у вказаному висновку Верховного Суду України, відповідають такій меті.

Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

— розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
— період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
— інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 27.08.2020 р. у справі № 431/2279/17 (адміністративне провадження № К/9901/43598/18) щодо індексації грошового забезпечення

Індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій, спрямованою на підтримання купівельної спроможності населення України шляхом підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. При цьому проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковим для всіх юридичних осіб – роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.

Тому, враховуючи, що індексації підлягають всі грошові доходи населення, які не мають разового характеру, а не тільки грошове забезпечення військовослужбовців, а також те, що здійснення індексації врегульовано окремим законом, до якого стаття 9 Закону №2011-ХІІ містить відсилочну норму, колегія суддів судової палати дійшла висновку, що механізм індексації має універсальний характер і питання її врахування до складу грошового забезпечення для призначення пенсії за вислугу років не регулюється положеннями Закону №2011-XII або Закону №2262-ХІІ.

Незважаючи на наявність спеціального законодавства, зокрема Закону №2262-ХІІ та відповідних підзаконних нормативних актів, якими врегульовуються відносини щодо обчислення (призначення, перерахунку) пенсій військовослужбовцям та наявність спеціального законодавства, зокрема Закону №2011-ХІІ, яким імперативно визначаються види (складові) грошового забезпечення військовослужбовців, які, натомість, не врегульовують питання з приводу віднесення індексації грошового забезпечення до видів грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, при вирішенні цього питання слід субсидіарно застосовувати положення спеціальних законів щодо механізму проведення індексації, її мети та правової природи (суті), зокрема, Закону № 1282-ХІІ.

Субсидіарне застосування зазначених норм права дає підстави для правового висновку, що індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг, а тому вона має бути врахована у складі грошового забезпечення військовослужбовців для розрахунку пенсії за вислугу років, що забезпечує дотримання пенсійних прав осіб, звільнених з військової служби, як складової конституційного права на соціальний захист. В іншому випадку, не врахування індексації при обрахунку пенсії за вислугу років призвело б до застосування для визначення розміру пенсії знеціненого грошового забезпечення.

Такий висновок не суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій в постанові від 06.02.2019 у справі №522/2738/17, оскільки Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 10.03.2015 у справы №21-70а15 щодо наявності підстав для включення до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та сформулювала критерії включення до нього саме тих складових, які передбачені Законом №2262-ХІІ. Разом з тим, питання включення до складу грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, отриманої індексації грошового забезпечення, не було предметом розгляду Великою Палатою Верховного Суду у справі №522/2738/17.

Правовий висновок аналогічного змісту був сформований у постанові Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №638/9697/17.

4.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 27.08.2020 р. у справі № П/811/1695/17 (адміністративне провадження №К/9901/65912/18) щодо предметної юрисдикції справ

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень саме управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Ці положення не поширюють свою дію на правові ситуації, які вимагають інших форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Визначення предметної юрисдикції справ пов`язано із суттю права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин.

Як вбачається з установлених судами фактичних обставин та матеріалів справи, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Кіровоградській області звернулося до адміністративного суду з позовом про визнання недійсним і скасування уточнення до інформаційної довідки про умови праці ОСОБА_1 від 07 жовтня 2016 року № 01-22-03/3705, на запит Державної установи «Український науково-дослідний інститут промислової медицини».

Інформаційна довідка про умови праці (санітарно-гігієнічна характеристика умов праці) є одним із документів, з урахуванням якого в кожному конкретному випадку вирішується питання про зв`язок хронічного захворювання (отруєння) з впливом виробничих факторів і трудового процесу та складається лікарем з гігієни праці закладу державної санітарно-епідеміологічної служби, а тому Управління Держпраці у Кіровоградській області при складанні оскаржуваного уточнення до інформаційної довідки про умови праці не виступало у статусі суб`єкта владних повноважень, оскільки не виконувало владних управлінських функцій.

Верховний Суд зауважує, що характер спірних правовідносин у цій справі не є публічно-правовим, оскільки інформаційна довідка про умови праці (санітарно-гігієнічна характеристика умов праці) складається саме з метою встановлення діагнозу хронічного професійного захворювання (отруєння).

Виходячи із суті права та інтересу, за захистом якого звернувся позивач, заявлених вимог і характеру спірних правовідносин, спір у цій справі не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, наведеному в пункті 1 частини першої статті 4 КАС України, а тому не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № П/811/1343/17. Крім того, суд касаційної інстанції враховує висновок, який викладений у постанові Великої палати Верховного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 2а- 4737/11/1730.

5.Правовий висновок Верховного Суду у постанові від 27.08.2020 р. у справі № 826/9588/17 (адміністративні провадження № К/9901/26722/19, №К/9901/26719/19) щодо протиправної, корупційної та дискримінаційної бездіяльності дипломатичного представника

Формами дискримінації є: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації (стаття 5).

За наведеним у статті 1 Закону № 5207-VI визначенням, дискримінація – ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі – певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація – ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

При цьому, не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб (частина третя статті 6 Закону № 5207-VI).

За практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів») (пункти 48 – 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).

Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).

Крім того згідно з практикою ЄСПЛ, з метою з`ясування обставин існування дискримінації у конкретній ситуації застосовується триступеневий тест: по-перше, виявлення двох категорій осіб, які є порівнюваними та відмінними, оскільки відповідно до Конвенції, дискримінація передбачає належність людини до певної групи; по-друге, встановлення, чи дійсно члени цих двох груп оцінюються по-різному; і, по-третє, якщо так, то чи для цього є об`єктивні, обґрунтовані підстави.

За твердженнями позивачки, з боку МЗС України щодо неї наявний дискримінаційний підхід через проросійські погляди та співпрацю з «режимом ОСОБА_3». Проте позивачка не наводить жодних даних, які б свідчили про те, що невиконання рішень суду, які набрали законної сили, невиплата коштів, ненадання відпустки по догляду за дитиною ґрунтується чи пов`язано із будь-якою конкретно визначеною ознакою. У такому разі має місце припущення позивачки про обмеження її прав, яке не можна пов`язувати з дискримінацією.

Невиконання відповідачем судових рішень, які набрали законної сили, не є безумовним свідченням наявності будь-якої форми дискримінації щодо позивачки, у тому числі з її політичних переконань. При цьому, відповідні обставини не підлягають дослідженню у рамках окремого позовного провадження, адже законодавчими нормами встановлено відповідну процедуру щодо притягнення до відповідальності суб`єктів, які ухиляються від виконання судових рішень, які набрали законної сили і є обов`язковими до виконання.

Щодо наявності корупційної складової у бездіяльності відповідача, то така не підлягає установленню в рамках адміністративного судочинства, оскільки злочинне використання службовими особами прав і посадових можливостей з метою особистого збагачення має бути встановлена в рамках відповідного кримінального провадження. Водночас, матеріали справи не містять відомостей про те, що позивачка зверталася до відповідних правоохоронних органів із заявою щодо вчинення корупційних діянь відповідними посадовими особами відповідача. До того ж, позивачка не зазначила у чому саме полягає корупційний характер бездіяльності відповідача.

Будь-яких інших обґрунтувань щодо наявності у позивачки певної ознаки (раса, колір шкіри, стать, вік тощо) на підтвердження факту дискримінації, нею не наведено.