Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
08.07.2019

Актуальні проблеми з’ясування судом думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя

Ганна Гаро та Оксана Бобак розкрили питання щодо актуальних проблем з’ясування судом думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя. Судові спори за участю дитини є надзвичайно складними як з практичної, так із емоційної точки зору, адже першочерговому врахуванню при вирішенні справи підлягають інтереси дитини, а не самих сторін спору.  Принцип «забезпечення якнайкращих інтересів […]

Ганна Гаро та Оксана Бобак розкрили питання щодо актуальних проблем з’ясування судом думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя.

Судові спори за участю дитини є надзвичайно складними як з практичної, так із емоційної точки зору, адже першочерговому врахуванню при вирішенні справи підлягають інтереси дитини, а не самих сторін спору. 

Принцип «забезпечення якнайкращих інтересів дитини», закріплений у  Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року (ратифікована Україною 27.02. 1991 р.), вимагає, щоб в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділялась якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст.3). 

Конвенція про права дитини у статті 12 визначає, що Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. 

Згідно Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року (ратифікована Україною 27.02. 1991 р.), якщо внутрішнім законодавством дитина взнається такою, що має достатній рівень розуміння, перед прийняттям рішення судовий орган:

  • визначає, чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і в разі необхідності одержує додаткову інформацію, зокрема від   суб’єктів батьківської відповідальності; 
  • упевнюється в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію; у  відповідних випадках консультує особисто дитину (у разі необхідності – приватно) сам або через інших осіб чи інші органи в зрозумілий дитині спосіб, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини; 
  • надає можливість дитині висловлювати її думки; 
  • приділяє належну увагу думкам, висловленим дитиною (ст.6). 

Таким чином, практична реалізація принципу «забезпечення якнайкращих інтересів дитини» вимагає в тому числі з’ясування судами думки дитини під час вирішення спорів, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Національне законодавство визначає право дитини, яка може висловити свою думку бути вислуханою при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном ( ст. ст. 160, 161, 171 СК України), під час вчинення дій, пов’язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками (ст.14 Закону України «Про охорону дитинства»), під час вирішення питання про повернення дитини до країни постійного перебування (ст.13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей).

Разом з тим, виключного переліку випадків у яких необхідно дізнатись думку дитини під час судового провадження, українське законодавство не містить. Доведення необхідності/ відсутності необхідності вислуховування думки дитини в кожному окремому судовому процесі покладається на сторони та є досить проблематичним, оскільки суди у кожному окремому випадку займають досить суперечливі висновки щодо її доцільності. 

Показовою у цьому контексті є постанова Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 щодо визначення місця проживання дитини, у якій зазначається про безпідставність доводів заявника про те, що суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги та не врахував до кого із батьків дитина має більшу прихильність і не з’ясував думку самої дитини з приводу визначення місця її проживання, оскільки місце проживання дитини, яка не досягла 10 років визначається без врахуванні її думки. В Україні не існує і законодавчо визначених вікових обмежень для дитини щодо висловлення нею думок під час вирішення судом питань, що стосуються її життя, а отже в кожній справі суддя приймає рішення щодо цього питання враховуючи індивідуальні об’єктивні та суб’єктивні фактори.

До прикладу, відповідно до постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 752/22028/16-ц щодо визначення місця проживання малолітніх дітей разом із матір’ю та стягнення аліментів на утримання дітей, суд касаційної інстанції визнав необґрунтованою позицію заявника про те, що діти не досягли десятирічного віку, є молодшими школярами і здатні формулювати свої думки тільки щодо шкільного, а не особистого життя, а тому не могли бути допитані судом апеляційної інстанції. 

Вважається, що дитина під час заслуховування її в суді,  в силу свого віку має бути здатна висловити свою думку, сформулювати свої погляди та мати достатній рівень розуміння ситуації. Так, Апеляційний суд м. Києва у постанові від 12 липня 2018 року у справі № 752/24280/17 щодо забезпечення повернення дитини у Французьку Республіку, дійшов висновку про неспроможність через малий вік дитини, якій виповнилось 3 роки і 7 місяців, висловити думку в суді апеляційної інстанції.

На практиці підтвердити здатність/нездатність дитини самостійно висловлювати свою думку, можна висновком психологічного дослідження, довідкою з медичного закладу, закладу дошкільної освіти, школи, тощо. Однак, доведення перед судом здатності/нездатності дитини самостійно висловлювати свою думку, тобто наявності у неї достатнього рівня розуміння, визначення справжньої, вільної від впливу (тиску) сторонніх осіб думки є також проблематичним у зв’язку з неоднозначністю судової практики. 

На приклад, Сумським апеляційним судом у постанові від 1 березня 2019 року у справі №585/3741/16-ц щодо повернення дитини за постійним місцем проживання, було зазначено, про безпідставність не врахування судом першої інстанції думки дитини, яка висловлена вільно та усвідомлено. На підтвердження вільного волевиявлення дитини було враховано висновок та особисті пояснення експерта-психолога, який вказав про те, що в силу свого високого індивідуального розумового розвитку, який сягає набагато вище 7- річного віку, дитина досягла такого рівня зрілості, розвитку, при якому може висловлювати свою думку вільно та усвідомлено.

Разом з тим, Івано-Франківський апеляційний суд у постанові від 7 лютого 2019 року у справі № 344/6360/17 щодо повернення неповнолітньої дитини до місця постійного проживання у Італійську Республіку, визнав безпідставним посилання суду першої інстанції на те, що визначальною обставиною у вирішенні даного спору є позиція самої дитини, оскільки відповідачі не подали доказів того, що дитина вже досягла того віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку щодо місця проживання, а позиція дитини з цього приводу може обумовлюватися тривалою розлукою з матір’ю або ж впливом батька. Також не було встановлено, що подані дитиною свідчення є вільними і відповідають її внутрішній волі.

Думка дитини може відображатись у письмових доказах (висновках психологічних досліджень, висновках органів опіки та піклування, письмових зверненнях дитини до суду, тощо); електронних доказах (відео, аудіо зверненнях до суду, повідомленнях у соціальних мережах, тощо); висновках психологічної експертизи, психологічного обстеження; показаннях дитини (особисто в залі судового засідання, за допомогою відео конференції).

Ініціатором заслуховування думки дитини у судовому засіданні може виступати сама дитина, її законний представник, представник органу опіки та піклування, сторони та їх представники. Окрім цього, для захисту інтересів малолітніх чи неповнолітніх осіб, з власної ініціативи збирати докази, що стосуються предмета спору,  має право і суд (ст.13 ЦПК України). Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності не заінтересованих у справі батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників; а також представників органів опіки та піклування, служби у справах дітей (ст.232 ЦПК України). 

На практиці, думка дитини може бути заслухана судом і у присутності представників навчальних закладів, психологів. Так, як зазначається у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі  № 752/22028/16-ц щодо визначення місця проживання малолітніх дітей разом із матір’ю та стягнення аліментів на утримання дітей, в судовому засіданні було вислухано думку малолітнього 2008 року народження, та малолітнього 2010 року народження, в присутності представників сторін, психолога школи та приватного психолога щодо того, з ким із батьків вони бажають проживати.

На суд цивільної юрисдикції покладені обов’язки роз’яснити малолітній або неповнолітній особі її права та можливі наслідки дій її представника чи законного представника у разі, якщо за віком вона може усвідомити їх значення; сприяти створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України; надати можливість дитині виступити в судовому засіданні в категорії справ передбачених ч.1 ст.172 СК України, якщо вона цього бажає, прийняти докази, що підтверджують думку дитини.

Проблемним моментом на практиці виступає забезпечення явки дитини у судове засідання у разі якщо цьому перешкоджають  інші особи (малолітні та неповнолітні особи не підлягають приводу згідно ч.4 ст.147 ЦПК України) та (або) з’ясування думки дитини у інший спосіб. З цього приводу, вартою уваги є позиція Верховного Суду у постанові від 4 квітня 2018 року у справі №344/16653/16-ц  з розгляду касаційної скарги щодо скасування ухали про забезпечення позову у справі про відібрання дитини та повернення її за місцем проживання матері. Так, Верховний Суд наголошує, що відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини з її матір’ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити або взагалі відгородити дитину від зустрічей з матір’ю. Зобов’язання відповідача забезпечити явку дитини до кабінету практикуючого психолога не є втручанням в приватне і сімейне життя відповідача, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Зустріч матері з дитиною в кабінеті та в присутності кваліфікованого професійного психолога є співмірним заходом забезпечення позову, не порушуватиме прав відповідача і не призведе до будь-яких незворотних негативних наслідків для останнього.

При з’ясуванні думки дитини в цивільному судочинстві, варто зважати на те, що оцінка дитиною поведінки своїх батьків, життєвих обставин може бути необ’єктивною та зумовленою різними важелями впливу. У зв’язку з цим, законодавець передбачив право суду постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ч. 3 ст. 171 СК України). 

У постанові Верховного суду України від  12 липня 2017 у справі № 6-564цс17 щодо визначення місця проживання дитини та поділ майна подружжя, незважаючи на однозначне бажання дитини залишитись з батьком суд визначив її місце проживання з матір’ю. Суд аргументував свою позицію тим, що згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та захищати права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією про права дітей та Декларацією прав дитини. А тому, покладаючи в основу судового рішення згоду дитини на проживання з одним із батьків, суд повинен проаналізувати, чи не порушує така згода положень Конвенції про права дитини та навести у судовому рішенні мотиви, з яких він дійшов висновку про необхідність узяти за основу саме думку дитини та надати їй перевагу по відношенню до інших доказів.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц щодо визначення місця проживання дитини зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визначальність значення інтересів самої дитини при вирішенні спору щодо місця  її проживання. Дитина, під час надання пояснень в суді першої та апеляційної інстанції, виявила свою прихильність до батька, пояснила, що матір любить, проте бажає проживати з батьком, дослухається його думки. Верховний Суд вказує на правильність висновків суду першої інстанції, що проживання дитини з батьком буде відповідати найкращому забезпеченню її інтересів. Відповідач не надала суду переконливих доказів, що проживання сина разом з матір’ю буде найкраще відповідати інтересам дитини. Кожна цивільна справа, в якій вирішуються питання пов’язані із дітьми, потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на їх інтереси, у тому числі  думки кожної дитини, якщо вона може її висловити.

Автори: Ганна Гаро — адвокат, сімейний медіатор, к.ю.н., Голова Секції з сімейного права НААУ, співзасновник та член правління ГО “Центр сімейно-правових досліджень”, “Асоціація сімейних медіаторів України” та Оксана Бобак — адвокат.