Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
03.09.2020

Порівняльний аналіз досвіду Грузії та України у питаннях запровадження медіації в господарських спорах

Akademia Ekonomiczno-Humanistyczna w Warszawie prof. A.I. Francuz “KROK” University PhD student V.V. Polishchuk Comparative analysis of experience of Georgia and Ukraine in implementation of mediation in commercial disputes Переклад з англійської мови спеціально для Національної асоціації адвокатів України та Вищої школи адвокатури НААУ. Оригінал статті розміщено на порталі за посиланням: https://bit.ly/2EW8Opd  Матеріал підготовлено Анатолієм Французом […]

Akademia Ekonomiczno-Humanistyczna w Warszawie
prof. A.I. Francuz

“KROK” University
PhD student
V.V. Polishchuk

Comparative analysis of experience of Georgia and Ukraine in implementation of mediation in commercial disputes

Переклад з англійської мови спеціально для Національної асоціації адвокатів України та Вищої школи адвокатури НААУ.
Оригінал статті розміщено на порталі за посиланням: https://bit.ly/2EW8Opd 

Матеріал підготовлено Анатолієм Французом
та Вікторією Поліщук, яка є адвокатом, медіатором, Головою Комітету з трудового права НААУ та членом Комітету з питань медіації, що діє у складі НААУ

Анотація. Стаття присвячена вивченню практичному досвіду застосування медіації в господарських спорах. Здійснено порівняльний аналіз історичного розвитку посередництва в Грузії та Україні. Визначено, що в Грузії у минулому посередники були суб’єктами, які користувались авторитетом, довірою у членів суспільства та знали закони. В Україні посередництво розвивалось як частина перемовин між конфліктуючими сторонами. Визначено, що сучасна медіація в Грузії та Україні розвиваються різними способами. Початком розвитку медіації в Грузії можна вважати створення медіаційної клініки при університеті. Після цього в Грузії у 2008 році було створено орган, який займався соціальним діалогом. Подальший розвиток медіації в Грузії супроводжувався запровадженням пілотних проектів та активним розвитком системи навчання нової професії «медіатор».

Результатом пілотних проектів в Грузії стало прийняття змін до Цивільного процесуального кодексу, де встановлено дві форми медіації. Медіація стала обов’язковою в сімейних спорах та для вирішення спорів між сусідами. Для решти спорів, у тому числі для господарських, медіація була рекомендацією. Зроблено дослідження, що для стимулювання застосування медіації в Грузії було застосовано метод фінансового заохочення та відповідальності. Для сторін, які скористались медіацією до звернення до суду, але не досягли згоди, встановлено нижчу ставку судового збору. Якщо ж сторони, відмовились від обов’язкової медіації, то в такому разі сторона-порушник сплачує штраф. Грузинське законодавство передбачає і можливість примусового виконання рішення, яке було прийнято в рамках процесу медіації, якщо одна із сторін його не виконує. Автором проаналізовано, що проект закон про медіацію в Грузії буде стимулювати державу та усі її органи і бізнес активно використовувати медіацію у будь-яких спорах. В Україні розвиток медіації розпочався ще у 90-х роках минулого століття.

Зроблено дослідження, що Україна та Грузія мають схожий початок запровадження медіації в правову систему. В Україні також було створено орган, який займається соціальним діалогом. Однак, в Україні в силу відсутності внутрішньої консолідації зусиль усіх зацікавлених сторін у правовому визначенні процесу медіації, шляхи розвитку медіації розійшлись. Зроблено висновок, що критерієм успіху в питаннях правового запровадження медіації є також необхідність запровадження дисциплін по медіації у вищих навчальних закладах та проведенні просвітницької роботи серед населення щодо ефективності такого способу врегулювання спорів.

Ключові слова: медіація, медіатор, господарські спори, медіаційна угода, альтернативне вирішення спорів.

Постанова проблеми. 07 серпня 2019 року вся міжнародна спільнота отримала міжнародний законодавчий статус і визнання медіації. Цього дня в Сінгапурі було прийнято Конвенцію ООН про медіацію, якою надано медіації міжнародного статусу як способу вирішення будь-яких конфліктів як між державами, так і в межах конкретної держави. Сінгапурський дослідник Надя Олександр, у даному контексті, стверджує, що цей документ ООН відобразив реальні потреби сучасних суспільств, які зацікавлені у прискореному вирішенні своїх спорів та виконанні угод про медіацію [4]. Цілком реально в частині зазначеного український дослідник Тетяна Кисельова стверджує, що у багатьох країнах медіація стала традиційною частиною реформування судової гілки влади та способів врегулювання спорів [8].

Однак, Конвенція ООН про медіацію вимагає значно більше, ніж готовність імплементувати медіацію в правову систему та визнати цей альтернативний спосіб вирішення спорів повноправним засобом врегулювання конфліктів. Конвенція ООН – зміни у свідомості громадян, влади, бізнесу, державного апарату. Виконання Конвенції ООН – відповідальність суспільства за прийняття рішень, яким потрібно вчитись самостійно приймати. Для цього в будь-яких країнах необхідна координація зусиль всіх їх учасників, які задіяні в активному впровадженні та застосуванні медіації. У цій взаємодії, як стверджує дослідник Джон Стуррок, медіатори також мають виступати рушійною силою змін у способах врегулювання спорів, а не лише надавачами послуг [10].

Грузія та Україна є серед 46-ти країн, які приєднались 07 серпня 2019 року до Конвенції ООН про медіацію, тим самим взявши на себе відповідальність за актуалізацію внутрішнього законодавства про медіацію та поширенню ідеї ефективності цього способу вирішення спорів. Ірландський дослідник Джон Стуррок вважає, що знання досвіду своїх сусідів робить нас мудрішими [11]. Відтак, дослідження історичного розвитку та законодавчого закріплення медіації в Грузії та Україні шляхом порівняльного аналізу надає можливість обом країнам зрозуміти проблемні моменти у питаннях подальшого розвитку медіації із врахуванням нової Конвенції ООН про медіацію. Також дослідження досвіду Грузії та України має на меті визначити критерії успішності функціонування медіації в господарських спорах у кожній із країн.

Ступінь наукової розробки проблеми. Дослідженням медіації в Грузії та Україні займаються О. Азаров, Т. Барабаш, М. Д. Блечмен, Е. С. Бургер, К. Каріа, А. Кіннунен, Т. Кисельова, Н. Крестовська, Ю. Микитин, М. Олівейра, М. Омелинська, Л. Романадзе, Д. Стуррок, С. Ткемаладзе.

Формулювання цілей статті. Метою статті є аналіз практичного досвіду Грузії та України щодо запровадження медіації в господарських спорах, визначення сутності медіації, принципів, за якими здійснюється медіація в обох країнах і особливостей, які існують в правовому регулювання медіації.

Виклад основного матеріалу.
У сучасному світі інформаційних технологій змістовне та відкрите спілкування між людьми починає зменшуватись. Дефіцит у спілкуванні є одним із найважливіших чинників у виникненні конфліктів. За словами грузинської дослідниці Софі Ткемаладзе, існують три способи вирішення конфліктів [17]. По-перше, це владний або його ще можна назвати примусовий спосіб, коли сторони застосовують фізичну силу для досягнення їх бажаного результату. Владний або примусовий спосіб сторони здійснюють через війни або інші збройні конфлікти. Другим способом є звернення до норм права задля вирішення питань: хто за законом має право і на що має право? На практиці такий спосіб реалізується за допомогою суду або арбітражу. Третім способом є договір сторін або їхні переговори, які направлені на прийняття рішення конфліктуючими сторонами самостійно. При цьому, таке рішення, яке оформлено договором або прийнято за результатами перемовин, відображає справжні інтереси сторін.

Прикладом такого способу є переговори сторін або медіація, де залучається третя особа, яка допомагає сторонам почути одне одного у прийнятті рішення, яке би задовольняло всіх конфліктуючих сторін [17]. Українські дослідники Н. Крестовська, Т. Барабаш, Л. Романадзе стверджують, що не кожні переговори за допомогою посередника є медіацією. Відмінними ознаками медіації є структурованість її процедури та наявність чітких принципів. [18]. Софі Ткемаладзе висловлює думку, що основна цінність медіації – це те, що вона допомагає людям, а також компаніям, якщо учасниками спору є юридичні особи, відновляти їхні відносини [17]. За словами керівника програми розвитку ООН в Грузії Луїзи Вінтон, медіація – це спосіб розширити доступ до правосуддя, зробивши його більш доступним для громадян [12]. Медіація є не гарантією прийняття рішення, а позасудовим способом і спробою врегулювання конфлікту шляхом прийняття рішення в інтересах кожної із сторін.

Грузинська асоціація медіаторів визначає медіацію як гнучкий спосіб врегулювання конфлікту, який проводиться приватно та конфіденційно, де медіатор діє як нейтральний фасилітатор, щоб допомогти сторонам спробувати прийняти рішення в їхньому спорі [15]. Сторони мають контроль як над рішенням про врегулювання спору, так і над умовами його виконання.

Український центр медіації надає визначення медіації як методу вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту. На відміну від формального судового чи арбітражного процесу, під час медіації сторони доходять згоди самі – медіатор не приймає рішення за них [23].
Як грузинський, так і українські центри медіації вкладають в поняття медіації принципи гнучкості та конфіденційності процесу, нейтральності посередника, орієнтацію на інтереси сторін, контролю над прийняттям рішення. Відмінністю у розумінні процесу медіації між двома країнами є той факт, що для грузинської сторони важливим є також контроль за виконанням рішення, яке приймається в процесі медіації, чого немає в українській практиці медіації.

Окрім того, грузинські медіатори мають володіти навичками фасилітації. У той час, як для української сторони знання фасилітації не ставиться як критерій професіоналізму в медіації. За твердженням Національної асоціації фасилітаторів України, навички фасилітації допомагають під час групової роботи у виконанні будь-якого завдання з вирішення проблеми або досягнення узгодженості учасників обговорення [24]. З цією думкою слід погодитись, адже вміння працювати з групою людей, які при цьому конфліктують між собою, є ознакою того, що медіація може мати успіх під час вирішення спорів.

Причиною наявності відмінних підходів у розумінні медіації можуть слугувати історичні передумови розвитку медіації в Грузії та Україні. Посередництво в Грузії практикується століттями і населення протягом довгого періоду часу віддає перевагу саме альтернативним способам врегулювання спорів [15]. За словами Софі Ткемаладзе, відмінність історичного посередництва від сучасного медіатора в Грузії в тому, що посередник у минулому виносив рішення. Для цього посередник детально вивчав справу, слухав сторін та оцінював докази. Його роль була дещо схожою на сучасного арбітра [17]. Однак, загалом це може говорити про те, що у всіх регіонах Грузії завжди використовувались альтернативні способи врегулювання конфліктів. Софі Ткемаладзе наводить історичні приклади розвитку посередництва в Грузії.

Так, у Сванетії посередники вирішували цивільні та кримінальні справи. У провінції Хевсуреті було сформовано певне коло суддів-посередників за принципом доброчесності, авторитету, розуму та знанням законів регіону. В етнографічній групі Пшаві сторони повинні були спочатку домовитись про сам процес примирення, перш, ніж обрати посередника. Софі Ткемаладзе зазначає, що часто посередники, які мали врегулювати спір з родиною потерпілих, були людьми, які раніше були прощені за те саме правопорушення. В регіоні Абхазія суд посередництва був заснований на звичаєвому праві.

У 18 столітті абхазьке суспільство серйозно страждало від інституту помсти і тому посередництво стало ефективним способом вирішення кримінальних справ мирним шляхом. Всі ці історичні передумови надають можливість зробити висновок, що увесь процес врегулювання спорів був навколо посередника, який користувався певним авторитетом в тогочасному суспільстві, вмів працювати із складними справами, володів навичками роботи з групою людей, знав закони свого регіону.

В Україні, за словами українського дослідника В. Демочко, також з давніх часів існували посередника у врегулюванні спорів [25]. Український дослідник Ю. Микитин стверджує, що в добу первіснообщинної формації на території України існував принцип «кровної помсти». З часом слов’яни почали задумуватись про іншу, альтернативну і ненасильницьку форму вирішення конфліктів. Функцію посередника почав виконував старійшина, який забезпечував мирне співіснування родових і сімейних общин. Посередник відповідав високим релігійним та моральним принципам [27]. Основним джерелом права періоду Київської Русі була Руська Правда, що ґрунтувалась на звичаєвому праві слов’ян під впливом візантійського права [27]. Зокрема, як зазначає В.Демочко, у цей період часу представники вищого духовенства часто-густо очолювали дипломатичні місії, виконували функції послів і посередників у взаєминах між ворогуючими князівськими коаліціями Київської Русі [25, c. 5].

Надалі у час Гетьманської доби, за твердженням українського дослідника В. Кривошеї, посередниками у вирішенні конфліктів виступала військова еліта. Так, В. Кривошея наводить приклад колишнього секретаря з канцелярії гетьмана Виговського Василя Кропивницького, який був посередником під час Гадяцького договору між гетьманом і познанським воєводою Яном Лещинським. Василь Кропивницький мав чин полковника [26, с. 169]. Аналізуючи історичний розвиток медіації в Україні, на нашу думку, посередництво на території України виконувало більше функцій перемовин між конфліктуючими сторонами, аніж функції фасилітатора у пошуку спільних інтересів. При цьому, різні історичні суспільства наділяли посередника такими рисами як авторитет, високі моральні та релігійні принципи, знання принципів перемовин. Незважаючи на різний історичний розвиток Грузії та України, в обох країнах інститут посередництва був присутній і суспільству було відомо про функції так званих посередників в конфліктах.

Сучасний законодавчий розвиток медіації в Грузії та Україні також здійснюється різним шляхом. За даними Бюлетеня Федерального інституту медіації, у сучасному етапі розвитку медіації в Грузії можна видіти два періоди. Перший період – це створення трьохстороннього Комітету розвитку соціального діалогу у 2008 році. Цей період став основою для майбутнього законодавчого розвитку медіації. Другий період припадає на 2010 рік, коли у Тбіліському державному університеті було відкрито медіативну клініку [22]. Якраз після створення медіативної клініки, у 2011 році завдяки проекту USAID в Грузії відбулась перша спроба запровадити медіацію в систему правосуддя [3]. Надалі в Грузії було здійснено перший пілотний проект медіації в Тбіліському міськрайонному суді і розроблено навчальні програми з медіації в грузинських університетах [3]. У 2012 році, за словами грузинського судді Лаши Каландадзе, Грузія прийняла рішення внести зміни до Цивільного процесуального кодексу, в якому було визначено обов’язкову медіацію в сімейних спорах та для вирішення конфліктів між сусідами.

В інших випадках закон заохочував використання добровільної медіації перед зверненням до суду або на будь-якій стадії розгляду справи. На думку Лаши Каландадзе, запровадження обов’язкової медіації є необхідною умовою для ефективного розвитку добровільної медіації [1]. Окрім того, Грузія обрала шлях фінансового стимулу використання процесу медіації. Відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу Грузії, судовий збір за подання позову становить 3% від вартості предмета спору, тоді як вартість позову, де вже використано процедуру медіації і не було досягнуто згоду, становить лише 1% [1]. Не менш важливою є і функція фінансового покарання за відмову сторони від участі у процедурі обов’язкової медіації або затягуванні процесу медіації. Сторона, яка не бажає використовувати обов’язкову медіацію, сплачує штраф у розмірі 150 ларі, а також судовий збір незалежно від результату судового розгляду [1]. Варто також зазначити, що в Грузії сторони можуть скористатись функцією примусового виконання рішення, що було прийнято в рамках процесу медіації [1]. Цей фактор надав гарантію виконання прийнятого рішення в медіації.

Посилення розвитку медіації в Грузії підтримали Європейський Союз та Програма розвитку ООН. Вказана підтримка проявилась у взаємодії з урядом Грузії, судовою владою, приватним сектором та навчальними закладами. Всі ці дії були направлені на покращення ділового та інвестиційного середовища Грузії, які були визначені одними із пріоритетних завдань у Порядку денному асоціації між Європейським Союзом та Грузією. У 2016-2018 роках підтримку медіації в Грузії надала спільна програма ЄС-ООн «Справедливість для всіх». Проект реалізовується і наразі у 2019-2020 роках, що сприяє ще більшому прогресу Грузії у досягненні цілей сталого розвитку медіації [13]. Цілком об’єктивно Софі Ткемаладзе стверджує, що завдяки зовнішній підтримці та внутрішній консолідації в країні вдалось розпочати нові пілотні проекти з медіації у двох судах за межами Тбілісі, запровадити медіацію в земельних спорах та в суперечках між сусідами, реалізовано відновну медіацію в кримінальних справах [3].

Більше, того міністр юстиції Грузії проголосив ідею, що суди мають стати альтернативою у питаннях вирішення спорів, а основним способом вирішення конфліктів має бути медіація. Підсиленням цієї позиції стало прийняття проекту Закону про медіацію [2]. Закон про медіацію в Грузії складається із двох частин: основне регулювання медіації та інституційні зміни в правовій державі. Закон визначає поняття медіації, встановлює принципи медіації, регулює питання строків позовної давності та визначає порядок примусового виконання угод, що були досягнуті в процедурі медіації та не виконуються однією із сторін. Всі ці норми застосовуються як до угод, що були досягнути в досудовому або позасудовому порядку, так і угод, які були прийняті під час розгляду вже справи в суді [2]. При цьому, справа йде не про мирову угоду в суді, а саме про використання медіації сторонами, коли їхня справа вже розглядається суддею. У процесі медіації можуть брати участь один або декілька медіаторів. Сторони самостійно обирають собі медіатора. У разі судової медіації, то медіатор може бути обраний із реєстру медіаторів [16].

Для врегулювання питання щодо навчання спеціалістів медіації, за умовами нового законодавства, в Грузії має бути створена юридична особа публічного права – Грузинська асоціація медіаторів, яка встановить стандарти акредитації медіаторів та підтримуватиме реєстр акредитованих медіаторів [2]. Всі ці зміни мають стимулювати високий рівень професіоналізму медіаторів та надійності послуг медіаторів.

Окрім прийняття Закону про медіацію, за словами Софі Ткамаладзе, в Грузії здійснюються зміни в системі управління конфліктами в рамках державної служби. Бюро державної служби здійснює розробку нового способу управління та вирішення спорів з питань праці в рамках державних установ [3].

Яким же є розвиток медіації в Україні і чи має Україна схожий погляд на розвиток медіації в своїй державі?

Сучасна Україна знайома з процесом медіації в середини 90-років минулого століття. Перші добровільні об’єднання медіаторів були в Луганську та Донецьку у 1995 році [22]. Донецька група посередників була піонером у реалізації пілотного проекту медіації, який фінансувався USAID у 1997-1999 роках. Метою цього проекту було створення локальних центрів медіації по всій Україні, підготовка медіаторів, реєстрація Української асоціації медіаторів та надання послуг населенню [20]. На цей час також припадає створення Національної служби посередництва та примирення. Відповідний указ у 1998 році було підписано Президентом України [22]. У даному випадку, можна констатувати, що факт створення Національної служби посередництва та примирення, а також самі функції такого органу, є дещо схожим на досвід Грузії щодо створення Комітету розвитку соціального діалогу. Оскільки, Національна служба посередництва та примирення у своїй діяльності керується нормами Закону України «Про соціальний діалог в Україні» [28].
Надалі у період з 2006 по 2011 роки розвиток медіації в Україні розвився завдяки грантам Європейської Комісії та Ради Європи.

За словами Т.Кисельовою, метою цих проектів було експорт в Україну європейської моделі судової медіації, що розроблена голландськими та німецькими експертами. У 2012 році в Україні було реалізовано канадський проект розвитку судової медіації. У 2014-2015 роках завдяки підтримці USAID та фонду «Відродження» медіацію було запроваджено у восьми судах Волинської області [20]. Все це дає підстави стверджувати, що Україна, як і Грузія, також користувалась фінансовою підтримкою міжнародних організацій. У той же час, Т.Кисельова, стверджує, що, на відміну від інших країн, цієї фінансової підтримки, нібито було не достатньо для подальшого активного розвитку медіації в Україні [20]. Оцінка достатності фінансування є достатньо, з нашої точки зору, суб’єктивним поняттям і в даній ситуації варто говорити про загалом підтримку ззовні України у питаннях впровадження медіації в українське суспільство.

Оцінюючи сучасний стан розвитку медіації в Україні, станом на 2019 рік, Н. Крестовська, Л. Романадзе та Т. Барабаш зазначають, що медіація в Україні здійснюється без правового забезпечення, медіатори віртуозно використовують обмежені можливості вирішення спорів в рамках чинного законодавства [18]. При цьому, за словами дослідника О. Азарова, українці зацікавлені в альтернативних способах вирішення спорів. Медіація без закону існує в діловій, шкільній та сімейних сферах життя [5]. Українські дослідники Т. Кисельова та М. Омелинська зазначають, що в Україні є необхідним закон про медіацію в Україні, який має покращити позицію України в рейтингу Світового банку Doing Business [7], а також загалом сприяти ефективному та законному способу вирішенню спорів без звернення до суду.

Т.Кисельова висловлює думку, що однією із причин затягування у прийнятті закону є наслідки корупції [9]. Американський дослідник Етан С. Бургер також розділяє думку Т.Кисельової та стверджує, що наявність так званої «криші» у вирішення всіх конфліктів не стимулює прийнятті закону про медіацію [19]. Іншою проблемою в Україні, як стверджує Т.Кисельова, у питання правового визначення медіації є відсутність бажання українських медіаторів вивчати досвід інших країн [9]. Правове регулювання медіації вимагає достатньо великих зусиль і створює необхідність розвивати юридичну інфраструктуру, яка би займалась активним розвитком медіації. При цьому, аналіз витрат, які потрібні на вивчення цього досвіду, та переваг від медіації залишається незрозумілим для юридичної спільноти [9]. Досвід Грузії показує Україні необхідність обов’язкової внутрішньої консолідації у питаннях правового регулювання медіації. Явище корупції є присутнім у багатьох країнах, але необхідність узгодженості дій в межах однієї держави, які направлені на спільне виконання одних завдань, є важливим чинником успішності у питаннях запровадження медіації. Підтвердженням цьому є і думка американського дослідника Майкла Д. Блечмена, який стверджує, що для успішного запровадження медіації має бути партнерство в державі [14].

Софі Ткамаладзе припускає думку, що іншим фактором успіху медіації в Грузії є те, що адвокати не бояться медіації. Адвокати пропонують своїм клієнтам вирішувати спори ефективно шляхом використання процедури медіації, а не лише шляхом звернення до судової системи. Це є наслідком зміни мислення самих адвокатів, а для цього потрібно робити медіацію частиною обов’язкової навчальної програми у навчальних закладах [3]. Німецький дослідник Грег Бонд також стверджує, що навчання медіації в університеті стає усталеною практикою у всіх університетах світу. Це можуть бути як обов’язкові, так і факультативні дисципліни [6]. Однак, важливо, аби у студентів формувався такий спосіб мислення, який би не прив’язував вирішення спорів лише до судової системи. За словами Грега Бонда, знання базових навичок медіатора вчить кожного вміти приймати рішення в своїх інтересах [6]. Знання та навички медіації у правників мають змінити розуміння та цінність медіацію, що у подальшому змінює розвиток і самого суспільства. Експерти Ради Європи М. Олівейра, А. Кіннунен, К. Карія висловлюють думку, що медіація має бути звичним явищем у суспільстві 21 століття [21].

Висновки

У різні періоди розвитку суспільства в Грузії та Україні були посередники, які брали на себе функцію з врегулювання конфлікту. Медіація в Грузії та Україні здійснюється на принципах гнучкості та конфіденційності процесу, нейтральності посередника, орієнтації на інтереси сторін, контролю над прийняттям рішення. Відмінністю у розумінні процесу медіації між двома країнами є той факт, що для грузинської сторони важливим є також контроль за виконанням рішення, яке приймається в процесі медіації, чого немає в українській практиці медіації. Для цього в Грузії було внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу. Також медіацію в Грузії від медіації в Україні відрізняють професійні навички посередників. У Грузії медіатор має бути фасилітатором. У той час як в Україні такі вимоги не ставлять до третьої сторони.

Медіація має здійснюватися на підставі закону, про це наголошують і міжнародні експерти, і до цього висновку прийшли країни, які запровадили у себе медіації і приєднались до Сінгапурської конвенції ООН про медіації від 07 серпня 2019 року. Існування закону про медіацію – це вже ключ до успіху у питаннях державної підтримки розвитку інституту медіації та відповідно зміні порядку врегулювання всіх спорів в державі. У червні 2019 року Грузія розробила та подала свій проект закону про медіацію, який повністю відображає потреби грузинського суспільства та пріоритетні напрямки розвитку бізнесу в Грузії. В Україні є проблема внутрішньої консолідації зусиль у питаннях прийняття закону про медіацію. Окрім того, Україна, на відміну від Грузії, не може показати широкий досвід пілотних проектів із медіації. Відтак, для української сторони необхідним є ретельне та поступове правове регулювання медіації, що вимагає експериментування із використанням пілотних проектів і подальший перегляд всього законодавства України.